Сильні та незламні: особиста історія Тамари, дівчини військовополоненого захисника «Азовсталі»

Коханий нашої сьогоднішньої героїні — один з наймолодших бійців «Азова». 19-річний Олександр разом з побратимами 86 днів мужньо тримав оборону Маріуполя. Після виходу з «Азовсталі» він, як і інші, потрапив до ворожого полону. Ось уже майже пів року Тамара докладає всіх зусиль, щоб визволити його з неволі, щоб змусити міжнародні організації виконувати їхні зобов’язання щодо військовополонених.

Про те, як Тамара познайомилася з Олександром та чому, будучи зовсім юним, він обрав шлях воїна та долучився до «Азова», про те, що наразі відомо про коханого та як пройшла робоча зустріч із представниками Організації Обʼєднаних Націй та Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві, з якої вона нещодавно повернулася, — в особистій історії героїні, якою вона поділилася з Лесею Пахариною для ELLE.

Привіт, мене звати Тамара, я народилася в Києві, але виросла в Білій Церкві. Згодом через мамину роботу переїхала до Швейцарії, там закінчила школу та прожила 7 років. Два роки тому я повернулася в Україну і живу в Києві.

Мого коханого звати Саша (але всі його знають як «Калаша»), 3 листопада йому виповниться 20 років. Він родом з Білої Церкви. Кілька років тому приєднався до полку «Азов». Коли він на службі, то перебуває в Маріуполі або Урзуфі, коли у відпустці — повертається додому, у Білу Церкву. 

Знайомство з Олександром

З коханим ми знайомилися аж тричі. Перший раз — у школі, другий — на вечірці, третій, уже фінальний, — коли він відповів мені на історію в Instagram. Тоді у нас зав’язалася розмова і мені стало дуже ніяково, що я його не пам’ятала.

Між нами якось одразу встановився контакт, ми почали щодня спілкуватися. Саша вирізнявся з-поміж інших, був не такий, як усі, — суворий і водночас дуже турботливий, він усе робив з такою теплотою й ніжністю, що я просто танула.

Більшість вважає його холодною людиною, але я бачила надзвичайно харизматичним та ніжним. Ззовні він суворий, а всередині — дуже теплий та чуйний. Це мене в ньому підкорило.

Тоді я ще жила у Швейцарії, і ми дуже хотіли якомога скоріше побачитися. Місцем нашої першої зустрічі стала ковзанка. З того часу ми щороку 31 грудня, напередодні новорічних свят, ходимо на ковзанку. Тільки минулої зими не були, Саша хотів узяти відпустку на літній період.

Сподіваюся, він повернеться з полону й цієї зими ми все ж таки підемо на ковзанку.

Саша — дуже цілеспрямована та різнобічна особистість, у нього завжди купа енергії та мотивації щось робити. З одного боку, грає у футбол, займається боротьбою, з іншого — любить математику, читає книжки, обожнює малювати та майструвати. Він завжди відкритий до чогось нового — планував вивчити іноземну мову, мріяв вступити у Французький іноземний легіон.

Разом ми хотіли багато мандрувати, пожити в будиночку далеко в горах без людей. Вірю, що скоро так і буде.

Попри те що коханий небагатослівний, він усе доводить вчинками, на нього завжди можна покластися, довіритися в усьому. Він завжди йде до своєї мети, досягає того, що хоче і про що мріє, усі перешкоди для нього — дрібниці. І це, я вважаю, набагато важливіше будь-яких слів — його не потрібно просити про допомогу, він і так усе зробить.

Саша — справжній чоловік, поруч із яким ти, як за кам’яною стіною. Я дуже сумую за за його обіймами, його теплими руками, які зігрівали мене в найхолодніші дні. Усе, що мені зараз потрібно — просто, щоб він був поруч.

До війни ми інколи могли сперечатися, бо кожен хотів довести свою правоту. Зараз я змінила відношення до цього. Після повернення коханого я не буду витрачати на це час, не буду відкладати справи на потім.

«Азов»

Саша вступив до полку «Азов» зимою 2020 року, він — рядовий. Його тато — теж військовий. Скільки його знаю, коханий завжди хотів, щоб батько був вдома, а він пішов служити. Ми з ним багато сперечалися з приводу цього раніше, але вибір людини треба поважати і я прийняла його. Два роки тому він подав документи в Києві та згодом поїхав уже на базу в Урзуф проходити курс молодого бійця.

Побратими поважають його за те, що Саша надзвичайно відповідальний, на нього можна покластися в будь-якій ситуації. Він все робить чітко та правильно, ніколи не жаліється як би складно не було. Він ніколи не буде брехати, казати щось за спиною, обговорювати когось. Він завжди за правду та справедливість.

Повномасштабна війна, «Азовсталь»

Коли розпочалася повномасштабна війна я була в Києві, Саша — у Маріуполі. Чесно кажучи, до останнього не могла повірити в те, що це станеться. Перше, що я зробила, коли прокинулася 24 лютого — зателефонувала йому, проте відповіді не було.

Пам’ятаю, наче зараз, як за день до війни, десь з 15:00 23 лютого, Саша перестав відповідати. Спочатку я не дуже хвилювалася, бо інколи таке буває, коли він на службі, але коли й увечері він нічого не написав, тривога стала наростала все більше і більше. На зв’язок він вийшов тільки по обіді 24 лютого, сказав, щоб я терміново виїжджала.

Незважаючи на те, що Саша весь лютий натякав, що може щось таке статися, я була абсолютно не готова. Я накидала у сумку все, що бачила й поїхала до маминої подруги. Найсмішніше, що в цьому хаосі я не забула взяти випрямляч для свого кучерявого волосся. Згодом мене забрали до Білої Церкви. Там мама постійно вмовляла мене виїхати. Мені дуже не хотілося цього робити, але потім усе одно довелося. Разом із подругою та її молодшим братом ми тимчасово виїхали до Швейцарії, так як там я вже все знала.

