Мечислав Орлович про початки туризму у Львові

За своє життя він пройшов пішки відстань, яка в три рази перевищує довжину екватора.

Протягом багатьох років він прищеплював тисячам туристів, яких він водив у свої подорожі, ідеї активного туризму, поєднані з пристрастю до краєзнавства, охорони природи та пам’яток мистецтва.

Мечислав Орлович (пол.

Mieczysław Orłowicz; нар.

1881, Комарно — пом.

1959, Варшава) — польський доктор права, пристрасний мандрівник і популяризатор активного туризму.

Засновник Академічного туристичного клубу у Львові, що діяв серед студентської молоді та науковців у 1906-1933 рр.

Орлович був активним туристом до останніх років свого життя.

Мечислав Еміль Орлович.

Орлович написав більше сотні туристичних путівників, а після його смерті у 1970 р.

вийшла друком об’ємна книга «Мої туристичні спогади», розділ з якої пропонується шановним читачам.

Перед цим фрагментом М.

Орлович досить живо і барвно описує товариське життя у Львові на зламі XIX-ХХ століть, приділяючи особливу увагу вбранню львів’ян, але зі значною долею іронії.

Справа в тому, що «захворівши» туризмом ще у шкільному віці, під час навчання в університеті він спробував привнести ці ідеї на львівський ґрунт, але зіштовхнувся з величезними проблемами і незрозумінням.

По-перше, львів’яни за будь-якої потреби старались пересуватись по місту фіакрами, фаетонами, каретами і трамваями, вважаючи, що пішки ходять тільки бідняки і селяни.

По-друге, тогочасна консервативна мода у нашому місті аж ніяк не сприяла фізичним навантаженням!.

Мода на зламі століть.

Чоловіки носили маринарки [1], галстуки (або метелики) і сорочки з твердо накрохмаленими комірцями, на голові – циліндри або крислаті капелюхи.

Жінки носили довгі сукні та плаття зі шлейфами і все ще туго стягували живіт і грудну клітку корсетами, що значно утруднювало дихання.

На ногах чоловіки носили лакерки [2], які страшно пекли ноги, а жінки мали шнуровані черевички на високих каблуках.

Їх можна побачити на старій львівській рекламі.

Старовинна реклама взуття на вул.

На перешкоді планам Орловича була теж консервативна мораль львів’ян – незаміжні дівчата могли прогулюватись і подорожувати тільки у супроводі дорослої особи.

Тож якщо у студентських мандрівках бували панянки, то тільки у супроводі строгих матрон, для яких треба було замовляти якийсь транспорт – в околицях Львова щось типу фаетону, а от, наприклад, для подорожі на Скелі Довбуша в Бубнище – сільські підводи, викладений сіном.

Мечислав Орлович.

Початки спорту і туризму у Львові.

(Переклад з польської мови – Zommersteinhof.

Світлини підібрано відповідно описуваному часу).

«Оскільки я вже говорив про культурні розваги протягом перших двох років мого навчання на праві, я перейду до теми, яка мені набагато ближча, а саме до прогулянок і подорожей, які я організовував тоді в дуже скромному обсязі, деколи у ближчі, деколи у дальші околиці Львова.

Добрих намірів мені не бракувало, але бракувало двох інших елементів, які, на мій погляд, були необхідні для подорожей.

У мене було лише багато часу та багато добрих намірів, але не було грошей і компанії.

А самотні подорожі не були тоді і не належать сьогодні до моїх уподобань.

Мої кошти, які надсилав батько на утримання, були дуже скромними.

Мій батько надіслав гроші безпосередньо пані Пешковській за винаймання кімнати, холостяцької з усім утриманням, що коштувало близько 50 гульденів.

Крім того, батько покривав вартість одягу, білизни і взуття….

На мої розважальні потреби у Львові я отримував лише 5 флоріанів на місяць, і оскільки я нічого не заробляв, ці 5 флоріанів були всім моїм капіталом для розваг усіх видів, включаючи театр і концерти.

Ця сума була невеликою, щоб заощадити на поїздки, враховуючи, що австрійські залізниці тоді були відносно дуже дорогими порівняно з цінами не лише продуктів, але й одягу, білизни тощо.

Саме тому, вважаючи будь-які дальші подорожі “кислим виноградом” з відомої байки [3], я навіть ними не цікавився.

Поїздки в Карпати, які мене найбільше приваблювали, я міг замінити прогулянками по околицях Львова.

І дійсно, я досяг того, що протягом двох років побував хоча би по одному разу, і то тільки у літній сезон, в найпопулярніших місцевостях для святкового відпочинкового руху.

Поштівки ХІХ-ХХ століть з Брюховичів, Зимної Води, Янова і Винників.

