Жінки на фронті: 10 запитань бойовій медичці Ярині Чорногуз

Наша сьогоднішня героїня Ярина Чорногуз — бойова медичка та розвідниця. Уже понад 3 роки вона на війні, з них останні 14 місяців, за винятком окремих випадків, наприклад відрядження, перебуває на східному напрямку на передовій без ротацій.

Ярина народилася в Києві, має доньку Орисю. До того як пішла на фронт, була громадською активісткою, навчалася в Києво-Могилянській академії на філолога та літературознавця. Під час навчання паралельно заробляла за своєю спеціальністю — перекладала книжки для різних видавництв, а також викладала англійську в корпоративних групах для юристів та менеджерів. Дідусь Ярини Олег Федорович Чорногуз — відомий письменник, журналіст та заслужений діяч мистецтв України. Ярина також має письменницький хист, вона пише вірші, є автором поетичної збірки «Як вигинається воєнне коло», виданої у 2020 році видавництвом «Фоліо». На фронті її голос змінився. «Деякі речі стали зрозумілішими, на дещо я стала дивитися по-іншому після бойових дій», —  пояснила вона.

У середині вересня за дорученням Генштабу та Міністерства оборони України Ярина їздила в робоче відрядження до США. Під час цієї поїздки Ярина разом з іншими дівчатами-військовими, учасницями бойових дій побували в Конгресі, Пентагоні, Держдепі, подякували за підтримку та обговорили збільшення постачання зброї.

«Наша поїздка мала на меті підсилити, повторити те, що просили раніше. Ми говорили про "Хаймерси", про важкі гаубиці, про потребу в танках та броньованих транспортерах різного типу, про літаки S15 та F16, про системи протиповітряної наземної оборони, про дрони-камікадзе Switchblade 600. Ми розповідали, чому вони нам потрібні, підкріплюючи це власними фронтовими історіями», — розповіла Ярина.

Результати поїздки організатори цієї дипломатичної місії оцінили дуже позитивно.

Ярина зазначила: «Вдалося позитивно нашуміти і в пресі, і в адмінбудівлях американських. Тому хоча графік і був важкуватий, але воно було того варте. Я відчула повагу до нас на різних рівнях: від політиків до журналістів. Західні партнери дуже рішуче налаштовані нам допомагати й далі».

Ярина непогано знає англійську мову, у відрядженні вона мала можливість згадати й застосувати свої мовні навички. «За роки в армії, можливо, англійська стала трішки гіршою. Але мені вистачило кілька днів, щоб відновитися і спокійно нею говорити», — каже вона.

Які завдання вона виконує на фронті, що допомогло подолати гендерну дискримінацію в армії, які перспективи розвитку є в України — про це та інше Ярина розповіла Лесі Пахариній, прямуючи з відрядження на бойові позиції поблизу Лиману та Слов’янська.

Наша героїня — Ярина Чорногуз, бойова медичка, розвідниця 140-го окремого розвідувального батальйону командування морської піхоти ВМС ЗСУ

Вік — 27 років

Звання — старший матрос

Досвід — з 2019 року

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

24 лютого мій підрозділ уже перебував 7-й місяць на ротації на Луганщині, в Сєвєродонецькому районі. Там у нас був опорник, і ми вже знали, що будуть дії з боку росіян. Ми були зібрані й підготовлені до будь-яких наказів і сценаріїв.

Зранку 24 лютого нас розбудили приходи «Градів». Як відомо, «Гради» були розведені з 2017 року. Багато з нас, хто на війні не з 2014 року, ще не чули їх. Я на війні з 2019-го і тоді вперше почула звук «Граду». На нашій ділянці був дуже сильний прорив, ми отримали наказ зайняти позиції на висоті з «Енлавами» та «Джевелінами» й бути готовими вдарити по російській колоні.

Після цього нас перемістили на Маріупольський напрямок на підсилення. Там ми пробули приблизно три місяці, потім нас перекинули в район Бахмута, Лисичанська, Попасної, згодом — у район Слов’янска, Лиману.

Зараз я повертаюся з робочої поїздки саме туди.

Як ви прийняли рішення піти на війну?

Я давно хотіла піти на війну, ще у 2014 році, коли все це почалося. Після Майдану в мене було велике бажання взяти участь у збройній боротьбі за Україну, але тоді я не могла, бо народила дитину в день офіційного початку АТО. Тож тоді я була громадською активісткою, займалася проєктами з популяризації української мови. У 2019 році, коли закінчила магістратуру в Києво-Могилянській академії, а дочка підросла, вирішила все-таки зробити це.

У мене завжди було розуміння, що буде друга серія, бо після того, як Росії вдалося малими силами окупувати Крим, Донецьк та Луганськ, звісно, вони мали спробувати ще раз. Я хотіла бути на цей момент готовою.

