"Я бы русский выучил только за то..." Як росіяни перетворювали українскьку мову на другий сорт

Чимало украукраїнців, котрі закінчували радянську школу памятають вчителів російської мови і літератури, вони вдагалися краще за інших, були більш розкутими і можна сказати навіть "вольнодумствували", якщо це не стосувалося укарїнської ідентичності. Лише викладачі російської мали негласне право під час уроку відходити від плану та поговорити на відсторонені теми, але виключно у ключі домінації усього російського над українським. Моя вчителька росліт, наприклад, дуже любила розмірковувати про недолугість та другорядність класичної української літератури. Мовляв, там все про село та селюхів, а от у великій російській літературі, - аристократи, графи, бали, палаци… І хай Родіон Раскольніков і тюкнув бабку сокирою, але все то в декораціях столичного Петербургу, а не задрипаного хутору.

Уявляю, аби наша викладачка української, шановна Раїса Олександрівна, раптом дозволила би собі подібні висловлювання на адресу російської класики. Цікаво, як швидко вона вилетіла по тому зі школи з «вовчим квитком».

Вчителі української взагалі боялися хоча би на йоту відступити від затверджених методичок, бо це загрожувало досить неприємним звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Автор можливо помиляється, але у негласній шкільній ієрархії вчителі української стояли вище хіба що лише «трудовиків», а в російських школах навіть нижче.

Якось наша «русічка» відвідала Львів і замість того аби розповідати про Онєгіна чи Му-Му, цілий урок ділилася враженнями від поїздки. Якщо хтось подумав, що мова йшла про красу міста Лева та його дивовижні пам’ятки, - той помиляється. Головним її враженням від поїздки став надгробок на могилі головного редактора газети «Вільна Україна» (органу Львівського обласного i міського комітетів Комуністичної партії України, нагадаємо), побачений нею на знаменитому Личакові.

«Яка у наш час може бути «Вільна Україна»?! - обурювалася вона. – Це ж неприхована бандерівщина! Не може в СРСР бути ніякої вільної України!!!»

Далі, десь хвилин на 30, була лекція про злочини бандерівців та інших петлюрівців. Зраднику Мазепі теж дісталося.

Золота доба русифікаторів

2 листопада 1978 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про заходи подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в Українській РСР». Нею значно збільшувалися видатки на просування російської мови, на технічне забезпечення кабінетів російської мови, кафедр у вишах, збільшення кількості та якості учителів, вивчення російської мови в українських школах вже з першого класу, тощо. Кому цікаві деталі – можетеознайомитися тут,- цей документ є в архіві законодавства на сайті Верховної Ради

За кілька років по тому 26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик». За два тижні по тому аналогічний документ прийняли ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР, а Міністерство освіти УРСР затвердило «Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки».

Зокрема цей документ передбачав: «Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І —III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV—X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу».

Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів, які ведуть заняття з російської мови

В перекладі з бюрократичної на людську: села та невеличку райцентри, які ще недостатньо русифіковані, мають бути русифіковані якнайшвидше, а вчителі-русифікатори мають за те отримати доплату.

Також передбачалося збільшення видатків на видання навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою та низка організаційних заходів.

Ба! Доплати передбачалися навіть студентам філологічних факультетів. Зокрема були заплановані щорічні видатки у 357 тисяч карбованців для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності «Російська мова і література».

Є інформація, що доплати отримували не лише «русісти» в українських шкодах глибинки, але й у великих містах.

Цікавий факт. У цій історії з доплатами прогресивні комуністи не придумали нічого нового, а скористалися досвідом реакційного царату. Такі виплати вчителям-русифікаторам, активно практикувалися принаймні на початку ХХ століття.

Зокрема в листі Олександра Довженка до глухівчанки Ярини Коваль, знаменитий режисер ділиться своїми спогадами про навчання в Глухові:

«Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка… З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, – за обрусіння краю».