Досі відчуваю за це провину. Досі не можу собі пробачити, що поки я була в безпеці, він перебував у самому пеклі. Моя душа линула до нього і я неодноразово хотіла якось доїхати туди, забрати його, чимось допомогти. Хоча чудово розуміла, що це й неможливо, і безглуздо, бо чим я там йому допоможу?

Саша ж був радий цьому. Коли я розповідала йому з ким виїхала, то назвала ім‘я брата подруги, але не уточнила хто він. Перше за що коханий спитав: «Хто цей хлопець і чому він з тобою?». Це мене тоді дуже насмішило — війна війною, а Саша такий самий.

До 28 лютого він був на зв’язку. Потім сталася перша перерва аж до 13 березня. За ті дві неділі тишини я вже навіть встигла похоронити його. І це, до речі, було першим, про що Саша запитав, коли подзвонив.

До 23 березня ми щодня спілкувалися, згодом — один раз у два тижні й тільки смс. Коханий запевняв, що ми вже скоро побачимося. Пам’ятаю, коли він вперше це написав — я побігла купувати сукню, щоб зустріти його. Вона досі висить і чекає свого часу — жодного разу її не одягнула.

Саша ніколи не говорив як йому важко, він не хотів, щоб ми (мама, тато, сестра та я) за нього хвилювалися. Завжди питав як справи в моєї бабусі та в дідуся. Моментами був звичайно жорсткіше, ніж у повсякденному житті, але це й недивно за таких обставин.

Про те, що відбувалося на «Азовсталі» він нічого не розповідав. Навіть не знаю на жаль чи на щастя. З одного боку я дуже переживала і хотіла знати більш детально, з іншого — чудово розуміла, чому він цього не робив.

Останній раз ми говорили 18 травня. Тоді, як завжди, він сказав, щоб ми трималися, що все буде добре. 20 травня Саша разом із іншими залишив територію заводу й потрапив у полон.

Ілюстрація: @neivanmade

Полон

Полон — це був дуже великий шок для всіх, ми такого не очікували. Тим паче, що до всього був наказ від азовців, щоб ми мовчали і від цього було ще важче. Ми не розуміли, що відбувається, що буде далі, як вони там будуть, що нам робити — купа думок, стрес, ступор.

Потім почалася біганина та обдзвонювання всіх, потрібно була заповнити списки в різних інстанціях для того, щоб у військовополоненого був відповідний статус та його внесли до списків на обмін. Досі перевіряю чи точно все вказано, чи точно всі все записали.

З полону на зв`язок Саша вже не виходив. Зараз по крихті, як можу, дістаю інформацію від тих, хто був із ним там і повернувся по обміну. Кажуть, що все добре, читає книжки.

Обмін

Коли стався великий обмін 21 вересня і серед звільнених я не побачила свого Сашу я не могла в це повірити до останнього, я не знала, як сказати про це його мамі. На диво, цього разу вона трималася краще за всіх, а я, навпаки, розклеїлася. На мою думку, це був дуже хороший обмін, але більше політичний.

Звичайно, я раділа за дівчат і вітала їх усіх від щирого серця — вони боролися не менше інших і так само заслуговують побачити своїх рідних та коханих. Але водночас було дуже сумно, що мій коханий досі залишається в полоні.

Проте я така не одна, потрібно витягувати всіх із того пекла.

Близько 750 азовців досі в полоні. Українська та міжнародна спільнота повинні пам`ятати про це. Всі разом мусимо продовжувати щодня боротися, щодня робити хто що може — мітинги, малюнки, іграшки, у такій ситуації навіть банальний репост допомагає.

Асоціація родин захисників «Азовсталі»

Наша організація веде роботу на інформаційному фронті — ми намагаємося не дати світу забути про цю проблему та нарешті почати діяти більш радикально, як у випадку з Організацією Об’єднаних Націй та Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Нещодавно, з 3 по 6 жовтня, ми їздили до Женеви, де зустрілися з представниками цих організацій.

З ООН було обговорено питання умов утримання та стану здоров’я військовополонених захисників «Азовсталі», а також шляхи до їх вирішення; зі МКЧХ — домовлено про щотижневий звіт для нашої асоціації, а також досягнуто згоди щодо постійного контакту. Тепер особисті питання щодо військовополонених ми будемо вирішувати напряму з головами місії, а не через операторів.

Під час цієї поїздки був проведений мітинг на Place des Nations з приводу звільнення всіх азовців. На ньому виступили ми з дівчатами та заступник командира полку Сергій «Мольфар» Цісарук.

Також ми займаємося проектом «Нарешті ти вдома» — це бокси з речами першої необхідності для тих, хто повертається з полону.  Постійно ходимо в різні інстанції, організовуємо мітинги, перфоманси, виставки та ярмарки — прикладаємо максимум зусиль, щоб пришвидшити процес обміну. Наразі частина хлопців вийшла з полону, деякі обов’язки вони взяли на себе.

Я хочу сказати українцям та світу, що нам потрібно не забувати не тільки про бійців, а й про війну загалом. У мене всередині все стикається від думки про те, що вже пережив мій Саша й що переживає просто зараз у той час, коли багато хлопців хочуть виїхати з країни, не допомагають, а лише ниють, як їм складно через цю війну. Це мене дуже засмучує.

Війна не повинна ставати частиною нашого життя, ніхто не повинен до неї звикати. І якщо в якихось областях краще, ніж в інших, усі мають однаково докладати зусиль, щоб війна якомога скоріше закінчилася.