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?

Я перебуваю на посаді бойової медички взводу. Це — боєць і людина, яка йде на розвідувальні виходи разом з усіма, якщо є поранені, вона надає першу допомогу й організовує евакуацію, транспортування з поля бою, якщо немає — працює, як звичайний розвідник, як звичайний боєць групи. Тобто вона піднімає коптер, дивиться в бінокль, якщо є контакт, так само з усіма стріляє. Це просто боєць-парамедик, грубо кажучи.

Перші 7 місяців ротації до 24 лютого ми здійснювали патрулювання сірої зони. Мені доводилося щотижня ходити з групою приблизно 10–15 кілометрів сірою зоною зі спорядженням, автоматом та усім іншим. Після того як стало зрозуміло, що мені це вдається, у моєму підрозділі переконалися, що я достатньо фізично витривала й можу це робити. Тому мене й зараз залучають на різні завдання.

Коли ми перебуваємо на спостережних постах, то робимо кожний проміжок часу обльоти території, дивимося, безпечно чи ні, чи ніхто не підійшов, дивимося, куди приходи, слухаємо рації у взаємодії з іншими підрозділами, чергуємося.

Коли я була у відрядженні в Америці, то вночі кожні дві години вставала на чергування. Тобто у мене є звичка, що я маю певну кількість годин відчергувати вдень і вночі. І майже щоночі мінімум дві години ми не спимо, тому що є чергування.

Якщо обстановка плюс-мінус стабільна, поки хтось інший чергує, ти можеш лягти і, наприклад, почитати. Читаю я різне, зараз у мене є багато книжок із собою на фронті — ціла бібліотека. За останні місяці читала Германа Гессе, його казки й легенди, Мілана Кундеру — «Безсмертя» й «Життя деінде», вірші Поля Елюара, бо він, як і я, був бойовим медиком у Першу світову.

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

На початку в певних окремих випадках так. Але можу сказати, що відносно мене цього було набагато менше, ніж я знаю історії деяких дівчат, з якими це було повально. Мені пощастило, у мене були і є дуже адекватні командири, ніхто з них не був сексистом, вони цінували мою мотивацію й не заперечували, щоб я виконувала всі завдання в групах і на передовій.

Але в підрозділі були, скажімо так, люди, які не сприймають або важко сприймають бойових жінок. Мають якісь власні упередження. Вони намагалися зміцнювати те, що я роблю, намагалися довести мені, що я все одно слабша, що я жінка, що я повинна й усміхатися й бути жіночною, але я все це ніколи не приймала й дуже категорично з цим не погоджувалася. У принципі зараз, на третій рік моєї служби в морській піхоті, в моєму підрозділі я не бачу такого. Мене сприймають такою, як інші. Ніякої дискримінації я не відчуваю.

Я думаю, що зараз в армії є певні жінки, яким вдалося подолати таке ставлення до себе, але кожен раз, як у підрозділ прийде інша дівчина, вона буде проходити всю цю історію із самого початку. Тебе будуть випробовувати на те, чи погодишся грати оцю роль жінки, чи будеш няшка, усміхатися, готувати, віддавати вершість чоловікам, хвалити їх і бути для них якоюсь відрадою.

Якщо ти на це не погодишся й будеш доводити протилежне, якщо в тебе достатньо сильний характер, якщо ти здатна на гнів, злість і вміння себе відстояти дуже грубо, тоді це мине. З часом до тебе не будуть так ставитися.

Я пам’ятаю себе в Госпітал’єрах у 2019 році, тоді я була набагато ласкавішою, дуже ідеалізувала, особливо військових на фронті. Скоро я зрозуміла, що так робити не варто, чим добрішою, ласкавішою ти будеш, тим більше в результаті об тебе витруть ноги. І коли я йшла на контракт, я в цих ілюзіях не перебувала. Абсолютно.

Від самого початку я почала дотримуватися того, що я вважаю правильним для жінки, де абсолютна перевага чоловіків. Тобто бути холодною, відстороненою, дуже дбайливою і відповідальною щодо своїх обов’язків, своєї роботи. Але щодо особистих стосунків і спілкування — ні. Цього не можна допускати. У когось, можливо, інший досвід. У мене досвід такий.

Які складнощі вам довелося подолати?

Складність, з якою стикаються всі солдати, — це продовжувати працювати і виконувати завдання, коли ти ситий, коли ти наївся їх виконуванням. Наш підрозділ зараз 14-й місяць перебуває на фронті без ротацій, без будь-якого перепочинку, за винятком кількох днів.