18 царських рублів на той час були чималою сумою. Зокрема станом на 1913 р. фунт (трішки менше півкіло) найякіснішого огузку (без кісток) коштував 20-22 коп.

1988 року автор став студентом київського педінституту ім. М. Горького. Наразі це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Тоді в СРСР відбувалася кардинальна освітня реформа, а вчителям ледь не вдвічі збільшили платню. Відповідно конкурси в педінститути зашкалювали. Бо випускнику політехнічного світила платня заледве у 120 р., а педагогічного – 180-220. Солідні на той час суми. Плюс три таких важливих фактори як червень, липень та серпень.

Найбільше абітурієнтів бажали потрапити на історичний. Ні, не через велику любов до історії. Факультет був «ідеологічним» і його диплом давав добрі перспективи зробити кар’єру в комсомольських, партійних, профспілкових чи радянських структурах. Та й КДБ там підбирало собі кадри. На другому місці було відділення російської мови та літератури філфаку. Чому – дивіться вище про доплати.

А от конкурс на українську філологію був лише ледь-ледь більшим, ніж на відділення загально технічних дисциплін, де готували вчителів праці. Останній вважався геть маргінальним.

«Відлига» не для мови

Та найбільшого удару по українській школі росіяни завдали раніше, ще за Микити Хрущова. 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР». Однак в загальносоюзному законі мовне питання не підіймалося. Більше йшлося про важливість трудового виховання та здобуття учнями робітничих професій під час навчання у школі.

Загальносоюзний закон мав бути імплементованим в законодавство союзних республік. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР приймає Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР». Він майже повністю повторював все що є в загальносоюзному, але й мав певні особливості. Зокрема в статті Статі 9 йшлося:

«Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки (виділення «Тексти»)».

Майже одразу кількість українських шкіл почала стрімко зменшуватися. Цьому сприяли цілеспрямовані адміністративні заходи та загальна мовна ситуація в СРСР. Російська на той час вже домінувала у вищій освіті і суспільному житті. Відповідно випускники україномовних шкіл відверто програвали у конкуренції випускникам російськомовних. Зв'язок ж між оволодінням офіційною мовою і можливостями матеріального чи символічного успіху простежувався більш ніж яскраво.

Просування елітарності та демонстрація панівної ролі росіян та усього російського добре видно на радянських агітаційних плакатах, присвячених «дружбі народів». Де персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях (зазвичай далеких від реальності). А от хлопець, який втілює Росію – в костюмі та краватці. Досить часто етно-персонажі в руках несуть дари, що символізують республіку: естонець – рибу, узбек – бавовну, таджик – диню, грузин – виноград тощо. А от росіянець (в краватці) – або нічого в руках не тримає, або блокнотик, як і личить керівнику-колонізатору.

персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях. А от хлопець, який втілює Росію – в костюмі та краватці

Важливий ще один факт. Русифіковані узбеки, вірмени, євреї, грузини тощо – все одно вважався «інородцям». А от русифіковані українці та білоруси легко переходили в розряд повноцінних росіян. Тобто ставали представниками домінуючої нації.

У великих містах чи не усіх, хто усвідомлено і вперто спілкувався українською, вважали, або вчителем української, або підозрілою особою. З такими часто-густо «люди в штатському» проводило дружні бесіди на тему «чому ви свого сина назвали Тарасом, це ж націоналістичне ім'я?»

Радянські пропагандистські плакати про "дружбу народів".

До речі, зворотній процес почався десь від початку нульових, коли вільне володіння українською стало бонусом, що при працевлаштуванні, що у бізнесі чи кар’єрі держслужбовця та політика.

На момент ухвалення «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям» в УРСР діяли 25,4 тис. україномовних шкіл та усього 4049 - російськомовних, тобто у шість з «хвостиком» разів менше. Але насправді все було не так райдужно. В українських школах навчалося 3,5 млн учнів, натомість в російських – 1,5 млн. Тобто різниця лише трішки більша ніж у два рази. Цифровий феномен пояснювався просто. Україномовними залишалися переважно невеличкі сільські школи. Натомість великі школи у великих містах були геть російськомовними.

