Сильні та незламні: особиста історія Ганни з Маріуполя, дружини військовополоненого захисника «Азовсталі»

Понад 200 днів захисники Маріуполя перебувають у полоні російської федерації. Цинічно нехтуючи міжнародним правом росіяни тримають військовополонених в жахливих умовах, а їхніх рідних та близьких — у болісному невіданні.

«Я особисто бачив, якими повернулися в Україну військовополонені, і знаю, що російською стороною нехтуються права на отримання потрібної медичної допомоги, на необхідний режим харчування, на повагу та честь, на гуманне поводження та інші. Натомість застосування тортур є «візитівкою» Росії стосовно наших громадян», — повідомив Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Наша сьогоднішня героїня — Ганна Зайцева, вчителька французької мови із Маріуполя. Коли росія розпочала повномасштабний наступ, Ганна разом із 3-місячним сином спустилися в бункери заводу «Азовсталь». Її чоловік Кирило Зайцев, колишній морський піхотинець, який за декілька місяців до 24 лютого почав працювати на заводі, приєднався до азовців, щоб узяти участь у обороні міста.

Після 65 днів проведених у темних бункерах «Азовсталі» й кількох невдалих спроб евакуації, Ганні із сином усе ж таки вдалося наприкінці квітня евакуюватися руїнами Маріуполя до Запоріжжя. Кирило, маючи на той час поранення, залишився боронити рідний Маріуполь до останнього. Наразі він перебуває у ворожому полоні.

«Останній раз я бачила його на відео з проросійського каналу — він виходив з "Азовсталі" на милицях» — розповідає Ганна.

У своїй особистій історії Ганна Зайцева поділилися з Лесею Пахариною своїми спогадами про «Азовсталь», евакуацію та фільтраційний табір росіян, розповіла про документальну стрічку режисера Євгена Афінєєвського Freedom on Fire: Ukraine`s Fight for Freedom, в якій вона взяла участь.

Привіт, мене звати Ганна, зараз я проживаю в Німеччині, маю пов`язані з фільмом Freedom on Fire: Ukraine`s Fight for Freedom робочі поїздки до США та Канади.

Ми з чоловіком з Маріуполя. Два роки тому нас познайомили батьки, коли Кирило був у відпустці на новорічні свята. Через два тижні після знайомства він зробив мені пропозицію і вже навесні ми побралися та дізналися, що чекаємо на дитину. На той час він був морським піхотинцем.

Сімейне життя з військовим — це не так, як у фільмах. Мені не подобається, що зараз усі дівчата мріють одружитися з військовим. Багато часу ти сама, бо він на службі або на тренуваннях. Наслідки контузій та війни нагадують про себе в повсякденному житті. Люди після війни не завжди емоційно врівноважені.

Тому я дуже хотіла, щоб він змінив професію, коли в нас народиться дитина. І так і сталося — за декілька місяців до повномасштабного вторгнення росії Кирило почав працювати на «Азовсталі».

«Азовсталь». 65 днів у бункері

25 лютого ми прийняли рішення спуститися до бункеру «Азовсталі» — у чоловіка була така можливість, як робітника заводу. Але ніхто не міг навіть уявити, що «Азовсталь» буде останнім форпостом України в Маріуполі.

Коли ми їхали до «Азовсталі», здавалося, що це максимум на тиждень, тому взяли із собою найнеобхідніші речі — суміш, памперси, документи, провіант, воду та ліки.

Уже через 4 дні Кирило приєднався до «Азову», а я з батьками і синочком була в бункері. Майже ще через два дні до бункера прилетіла ракета, але, на щастя, над ним стояла цистерна, яка прийняла на себе удар. Нам довелося переїздити до іншого бункера, більш безпечного, де був генератор та якась їжа. Загалом нас було 72 людини, з них 17 дітей. Це був виклик долі.

Воду для суміші я гріла на свічках у жестяній кружці. Памперсів не вистачало, вони були маленького розміру, тож я зв’язувала два памперси разом. Воду мій батько шукав на «Азовсталі» по різних цехах під обстрілами росіян.

Я не знала хто за росію, а хто за Україну. Тому нікому не говорила, що мій чоловік військовий. Через кілька днів Кирило відшукав наш бункер і прийшов вночі. Він, як і інші військові, передавав цивільним їжу, медикаменти. На жаль, на «Азовсталі» ми бачилися з ним лише два рази, бо він отримав поранення в ногу. Єдине, що допомагало мені отримувати якусь інформацію — це його побратими, які приходили до нас у бункер.

Останній раз ми бачилися із чоловіком на початку березня. Йому пропонували евакуюватися гвинтокрилом, але я все ще із синочком були в «Азовсталі», тому він відмовився.

Евакуація з «Азовсталі» 

Кілька разів нас намагалися евакуювати, але все було марно. Під час однієї з таких евакуацій декілька українських військових було поранено, а потім на бункери росіяни скинули ще декілька ракет і нас завалило. Це була найстрашніша доба для мене на «Азовсталі».

30 квітня українські військові скоординувалися і нас було евакуйовано. Ми пройшли через фільтрацію у с. Безимінне. Це був другий наш іспит після «Азовсталі». Особливо для моєї родини. Коли ми приїхали, представники ФСБ уже знали, що я дружина військового, тож почався допит. Присутність ООН та Червоного хреста полегшила мою ситуацію.

Фото: Justyna Mielnikiewicz/MAPS for The Wall Street Journal 

Через декілька днів ми приїхали до Запоріжжя. Уже там я змогла подзвонити Кирилові. Ми не могли багато спілкуватися — зв’язок був поганий. Я розуміла, що треба щось робити аби хлопців також визволили з «Азовсталі». На жаль, я не думала, що виходом буде полон. Я до останнього вірила в «екстракшн» до третьої країни.

Нас, цивільних, врятували завдяки інформаційному розголосу, завдяки Дмитру «Оресту» Козацькому, прес-офіцеру «Азову». Інтерв’ю, які він брав у цивільних на «Азовсталі», стали відомими на весь світ і нас витягли з того пекла.

Тому я почала давати якнайбільше інтерв’ю та брати участь у документальних фільмах, щоб світ знав про героїв Маріуполя і щоб пропагандиська машина путіна перестала працювати.

Freedom on Fire: Ukraine`s Fight for Freedom

Фільм Freedom on fire. Ukraine`s fight for freedom — це документальний фільм ізраїльсько-американського режисера Євгена Афінеєвського. Насамперед він показує війну в Україні, боротьбу українського народу, військових, цивільних, журналістів. Люди, які не мають зброї в руках, мають іншу — слово.

Цей фільм — пам’ятник військовим, які загинули в боротьбі за українську свободу, пам’ятник героям, які загинули під час теракту в Оленівці цього липня, а також це подяка всім журналістам, які попри небезпеку роблять новини навіть на лінії фронту. 

Перша частина фільму Winter on Fire: Ukraine`s Fight for Freedom була номінована на Оскар.