Також перші роки для того, щоб робити те, що я хочу, й мати повагу, я мусила постійно доводити, що я витривала, що я на роботі виконую все те саме, що й чоловіки. У принципі, я можу сказати, що це вдалося.

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Могла би сказати, що це досвід поєднання бою. Коли одночасно ти маєш стріляти та швидко надавати допомогу пораненим товаришам, яких ранять одного за одним, і ти мусиш швидко встигнути до кожного, прийняти правильне рішення.

Згадую березень 2022 та бої в с. Зачатівка на північ від Маріуполя. Там і був цей найскладніший досвід, як бійця і парамедика, бо щодня були поранені, і одного разу, коли нас штурмували набагато більшими силами росіяни, доводилося стріляти на позиції, а потім бігати від одного пораненого бійця до іншого, швидко розгрібати завали укріплень і відтягувати в укриття. І це тільки одна наша позиція кількістю у взвод.

Ніколи не забуду велику колону російської бронетехніки, яка виїхала прямо на наш спостережний пост, але ми вчасно побачили її з 300 метрів у бінокль, потім — у коптер, вчасно доповіли і наша рота прийняла бій. Хоча наш БРДМ (бойова розвідувальна машина) був поцілений російським танком, згодом ми здобули і свої трофеї у вигляді техніки та зброї.

У нас є ще відео з дрона, де ця танкова колона штурмує нас вдруге і видно як з бехи, що йшла за танками, вилазить рашист із триколором. Я добре запам`ятала ці кадри.

Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Я цілковато позбавлена такої риси, як малохольність, тобто, коли сьогодні — так, а завтра — інакше. Мені незрозуміло, що таке зламатися, впасти духом. Я не розумію взагалі ці слова. Тому що я обрала цей шлях і я ним іду.

Одні люди мені говорили, що ідейні люди в армії — це погано, бо вони дуже швидко вигорають, інші виражали сумнів, що така от експресивна, емоційна натура, як я, в армії надовго, тому що «справжні військові таких, як я, не люблять».

Але в результаті це виявилося порожньою балаканиною, бо цій армії, цій війні потрібні люди, які розуміють на що вони йдуть і готові все це витримати, випити все до кінця, якими б вони не були за бекграундом, якими б вони не були за характером і ставленням до несправедливості.

Щодо страху. Страх у жорстких бойових діях відчувають усі, питанням у тому, як його хто долає. Я навчилася це робити, я можу з ним впоратися. Страшно, коли ти не можеш впоратися з ним, тоді ти стаєш слабким і вразливим, і розуміння того, що якраз страх робить тебе вразливим і збільшує твої шанси на смерть — основна мотивація до нього не вдаватися, притишувати, коли це стається.

Я контролюю свій емоційний стан. Без цього в армії ніяк. Особливо жінці.

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Найперше, я хочу, щоб в Україні стали міцними інститути демократії. Нас, часом, називали слабкою державою саме через їхню слабкість. Я хотіла б, щоби повномасштабна війна це змінила. Бо мене дуже дратує, що поки в нас ідуть активні бойові дії, деякі наші політики, чиновники в тилу намагаються і далі продовжувати оцей статус-кво деградації цих інститутів громадянського суспільства й держави.

Тому я бачу Україну міцною демократією з міцними інституціями й міцним громадянським суспільством. Це саме те, що ми бачили всі в США. Там можуть мінятися політики, але інститути залишаються міцними й зі своїми традиціями. Вони забезпечують стабільність цій державі. І я хочу такого ж Україні. Хочеться вірити, що це можливо. До цього треба йти. У нас немає вибору — ми або станемо сильною демократією, або просто зникнемо, як держава.

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

Війна всіх вчить цінування найпростіших речей. Якщо раніше можливість спокою, можливість спокійно попрацювати, спокійно побути із сім’єю для мене це здавалося звичайними рутинними речами, то тепер це для мене велика цінність насправді.

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Не забувати про загиблих, полонених та поранених у боях військових. Не забувати, яку ціну вони заплатили і яку ми продовжуємо щодня платити за можливість України існувати далі, а українцям жити своїм життям.

Не впадати в безпам’ятство, яке чомусь дуже люблять українці, говорити про кожен найменший акт корупції, кожну найменшу недостойність, яку дозволяє собі політик або чиновник на відповідальній посаді. Обов’язково пам’ятати якою ціною дається існування цієї держави.

Коли українці будуть постійно тримати руку на пульсі, мати контроль за цими всіма процесами, щоб не було корупції, щоб не було бюрократії заради самозбагачення, добиватися, щоб нарешті в нас на відповідальні посади діставалися відповідальні люди, для яких важлива й цінна держава, тоді ми станемо насправді сильними й не будемо дуже залежними від чиєїсь допомоги в такі важливі моменти, як повномасштабна війна.