Наприклад, в м. Сталіно (Донецьку) в російських школах навчалося 98 % учнів, в Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %,

Навіть у столичному Києві майже дві третини учнів вчилися російською мовою. Після надання батькам права обирати мову навчання, кількість російських шкіл почала стрімко зростати.

українські школи «Першої столиці УРСР» були виключно на робітничих околицях і вважалися «плебейськими». «Центрові» геть усі - російські.

Про Харків. Зі спогадів мами автора. У зазначений час українські школи «Першої столиці УРСР» спостерігалися виключно на робітничих околицях і неприховано вважалися «плебейськими». «Центрові» геть усі були російськими.

Пришвидшеному нищенню українських шкіл сприяли й рішення XXII з'їзду КПРС (1961 p.), на якому прийняли нову програму партії у якій «Партия торжественно провозглашает: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!»

На шляху до омріяного комунізму мало відбутися й неухильне стирання національних відмінностей, особливо мовних та поступове зближення націй та народностей СРСР і злиття їх в єдиний «радянський народ». Нічого нового у цьому, однак, не було. Ще у 1930 р. виступаючи на на XVI з'їзді ВКП(б) Йосип Сталін закликав: «Створити умови для злиття їх [націй та народностей СРСР]в одну спільну культуру з однією спільною мовою».

Хоча у програмі партії зазначалося, що цей процес буде довготривалим та поступовим, чимало партфункціонерів одразу захотіли пришпорити, як колись писав Маяковський, «клячу історії» та відрапортувати про свій внесок в наближення перемоги комунізму.

«Мова на вибір» часів Брєжнєва

Ще один ключовий момент русифікації шкіл - прийняття «Основ законодавства СРСР та Союзних республік про народну освіту», затверджених Верховною Радою СРСР 19 липня 1973 р. Зокрема цей документ закріпив свободу вибору мови навчання вже на всесоюзному рівні: «Учащимся общеобразовательной школы предоставляется возможность обучаться на родном языке или языке другого народа СССР. Родители или лица, их заменяющие, имеют право выбирать для детей по желанию школу с соответствующим языком обучения».

Тут цікавий зворот «предоставляется возможность».

Використовувати цю можливість чи ні – то вже справа другорядна. Хочуть використати – ну куди вже дінешся. А як ні – то взагалі чудово!

Якщо «Основи законодавства» лише декларували принципову можливість вибору навчання рідною мовою, то володіння російською мовою як засобом міжнаціональної комунікації була прописана досить жорстко і вже вимагалося.

Ну й вишенька на тортик - нова («Брєжнєвська») Конституція СРСР. Якщо «Сталінська» Конституція 1936 р. гарантувала «навчання у школах рідною мовою» (стаття 121), то Конституція 1977 р. лише обіцяла «можливість навчання в школі рідною мовою» (стаття 45).

Знову маємо лише можливість, якою можна скористатися. Але не обов’язково.

В ті часи, коли здавалося, українська вже була повністю витісненою на околиці життя, я дитиною потрапив у одеську «Молоду гвардію», - головний піонертабір Радянської України. Стояв вересень 1980 року і піонери ходили на навчання до табірної школи. Якщо вище згадана вчителька російської принижувала лише українську літературу, то там вчитель російської любив покпинити вже з самої «селюцької мови». Мовляв вона сільська тупа і недолуга: «Сравните: «Потемкинская лестница» и «Потьомкінська драбина», - жартував він. Смешно же! Или: «Паду ли я стрелой пронзенньій…» Как там будет перевод: «Чи гепнусь я дрючком прошитий?» - Ха-ха-ха!»

вчитель російської любив покпинити вже з самої «селюцької мови»

Враховуючи, що «Молода гвардія» була структурою ЦК ЛКСМУ, а персонал, відповідно, перебував під пилим наглядом КДБ, досить сумнівно, що той «русіст» діяв самостійно.

