Самуїл Кирило Стефанович – найстарший єпископ у Європі ХІХ століття

9 грудня 1858 року у Львові помер Самуїл Кирило Стефанович – архієпископ львівський вірменського обряду, меценат і теолог.

Він був найстаршим діючим єпископом у Європі того часу.

Незважаючи на похилий вік, архієпископ Стефанович енергійно керував архієпархією протягом 26 років.

Захищав вірменський обряд від ліквідації, не погоджувався на злиття своєї архієпархії з Львівською римо-католицькою архієпархією.

Він особисто по кілька разів відвідував усі парафії, дуже дбав про священиків.

Багато разів їздив до Станіслава (нині Івано-Франківськ), дбаючи про культ образу Божої Матері Ласкавої у місцевій вірменській парафії.

Заснував вірменські парафії на Буковині (в Сучаві і Чернівцях).

У 1904 році на замовлення Львівської Вірменської Митрополичої Курії на його могилі було встановлено нагробний пам’ятник у вигляді неоготичного саркофагу.

Нагробний пам’ятник на могилі С.

Світлина з lifejourney.

Після похорону у часописі Kronika religijna Przeglądu Poznańskiego.

Rok 1858 було опубліковано некролог у вигляді біографічної статті, переклад якої пропонується нашим читачам.

«Архієпископ Львівський вірменського обряду о.

Самуїл Кирило Стефанович (Samuel Cyryl Stefanowicz) помер 8 грудня у віці 107 років і через 60 років після рукоположення на священика.

Він народився в містечку Лисець Станіславського повіту, за милю від Станіслава.

Через спалення метрикальних книг неможливо перевірити точну дату його народження, тим більше, що всі його сучасники давно спочивають в могилах.

Однак, згідно з його словами про себе, він народився 28 березня 1752 року, а отже на день смерті йому було 106 років, 8 місяців і 10 днів [1].

Батько його був купцем і звався Стефан Оганович, проте син не прийняв цього прізвища, а за старим східним і слов’янським звичаєм назвав себе Стефановичем на честь батька.

Першу освіту здобув у Станіславі (куди його батьки переїхали, щоб йому було легше навчатись) у єзуїтів, які на той час утримували там школи і в яких дещо раніше розпочав свою наукову діяльність Францішек Карпінський.

Закінчивши навчання, він прибув у 1708 р.

(якраз на початку Барської конфедерації) до Львівської семінарії під керівництвом театинців Collegium pontificium, заснованої в середині XVIII століття римською пропагандою [2] для навчання кандидатів до священства в руському і вірменському обрядах, які не мали своїх семінарій.

Театинський монастир у Львові.

Карл Ауер (близько 1847 року).

Через кілька років він сам став викладачем цього ж закладу.

Висвячений на священика 5 серпня 1778 р., у 1790 р.

вступив каноніком до вірменської капітули у Львові, у 1798 р.

став архідияконом, у 1801 р.

парохом, двічі керував єпархією як адміністратор, один раз після смерті архієпископа Яна Шимоновича з 1816 по 1820 рік, знову після смерті архієпископа Каетана Вартересевича в 1831 році.

Водночас він ревно віддався проповідницькій праці та був невтомним у сповідальні, до якої завжди тягнулось багато людей, особливо з вищих станів.

Секундицію [3] відбув у 1828 р.

у єзуїтів у Тернополі.

Обраний вірменським духовенством, він був призначений архієпископом імператором Францем I у 1832 році.

Портрет архієпископа невідомого автора.

Львівська галерея мистецтв.

Відтоді вісімдесятирічний старий ніби помолодшав, бо подвоїв свою роботу.

Хоча він керував невеликою дієцезією, навіть сьогодні лише 5 000 душ у 10 парафіях (Львівська, Бережанська, Станіславська, Лисецька, Тисьменицька, Городенська, Кутська, Снятинська, Чернівецька та Сучавська), але, незважаючи на те, що така розпорошена, дієцезія щороку бачила його з візитаціями усіх її храмів і читала його повчальні пастирські листи та відозви, які оновлювалися при кожній важливій нагоді.

Він також мав у Львові жіночий монастир вірменських василіянок.

До його дієцезії належали вірменські церкви в Кам’янці-Подільському, Балті, Рашкові та Могильові.

У старості він втратив слух, через що йому було прикро, бо не міг вислуховувати сповіді.

Ось як він говорить про себе в листі до одного з варшавських прелатів від 19 жовтня 1850 року: «У цьому віці можна здогадатися, що мене полишають вміння, всі сили душі і тіла.

Я став немічним, нездатним пильнувати стадо Христове.

Проте я відправляю кожного дня месу.

Два роки я перестав публічно проголошувати людям слово Боже, тому що не вистачає сил».

Його зображення знаходиться у творі о.

