Кам’яний хвилеріз у морі горя та страждання, або як Львів пережив крах під Цецорою

Осінь 1620 року виявилась чи не найбільш гнітючою та похмурою в історії Львова.

Пов’язано це було зовсім не з традиційною сирістю та тривалими дощами, а з політичною ситуацією у регіоні, державі, а тому і в місті.

Впродовж вересня-жовтня тривала одна з найбільших сутичок за всю історію протистояння Речі Посполитої й Османської імперії – битва під Цецорою.

На сучасних румунських територіях зійшлися тоді потужні армії, очолювані талановитими воєначальниками.

Війська Зигмунда ІІІ програли, коронний гетьман Станіслав Жолкевський загинув на полі битви, а польний гетьман Конецпольський, як і багато інших військових, потрапив у полон.

Можна собі уявити долю рядових воїнів, якщо під кінськими копитами опинилися високі чини.

Відтак брак ресурсу для захисту тилів.

Турки також не мали сил для масованого наступу, але татари все ж зробили декілька рейдів в глибину території Речі Посполитої.

Загибель гетьмана Жолкевського.

Окраїни в огні, Львів під ударом.

Сучасники описаних вище подій, а також історики пізнішого часу, одноголосно зазначали, що Річ Посполита давно не бачила подібної бійні.

Під Цецорою дійсно було розбито значні військові сили.

Багато відомих діячів знайшли там смерть, ще більше їх потрапило у полон.

Цим поспішили скористатися татари.

Ярослав, Вишнівець, Дубро, Остріг, Заслав – в околицях цих та багатьох інших містечок можна було побачити по цій битві татарські війська.

Вони перетворювали в попіл житла місцевого населення, їхні господарські споруди, а самих людей захоплювали в полон і гнали, разом з худобою, як здобич.

Зустрічаються свідчення про потугу у понад 50 тисяч татар, які після битви під Цецорою рушили в напрямку Покуття, Львівщини і т.

Станіслав Любомирський.

Тоді виявилося, що в наявності не так багато військової сили, яку можна організувати для чинення відсічі татарам.

Мова лише про декілька рот, які базувалися у Городку, Львові і Старому Селі.

Над ними стояв краківський староста, майбутній руський воєвода Станіслав Любомирський.

Його ставка була у Львові.

Любомирський пізніше змагатиметься з Сагайдачним і Ходкевичем за звання найбільшого героя Хотинської війни, але в 1620 році його ситуація була не дуже.

Він мав дві роти, три було в Городку і ще одна, оточена татарами, в Старому Селі – ці скромні сили й відповідали за спокій та порядок у регіоні.

Монахи з іконами, монахи з мушкетами.

Уже 15 жовтня жителі міста Лева могли бачити під стінами міста вогні, запалені татарськими військами.

До Львова, в якому лунали церковні дзвони, сповіщаючи про тривогу й небезпеку, сунули мешканці приміських теренів.

У середині вже готувалися до оборони.

На валах були міщани, але також селяни, шляхта, навіть монахи.

Тогочасний руський воєвода Іван Данилович був особисто присутній на місці оборони новозбудованої вежі при бернардинському костелі (сьогодні храм св.

Андрія УГКЦ).

Руський воєвода Іван (Ян) Данилович.

До оборони дійсно було залучено представників найрізноманітніших категорій.

У тому числі, ченців.

До прикладу, домініканці з селянами готувалися обороняти місто зі сторони храму Марії Магдалини (сьогодні органний зал).

Бернардинців задіяли до копання окопів, також вони були озброєні мушкетами.

Інші монахи вдавалися до більш типових для них дій: хтось звертався по допомогу до Бога, кармеліти босі організували молитовну ходу і з іконами та реліквіями пройшли вулицями міста, сховавшись за львівськими фортифікаціями від неприятеля.

Під Львовом татари стояли близько тижня.

Очевидно, їм бракувало сил для штурму добре украпленої фортеці.

Татари в принципі не любили цим займатися, але й в оборонців бракувало ресурсу, щоб нападників прогнати.

Ситуація дещо змінилась 18 жовтня, коли підійшли роти, які базувалися в Городку.

Щоправда, їх одразу перекинули на допомогу оточеним в Старому Селі.

Там ворога вдалося застати зненацька і розбити.

Добрі вісті швидко долетіли до Львова і люди почали виходити з міста й поволі повертатися до своїх домівок.

Вони й не підозрювали, що татарські війська також отримають підкріплення і зроблять новий напад.

Відтак багатьом нещасним й надмір безпечним жителям львівських околиць випала доля поповнити і так чимале награбоване багатство татар.

Взяття ясиру.

Тут важко говорити про точні цифри, але зустрічається інформація, що, в результаті набігу після битви під Цецорою, татарам вдалося захопити близько 100 тисяч полонених.

На долю цих бідолашних людей випало надто багато неприємностей, адже, крім самого полону і розриву з домом, їм довелося пішки йти до Криму.

Враховуючи, що на вулиці була осінь, а дорога їх чекала довга, можна стверджувати, що подолали її далеко не всі.

Євген ГУЛЮК.

Використані джерела:.

400-річчя Хотинської битви: воєнний тріумф і політична поразка гетьмана Сагайдачного // Радіо Свобода, 2021 [Електронний ресурс].

Мицик Ю.

Цецорська битва // Енциклопедія історії України, 2013 [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://resource.

Historya wojny Chocimskiej 1621 r., S.

37 – 38.

[Електронний ресурс].

Режим доступу: http://delibra.