Казахська дослідниця: “Не буде ніякої нової Росії, поки росіяни, в тому числі і ліберальні, не усвідомлять - вони колонізатори”

Ми перебуваємо у постколоніальному періоді. Але просто перебувати у цьому періоді недостатньо, його обов’язково необхідно використати для того, щоб деколонізувати нашу свідомість. Чи достатньо нами робиться для цього? Ні, не достатньо.

Деколонізація має дві паралельні сторони: перша - у свідомості тих, хто був колонізованим, друга - у свідомості тих, хто проводив цю колонізацію, тобто росіян.

“Росіяни мають позбавлятися імперського синдрому”

Я з жалем констатую той факт, що російські ліберали не приділяють цьому питанню належної уваги. Вони загострюють увагу на боротьбі з режимом Путіна і це головне зло, на їхню думку. Ніби всі росіяни не несуть відповідальності за те, що відбулося, зокрема в Україні. Російські ліберали намагаються просунути думку про те, що якщо ми позбавимо влади режим Путіна, потім можна буде вибудовувати нову демократичну Росію. Чи це так? В мене є великі сумніви.

Не буде ніякої нової Росії, поки не зміниться свідомість людей. Зараз ця свідомість визначається як імперська. І тут ми знову повертаємося до процесу декомунізації.

У той час, коли ми повинні деколонізуватися, а саме - звільнятися від стереотипів та міфів, які нам нав’язувалися, паралельно повинен іти процес деколонізації у свідомості самих росіян, а саме визволення від імперського синдрому. Без цього буде конфлікт з Росією, без цього росіяни не будуть готові почути голос українців, грузин, узбеків, казахів, і тих, хто ближче – татар, башкир, нагаїв та інших.

Для прикладу візьмемо Велику Британію. Коли британські колонії отримували незалежність, дві речі допомогли англійцям змінити свою свідомість: по-перше, вони позбавилися імперського синдрому, по-друге, вони почали відновлювати свою ідентичність, звернувшись до історії та літератури доімперської Британії. Ця країна пройшла великий шлях: це і взята на себе відповідальність, і почуття провини, які призвели до того, що Британію відкрили для вихідців із колишніх колоній (зокрема, в них з’явилася можливість вільно вчитись, працювати та жити).

В Україні, як і в Казахстані, імперські символи досі вплетені в локальну ідентичність міст. Ці маркери Російської імперії збережені в топографії та меморативній політиці міст. Але зараз, на фоні війни, активно триває процес переосмислення старих символів.

Ця проблема є для нас (Казахстану — авт.) актуальною, причому актуальною для всіх регіонів країни. Щодо топоніміки, було багато ініціатив по перейменуванню російських назв на казахські. Ця історія також пов’язана з колонізацією нашої території, коли російські переселенці засновували невеликі поселення і давали їм російські назви.

Наприклад, це могло бути ім’я генерал-губернатора чи його доньок, або ж це могло бути ім’я начальника переселенської дільниці, якому виділили цю землю. У радянські часи багато топонімів отримувало комсомольські назви (імені Леніна, Ворошилова, Сталіна). У роки незалежності постало питання про повернення цим територіям споконвічних назв. Після довгих дискусій частину назв ми змінили, а частина залишилась.

І досі у великих містах Казахстану вулиці мають назви російських письменників, які не мають стосунку до країни і навіть ніколи там не були. Проте немає вулиць, названих на честь казахських письменників. Багато залишилось пам’ятників Леніну, на що влада каже, що вони повинні стояти, поки живуть ті старики, для яких вони важливі. Проте ці пам’ятники стали маркерами, мітками радянської ідеології та влади. Зберігаючи пам’ятники, ми ніби демонструємо прихильність до радянської історії.

«Мы вам города построили»

Деякі міста Казахстану носять російські назви (наприклад, Петропавловськ), тому що вважається, що їх побудували росіяни. Я хочу зупинитися на відомому стереотипі від росіян: «Мы вам города построили».

По-перше, будувались не міста, а фортеці. Їх будували по периметру степів і це називалося «гірка лінія». Навкруги ланцюга населених пунктів-фортець будувалися селища, бо туди силоміць перевозили селян, щоб вони вирощували хліб та забезпечували їжею солдат. Потім на кордоні з цією лінією виникали невеликі базари, куди казахи приганяли худобу і обмінювали її на російські товари. І тоді ці селища почали розвиватися, оживлятися, тут будувалися будинки. Так з’явилися провінційні маленькі містечка. А перші міста, наприклад, Караганда, будувалися кілька століть тому не росіянами, а англійцями, які тут видобували вугілля.

Нові великі міста почали створюватися в Казахстані в радянський період. Проте у сорокові роки минулого сторіччя вони будувалися німецькими, латиськими, литовськими та японськими військовополоненими, а не росіянами. Наприклад, моя сім’я жила в будинку, який побудували японські військовополонені.

У 50-60 роки розвивалася промисловість, будувалися «хрущовки», але роботу в містах отримували не казахи і не їм безкоштовно видавали квартири.

Тому тезис про те, що «мы вам строили города» – неактуальний. По-перше, не росіяни будували міста, а іноземні військовополонені, по-друге, вони будувалися не для казахів (в них жило всього від 5 до 15% казахського населення), а по-третє, коли в нульові роки росіяни та інші народності почали виїжджати з Казахстану, ці квартири викуповувалися казахами за немалі гроші. Отже, начебто безкоштовні квартири не були безкоштовними.

“Радянський Союз – це колективізація і репресії, а не безкоштовно виділені квартири і смачний пломбір”

Повертаючись до топоніміки, зазначу, що кожен народ повинен сам вирішувати, як йому називати свої населені пункти, а знесення радянських пам’ятників відбудеться тоді, коли відбудуться зміни у суспільній свідомості.

Коли ми зрозуміємо, що Радянський Союз – це не безкоштовно виділені квартири і смачний пломбір, а це - колективізація, голодомор, масові репресії, каральні органи, втрата ідентичності, культури, мови, депортовані народи... Тоді ми навчимося слухати голос інших, тоді ми нарешті відмовимося від радянської історії, де є лише одна, ідеологічно не нейтральна, інтерпретація подій.

Коли ми пропрацюємо історію 20-го століття - прочитаємо її самостійно і побачимо її не очима Росії, радянської влади і метрополії, а власними очима (з точки зору казахів), тоді ми й зможемо порівняти ці два наративи, і визволитися від нав’язаних стереотипів. І дуже важливо, щоб при інтерпретації казахської історії, ми враховували голоси не тільки казахів, а й депортованих народів, які теж мають свій погляд на історію.

Підготувала Альона СЕМКО