А були ними: Брюховичі біля Львова, що лежать на лінії Львів-Жовква, Зимна Вода, розташована найближче до Львова (10 км) по дорозі на Перемишль і Краків, Янів [від 1946 року це місто тимчасово носить назву Івано-Франкове], який серед усіх тих місцевостей мені найбільше подобався через став з площею понад кілометр і човнами напрокат, і, нарешті, Винники на шосе до Перемишлян, яке бігло на схід від Львова через мальовничі горбисті і лісисті околиці, що належали до масиву Львівсько-Люблінського Розточчя, північна частина якого відома лише як Люблінське Розточчя.

Ця місцевість була найгарнішою, але найбільш важкодоступною, оскільки залізниця тут була побудована набагато пізніше.

Від личаківської рогатки [4] треба було починати піший марш, а місцеві гостинці [5], посипані вапняковим камінням, були найбільш запорошеними з усіх доріг навколо Львова.

Дорожній пил був дрібним і білим, як борошно, дуже нездоровим для легень, ще й бруднив одяг.

Тому ми уникали ходити по шосе в спекотну погоду, так само як і в сезон дощів, коли біле вапнякове болото нищило наше взуття.

Личаківська рогатка на початку XX сторіччя.

Дуже характерно, що якби серед невеликої групи колег з університету чи гімназії я знайшов хоча б одного товариша піших подорожей, то з радістю проводив би з ним цілі неділі в проходах по околицях Львова, не користуючись залізницею.

На жаль, я не зміг знайти такого товариша, хоча намовляв до подорожей приблизно 60 осіб.

До того ж у цій пропаганді я обмежувався лише чоловіками.

Я навіть не намагався залучати дівчат.

Я знав, що мені відразу дадуть відповідь, що жінки для походів надто слабкі – як стверджували тодішні медичні авторитети, – до того ж їм не годиться ходити у походи в чоловічій компанії з огляду на громадську думку.

На жаль, тодішня громадська думка була в цій сфері невблаганна.

Молоді панни і віднедавна заміжні жінки могли брати участь у змішаних поїздках лише під опікою матерів, тіток, старших сестер, якщо ці сестри були заміжні, та їхніх чоловіків.

Це призводило до значного збільшення витрат на залізницю та фурманки.

Тісні чобітки і ще більш тісні черевички зі шнурками сковували свободу рухів наших пань, надзвичайно утруднюючи їм пересування.

Жінки в Татрах.

Кольорові світлини Ст.

Оскільки атракцією подорожей були флірт, забава і фуршетні смаколики, то з собою бралося музикантів і навіть оркестрові ансамблі з кількох осіб, які грали до танців за досить високу плату і яким відшкодовувалось вартість залізничних квитків і доїзди фурманками в обидві сторони.

Крім того, їхали бочки з пивом (26 л) та відповідна кількість бутербродів, що складалися переважно з булочок, шинки, ковбас та різнорідної вудженини.

Горілки та вина уникалось, бо досвід минулих років навчав, що між хмільною молоддю виникають різноманітні конфлікти, які псують цілу забаву.

Організовані виїзди влаштовувала Братня допомога студентів Політехніки [6] або Академічна читальня [7].

Організатори розраховували радше на танцювальну забаву на свіжому повітрі, ніж на прибуток, оскільки витрати завжди були чималі.

Але й від прибутку не відмовлялися, особливо якщо поїздку організовувало котресь з академічних кіл Товариства народних шкіл, яке спрямовувало отримані кошти на освітні акції на селі.

Натомість неорганізованими були зазвичай недільні поїздки до Брюховичів, Янова чи Зимної Води як найпоширеніших напрямків недільного приміського туризму.

Тоді організаторами виїздів були менші товариські групи близьких між собою людей, т.

група людей, які «бувають» в певному домі.

«Бування» певної групи чоловічої молоді, переважно зі студентських сфер, відбувалося в період, коли в даному домі були, як тоді казали, панни на виданні.

Після видання таких панянок заміж ініціатива забав і товариських посиденьок даного дому, а отже батька родини і мами, звичайно припинялась.

Припинялись теж і мішані поїздки, але їх знову розпочинали інші групи.

Проте це аж ніяк не були мандрівки в нинішньому розумінні цього слова.

Сьогодні, наприклад, у неділю ви проводите цілий день під час довгих, деколи 30-кілометрових мандрівок лісовими дорогами.

Тоді мандрівки не були такими довгими.

Загалом від вокзалу ніхто не віддалявся далі, ніж на один кілометр.

Ці два кілометри становили всю туристичну частину подорожі.

Іноді в місцевості з озером чи ставом, наприклад у Янові, після прибуття на станцію подорожуючі пересідали одразу на човни, на яких разом взятих було не більше 50 місць.

Лазєнки (тобто купальні, купальний павільйон), Поштівки 1899 і 1911 років.

Півсотні щасливчиків доривалось до цих човнів, вартість винаймання котрих покривали всі учасники подорожі; веслувалося 2-3 години.