Тут варто виходити з розуміння, що «Молода гвардія» сама по собі була потужним русифікуючим інструментом. Уявіть собі. Діти з глибинки. А тут море, сонце, цікаві екскурсії, життя – суцільне свято… І, головне, - все російською мовою. Рефлекс, на тандем російська мова та свято життя - як у песиків Павлова…

Від «інтернаціоналізму» до «старшого брата»

Показний інтернаціоналізм аж до самого краху комуністичного режиму та розпаду СРСР був одним з головних стовпів радянської ідеології. Насправді інтернаціонал-космополітична ідеологія сповідувалася заледве лиш у перше десятиліття більшовицької влади.

Ситуація стала мінятися від 1925 року, коли XIV з’їзд ВКП(б) взяв курс на побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. Важливий факт – з’їзд починав роботу, як форум РКП(б) – Російської комуністичної партії (більшовиків), а закінчив, як збіговисько делегатів вже Всесоюзної… Утворення окремої партії в РРФСР тоді оголосили «величезним шкідництвом», оскільки «фактично це означало б існування двох центральних керівних органів, тому що питома вага російської частини в партії союзного значення самозрозуміла».

По факту це означало «СССР = Росія». Попри те в національних республіках ще майже добре десятиріччя впроваджувалася «коренізація» (в Україні це була т.з. «українізація»), але сама логіка процесу вже виводила на арену «старшого брата».

Це, свого часу, вчасно помітив російсько-радянський поет Владімір Маяковський, який завше тонко відчував політичну кон’юнктуру. У 1927 р. він пише вірш «Нашому юнацтву», цитата з якого згодом прикрашала кожен шкільний клас російської мови та літератури.

Нагадаю, що у цьому творі Пролетарський поет обурюється, що «с Тифлисской Казанская академия переписывается по-французски», а також закликає: «Товарищи юноши, взгляд — на Москву, на русский вострите уши! Да будь я и негром преклонных годов, и то, без унынья и лени, я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».

Плакат з пропагандою вищості російської мови. Памятник Леніну тут нагадує, той, який стояв у Києві навроти Бесарабки.

Цікава обставина. В радянській пропаганді республіки СРСР називалися «сестрами», а от російський народ – «старшим братом». Тобто підлегле «жіноче» начало, проти домінуючого «чоловічого».

Врешті «коренізацію» успішно згорнули, українське відродження отримало визначення «розстріляне», а на заміну українізації прийшла не дуже й то лагідна русифікація.

Далі правильний «радянський інтернаціоналізм» став синонімом російського імперіалізму.

Згортання процесу українізації випадає на 1932-1933 роки. Остаточну крапку на «коренізації» (яку офіційно ніколи не скасовували) поставили в 1938 році, коли було підписано постанову Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», відповідно до якої з 1938/39 навчального року у всіх школах СРСР вводилося обов'язкове вивчення російської мови.

В УРСР на це відгукнулися постановою № 331 РНК УРСР «Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Згідно цього документу вивчення російської мови починалося вже з 2-го класу.

Автор цих рядків почав читати десь з 6-ти років. Під кінець першого класу читав досить вільно, що українською, що російською. На перших своїх літніх канікулах навіть прочитав книжку про Вінні Пуха (російською). Враховуючи щолітні гостини у бабусі в Харкові – був єдиним в класі, хто вільно розмовляв російською.

Вересень 1974 року. Перший урок російської мови у другокласників. Відчуваю себе кумом королю і самим розумним, - адже російською читаю вільно, а «Бородіно» Лєрмонтова навіть знаю на пам'ять. У цьому творі тоді сподобався не лише войовничий зміст, а передовсім чисельні ілюстрації з гарматами, уланами, солдатами в ківерах з багнетами навперейми і іншими мілітарними штукенціями, які так полюбляють хлопчаки.