Садока Баронча «Життя відомих вірмен» (Львів, 1856 р.).

Хромолітографія з книги С.

Баронча «Життя відомих вірмен», виданої у 1856р.

Він залишався при свідомості і пам’яті до останніх хвилин свого життя.

За два дні до смерті він слухав Святу Месу в архикатедральній каплиці.

8 грудня ввечері, без жодних страждань, молячись у кріслі з перилами, обласканий св.

І як він сам колись повторював: nunquam sol pulchrior quam in occasu (сонце ніколи не буває прекраснішим, ніж на заході), всі чесноти і заслуги його довгого громадянського і душпастирського життя проявилися наприкінці його днів, бо як був він добрим священиком, то і рідну землю з непохитною прив’язаністю любив аж до гробової дошки.

Завжди ревний у здійсненні християнських чеснот, він ніколи не шкодував пожертв, у здійсненні найвищих чеснот він роздавав бідним свої нечисленні (6 000 рейнських злотих на рік) доходи; гостротою життя і посту нагадуючи стародавніх аскетів і пустельників.

Будучи ще молодим священиком, він посприяв відбудові згорілої Вірменської катедри у Львові.

Висланий з метою збирання внесків у подорож по Галичині та Трансільванії, він повернувся зі збором, який перевищив усі очікування.

Своє життя він провів виключно в Галичині.

Лише раз він їздив до Варшави в інтересах своєї церкви.

Слава про його чесноти була гучна по всьому світу, особливо в Римі.

Папа Григорій XVI і Пій IX завжди відгукувалися про нього з найбільшою повагою.

Він багато читав і брав активну участь у всіх подіях католицького світу.

Він листувався з багатьма людьми, які звертались до нього за порадою.

Він писав Франциску Ламенне, іноді з підбадьоренням і подякою, поки той присвячував своє перо захисту правди, іноді з засудженням, коли він зрадив церкву.

Отець Самуїл заохочував покійного отця Кароля Антоневича до священичого покликання і покладав на нього великі надії для свого обряду, однак коли останній виявив своє бажання стати ченцем, ще й до того єзуїтом, покійний архієпископ погодився на зміну обряду без жодного опору чи жалю.

Похорони відбулися 11 грудня.

На світанку того дня вулицю Вірменську заполонили натовпи людей, які поспішали віддати останню послугу покійному архієпископу.

Люди всіх станів і віросповідань рухалися разом, вихваляючи його благочестя, щедрість, милосердя та святобливе життя.

Фрагмент нагробного пам’ятника на Личаківському цвинтарі.

Панахида розпочалася о 9 годині.

Тіло померлого несли священнослужителі у фіолетовій труні, оббитій оксамитом, від резиденції архієпископа навколо ринку до Вірменської катедри.

Хресну ходу проводили: о.

Шимонович, наступник покійного на львівському архієпископському престолі, маркополітанський єпископ, о.

Литвинович, львівський єпископ грецького обряду, а також о.

Остравський, інфулат [4] і парох латинської капітули у Львові.

За труною йшов намісник граф Ґолуховський з начальниками всіх органів влади.

Були присутні численне духовенство, всі монастирі, будинки убогих і сиріт.

Натовпи людей тягнулись у похоронній процесії і заповнювали три сторони ринкової площі, так що коли кінець процесії був іще на вулиці Вірменській, її початок, обійшовши Ринок, губився вже на вулиці Краківській і з іншого боку Вірменської вулиці входив до храму.

Такого масштабного похорону у Львові не забудуть.

Богослужіння проходило в усіх трьох обрядах.

Промову виголосив о.

Каетан Каетанович, канцлер консисторії і водночас колишній секретар покійного текстом: «І довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!» [5].

О 12-ій годині процесія вирушила з костелу на Личаківський цвинтар.

Коли труну опускали в гробницю, натовпи людей протискалися вперед, щоб хоча б доторкнутися до домовини святобливого архієпископа.».

Автор Zommersteinhof.

Загальноприйнятою датою народження Стефановича вважається 18 лютого 1755 року.

Тут слово «пропаганда» (від латинського дієслова prоpagare) означає «поширювати, просувати».

Вираз «римська пропаганда» походить від заснованої у 1622 році буллою папи римського Григорія XV Священної Конґреґації поширення віри (лат.

Sacra Congregatio de Propaganda Fide), яка тепер називається Конґреґація Євангелізації Народів.

Секундиція — в Католицькій Церкві (лат.

secunda missa — друга меса) назва меси, яку служить священик у п’ятдесяту річницю священицького рукоположення.

Термін також означає будь-які урочистості, пов’язані з днем золотого ювілею священика або самого ювілею.

Інфулат — римо-католицький священик, прелат, який, не будучи єпископом, має право носити митру.

Фрагмент Біблії, Псалм 91.16.