Звільнені човни одразу ж займали наступні аматори веслування, які чекали у хвості черги.

Хочу додати, що вітрильників на ставі в Янові я тоді не бачив, а про байдарки не тільки не чули, але навіть назва ця не була нікому відома.

Напрокат були тільки веслувальні човни, при чому веслувало 2 або 4 особи.

Задоволення від веслування було великим, але це не був спорт, веслувалося переважно для флірту.

Катання на човнах.

Тематична світлина 1900 року.

У місцях, де не було води, наприклад у Брюховичах, для мандрівників залишався тільки ліс.

У цьому лісі за кілометр від вокзалу був ресторан (другий ресторан, менший, був прямо на вокзалі), де після подолання цього кілометру люди сідали до підвечірку і танцювали під звуки оркестру, привезеного зі Львова.

Хто міг собі дозволити, замовляв сосиски з великим пивом, як улюблену страву на такого роду виправах.

Ресторан Адольфа Коске у Брюховичах.

Напис на рекламі: «Ресторан – Бар – Дансінг.

Коске в Брюховичах – один з найстаріших гастрономічних закладів у Брюховичах, пам’ятаючи про свою почесну традицію, також і цього сезону докладає зусиль, щоб зробити перебування відпочивальникам приємним.

Досконала кухня (обід із 3-х страв 1 злотий 40 грошів) та чудовий салонний оркестр є достатнім стимулом для відпочивальників, які бажають добре провести час.».

Ресторан на вокзалі у Брюховичах.

Фрагмент поштівки 1899 р.

Економні люди не їли сосиски в ресторані,.

а розкладалися під найближчими до вокзалу деревами (в цьому випадку туризм обмежувався подоланням 100 метрів туди-сюди) і протягом 2 чи 3 годин споживали там привезені припаси.

У цих імпрезах першу роль відігравали матері дочок на виданні, бо ж вони попередньо протягом цілої доби повинні були готувати провіант: печених курчат, а то й цілих курей, або качок чи гусей, а також м’ясну нарізку, гірчицю, масло, хліб, булки, як виняток, тістечка, пряники або різного роду сухарики.

Пікнік на природі.

Світлина кінця ХІХ ст.

Після споживання цього всього починались танці у залізничному або подорожньому ресторані, що тривали до заходу сонця.

Потім кілька сотень людей, які протягом дня приїжджали різними потягами, скупчувалися в одному зворотному потязі, що створювало неймовірну тисняву.

Весь цей натовп, стиснутий, як оселедець у бочці, з настанням темряви повертався до міста і розбрідався по будинках.

Відвідування кав’ярень для додаткових бесід після повернення тоді ще не було прийнято, в кожному разі не у мішаному товаристві.

Часом пані йшли додому, кавалери заходили до кав’ярні не стільки випити кави, скільки почитати газети, які львівські кав’ярні, слідом за віденськими, мали на той час у величезній кількості.

Ті та інші грали в кав’ярні у більярд, карти чи шахи.

Найбільшою популярністю користувався більярд.

Так закінчувалася недільна подорож.

Подібні мандрівки насправді не були подорожами в туристичному розумінні цього слова, оскільки вони не давали ані руху на свіжому повітрі, ані не розширювали ваших краєзнавчих знань.

Якби кількість кілометрів від цих поїздок скласти разом, загальна сума за рік не перевищила би більше як в середньому 15 км.

Не було це багато.

Кілька років по тому я пройшов туристичний вишкіл настільки, що дивився на подорожі того часу з жалем, тим не менш, мушу ствердити, що вони були початками пішого туризму, і, як і всі починання, вони були організаційно важкими і ще дуже далекими від того, що практикувало вже моє покоління у 1905-1910 роках.

Подорож АКТ на Чортові Скелі, 1906 рік.

Світлина з книги М.

У наступні роки робота з розвитку туризму йшла вже як по маслу, ворота були відкриті, популярність туризму та інтерес до нього зростали з року на рік при моїй досить видатній співучасті.

Протягом тих років з повного пігмея, який навіть не був пішаком у туризмі, я став одним із діячів, які керували туризмом і робили свій потужний внесок у його розвиток.».

Автор: Zommersteinhof.

Примітки і джерела:.

Марина́рка (діал.) – піджак, жакет.

Лаке́рки (діал.) – класичне взуття, лаковані напівчеревики.

У психології: механізм «кислого винограду» – це захисний механізм людини, який полягає в знеціненні вартості недосяжних (з її точки зору) цілей.

Назва походить з байки Езопа «Лисиця і виноград».

Міські рогатки Львова.

Гости́нець (діал.) – головна дорога.

Товариство Братньої допомоги студентів Політехніки – найбільше і найчисельніше об’єднання студентів львівської Політехніки, засноване насамперед заради підтримки незаможних студентів.

Академічна читальня – польська організація студентського самоврядування, що діяла у 1867-1939 рр..