Вчителька, та сама яка згодом обурювалася «Вільною Україною», свій перший урок починає з розповіді про важливість російської мови, без якої ні туди і ні сюди, а потому починає …диктант. На наступний урок в зданому зошиті красується величезна двійка. Що, мало би радувати – в усіх інших взагалі жирні «коли».

Для автора цей «педагогічний прийом» досі загадка. Як можна виставляти негативні оцінки за знання, які вчитель ще й не спробував дати? Особливо дітям, яким заледве виповнилося по 7-8 років?

Підозрюю, що шановна учітєльніца хотіла таким чином показати учням їх недолугість в знанні «великого русского язьіка»…

Про удар по психіці свідчить факт, що автор цих рядків за 10 років школи встиг відхопити безліч двійок, але оту, єдину із цілої плеяди «пар», пам’ятає і через півстоліття.

Але повернімося у тридцяті роки.

У тому ж таки 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні». Малися на увазі школи національних меншин, яких на той час було чимало. На початку 1930-х років в Україні налічувалося 3564 «національних» шкіл. З російською мовою навчання – 1539, єврейською (їдиш) – 786, німецькою – 628, польською – 381, болгарською – 100, молдавською – 16, татарською – 8. Були навіть 2 школи, де викладали екзотичною ассирійською. За цією постановою все це інтернаціональне різноманіття реорганізували або в російські, або загальні українські школи.

За часів Батька Сталіна вчителі російської мови та літератури на теренах України якихось особливих преференцій не мали. Єдине, на відміну від колег, їх навряд чи могли арештувати за український буржуазний націоналізм, а саджали виключно за шпигунство на користь Японії.

Від часів царя Петра

Процес русифікації України Москва запустила ще в 1689 р., коли Московський собор визнав «неправославними» твори цілої низки українських вчених - архімандрита Іоаннікія (Галятовского), игумена Антонія Радивиловського, архієпископа Лазара (у миру Луки Барановича), митрополита Петра Могили та багатьох інших.

Про Требник Петра Могили, зокрема було сказано, що ця книга «сповнена латинського зломудрого вчення», а про всі твори українських (малоросійських) учених, що «их книги новотворенные и сами с собою не согласуются, и хотя многие из них названы сладостными именами, но все, даже и лучшие, заключают в себе душетлительную отраву латинского зломудрия и новшества».

Відповідно вся ця, писана староукраїнською «книжною» мовою, скверна мала бути вилучена і знищена…

Втім, втім тут акцент робився все ж не на мові, а на змісті.

Про мову згадали, коли Сенатський указ 1720 року заборонив друкувати в Малоросії церковні книжки староукраїнською мовою, а дозволялося лише російською: «чтобы никакой розни и особого наречия в оных не было»… Далі пішло і поїхало. Наводити весь список не будемо – він регулярно згадується майже в усіх публікаціях присвячених нищенню Росією української мови.

І наостанок

Якщо в тридцятих роках минулого століття вчителів російської мови доводилося засилати з теренів Росії, то по тому використовуючи плоди зросійщення попередніх поколінь, кадри для продовдження процесу кували вже на місцях.

Кожен, мабуть, чув афоризм, який приписують Отто фон Бісмарку: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священик». Ця цитата» вже добре десятиліття гуляє соціальними мережами. Насправді, Залізний Канцлер такого не казав, але думка слушна.

Її можна продовжити: «Якщо поневолювач хоче закріпитися на певній території він приводить на неї свого ворожого вчителя і свого ворожого священика».

Яскраву ілюстрацію цьому ми спостерігаємо в останні 8 років. На жаль саме зросійщені вчителі, разом зі священниками московського патріархату опинилися у перших рядах колаборантів та зрадників. Зокрема псевдореферендуми 2014 р. на окупованих росіянами теренах найчастіше проводилися саме за сприяння освітян. А от вже в 2022 р. більшість вчителів, особливо молодих, або чинили активний опір, або просто уникали колаборації. Що не може не радувати.

історія вчителі школа мова русифікація