"Таке враження, що хтось вирішив пересварити ЖК". Роздуми з 25-поверхової печери

Арифметика київських висоток

Памʼятаю, як знайома, яка тоді жила в Комфорт Тауні, запитувала, чи ок мені висотність будинку, в якому ми нещодавно придбали квартиру. А чому не ок? 25-ма поверхами в Києві нікого не здивуєш (про це детальніше читайте тут), забудовник виявився більш-менш надійним, ліфти працюють, комунікації підʼєднано, краєвид з вікна чудовий, а звуки з футбольного поля в подвірʼї до моєї спальні майже не долітають. Як і комарі. Довгі ж поїздки в ліфті компенсувала швидкість, з якою трирічний син вивчив лічбу від 1 до 20. А потім від 20 до 1.

Сьогодні він і далі вчить цифри. Тепер англійською та значно повільніше – поки пішки спускається сходами, щоб піти в садочок, і ще повільніше – коли повертається назад. А отже, і я перетворилася на ту людину, яка готова всім і якомога детальніше розповідати, як ми помилилися, коли обрали такий високий поверх. Адже без електроенергії затишна й улюблена квартира перетворюється на печеру.

Для опалення та водопостачання у висотках потрібна електроенергія. Я мало розуміюся на принципах роботи каналізації, але, здається, довге відключення здатне спровокувати ще одну серйозну проблему. А якщо додати до цього надірвані звʼязки на моїй нозі, то йтиметься вже про печеру у вежі. А я – мов Рапунцель, яка мала необережність із самого дитинства стригти своє волосся. Бо ліфти теж потребують електроенергії. І навіть якщо вона є, завжди залишається ризик, що саме з тобою всередині ліфту несподівано пропаде. Єдина радість – я в цих страхах не єдина. Нас – цілий житловий комплекс. Точніше – цілий сусідський чат. Навіть кілька. І ось тут починається найгарячіше.

Сусідські чати на варті справедливості

"Будинкові чати повертаються на свої орбіти", – жартували ми в ТЕКСТАХ лише два тижні тому. Попри воєнні реалії, сусіди київських і не тільки житлових комплексів уже розгорнули полювання за тими, хто не прибирає за собаками, смітить на сходах чи неправильно паркується. І вже тоді погоджувалися, що абсолютне лідерство в "добросусідських" комунікаціях займає турбота про економію електроенергії. Передусім іншими сусідами.

У той, як тепер видається, безтурботний час без регулярних відключень мій сусідський чат і група в фейсбуці ставали ідеальним майданчиком для "свідомих громадян", які воліли виявити громадянську позицію постами з пасивною агресією ("Если мер просит экономить электроэнергию, может есть смысл к этому прислушаться?") та умовно ввічливими повідомленнями, що рясніли знаками оклику й легко відчутним тиском ("Сусіди! Будь ласка, перевірте! Кому дали гарячу воду — відключіть бойлери з метою економії !").

Ох, це був чудовий час, коли наші добросусідські уми займало освітлення футбольного поля та його порівняння з зарядними станціями для електрокарів. Ще тоді ми колективно намагалися вирішити, що гуманніше: нічне прання (з віджимом, що комусь може бути схожим на звуки вибухів) чи все ж спокійний сусідський сон. "Таке враження, що хтось вирішив пересварити ЖК" – написала в коментарі одна з активісток нашого комплексу. І ми всі ж ніби знаємо хто саме, ненавидимо їх ще більше й донатимо на перемогу. Але все одно вихлюпуємо емоції на ближніх. Себто сусідів.

Сьогодні стало ще важче. Важче, бо я живу в будинку, який постійно вимикають від самого початку впровадження графіку. Якби я була мешканкою будинку навпроти, може, цей текст і не зʼявився б. Бо той будинок відключають лише кілька разів на тиждень. А відчуття справедливості — загалом доволі стимулювальна штука. І саме воно вдихнуло нове життя в сусідський чат так, як цього не змогла зробити жодна калюжа собачої сечі в ліфті.

Шлях від заздрощів до взаємопідтримки

Моя мама живе в будинку поруч, трохи вище від середини будинку. Трохи вище за межу справедливості. Тієї, що завжди позбавляє світла тільки нижню половину будинку й переважно щадить верхню. Рівно посередині. Чи нормально щодня заздрити своїй мамі? Напевно, ні. Нормально – йти до неї в гості працювати. Мені, звичайно, взагалі не варіант, а ось у чоловіка такий шанс є. Щоправда, є й ризик, що поки спустишся вниз, а потім підіймешся нагору (ліфти ж бо підкоряються законам нижньої половини), черга дійде й до решти будинку та план виявиться провальним.

І черга, до речі, доходить дедалі частіше. А з нею повертаються відносний спокій і гумор не тільки до мене, а й у наш чат. Там тепер дедалі менше про карму та несправедливість і дедалі більше про перекличку, де є світло, повідомлення про екстрені відключення та пропозиції організуватися гуляти разом у темному парку для тих, хто сьогодні не встиг на ліфт. У ньому сусіди дізнаються, що можна спробувати колективно натиснути на інтернет-провайдера, щоб установив безперебійники на будинок, діляться сподіваннями на відсутність екстрених відключень і просто скидають меми.

А мені поки що залишається сидіти у своїй вежі, чекати, коли загоїться нога, й далі жалкувати, що проєкт про меми вже опубліковано. Бо, здається, я знаю, яка тема очолила б мемо-приводи цього місяця. Адже що нам ще залишається, окрім як організовувати своє нове напівпечерне життя, жартувати й вірити в перемогу?

багатоповерхівки київ війна енергетика відключення точка зору забудова енергетична криза