Батько наш Бандера, а Пілсудський дід. ОУН навчилося тероризму у польських борців за незалежність

Та це на перша подібна його заява після повноцінного вторгнення. 11 липня 2022-го, коли в Польщі відзначають жертв так званої «Волинської різні», Моравецький на своїй сторінці у FaceBook написав: «Україна бачить, до чого веде націоналізм та імперіалізм, і що спадкоємцем організації українських націоналістів та УПА є Путін, який намагається принести руський мир».

Пост Моравецького про Путіна, як спадкоємця УПА: " Україна бачить, куди веде націоналізм та імперіалізм, і що спадкоємець українських націоналістичних організацій та УПА - Путін, який намагається принести руський мир. "

І хоча заяви не зіпсували міждержавних взаємин, але вкотре нагадують, що до повного порозуміння далеко. Історія й надалі залишається політичним чинником.

Якщо Путін, за означенням польського прем’єра, є спадкоємцем УПА, то чиїми спадкоємцями є українські націоналісти? – феномен, який організаційно оформився в міжвоєнній Галичині, яка була частиною польської держави.

Ще в 1909-у Михайло Грушевський зауважив, що «революційна тактика на галицькім ґрунті неможлива» і цілком серйозно констатував «загальну нездібність галичанина до терористичних актів, до агресивності активної боротьби…». Стаття Грушевського з’явилася в рік, коли народився Бандера і залишалося менше десятиліття до падіння Австро-Угорщини. То ж погодьмося – Бандера та його покоління не були «продуктом» бабці-Австрії. Поворотним моментом тогочасної історії стануть Перші визвольні змагання, тобто спроба утвеердити Незалежність у 1917-22 роках, українське повстання у Львові 1918 році з метою встановити Українську державу та подальша боротьба за ЗУНР. На покоління Бандери вони вплинули, та навряд чи стали доленосними – їх формування припало на період польської окупації (від 1919-го), а вже від 1923 року – повноцінного перебування у польській державі.

То ж чий приклад надихнув генерацію, яка всупереч погляду Грушевського перетворила Галичину в «Ірландію над Сяном»?

Загнати українців у підпілля

Молода польська держава мала достатньо клопотів, а на внутрішній арені боротьба за владу розгорнулася між двома богатирями (з пол. bohater – герой): народним демократом (ен-деком) Романом Дмовським та соціалістом Юзефом Пілсудським. До Світової війни Дмовський був депутатом російської думи і надзвичайно активно проявив себе у політичних та дипломатичних колах. У 1908-у він навіть домовився з московитами про підтримку поляків в імперії Романових, за що польська адміністрація мала б придушувати українське національне життя в Галичині. В часі війни Дмовський представляв Польщу перед Антантою та особисто відвідав президента США Вудро Вільсона.

Натомість Юзеф Пілсудський (один з псевдонімів dziadek - дідусь) з гімназії належав до підпільних організацій, відбував заслання в Сибірі, видавав нелегальну літературу та очолював бойове крило Польської Партії Соціалістичної (ППС). Безпосередньо до бойових акцій він не залучався, але одну таки спланував та виконав – у 1908-у, разом з товаришами вони пограбували царський потяг під Безданами, в Литві.

Народний демократ Роман Дмовський та соціаліст Юзеф Пілсудський.

На сьогоднішній еквівалент революціонери здобули близько 8 млн. доларів. Згодом напад назвуть «акцією 4 прем’єрів» – саме стільки з двох десятків учасників в майбутньому очолять польський уряд. За ці кошти вони фінансують парамілітарні структури в Галичині. Під час війни ті перетворяться в польські добровольчі легіони на стороні Четвертного Союзу, блоку з яким воювала Антанта.

Через це лідери Антанти не довіряли Пілсудському, вважаючи його «німецьким колаборантом», і вірили в зірку Дмовського. Та, як на лихо, 11 листопада 1918-го, в день завершення Світової війни, на Варшавський вокзал прибув Пілсудський. Згодом казатимуть, що він підняв владу розпластану на варшавській бруківці.

Загрози, що існували перед Польщею, а тоді чи пізніше вона воювали з усіма сусідами – німцями, литовцями, чехословаками, галицькими українцями та московитами, змусили об’єднатися. Пілсудський очолив державу, соратник Дмовського – піаніст Ігнацій Падеревський – уряд, а сам Дмовський – Польський Національний Комітет (ПНК). Останній – це коаліційний орган, який, від імені уряду, визначав майбутні кордони Польщі та пропонував їх учасникам Версальської конференції.

Карта, яку затвердив ПНК з бажаними територіями Польщі. Зазначено, що на Волині проживає від 5 до 20% поляків.

Роздумуючи про межі східних кордонів, ПНК запропонував забрати Волинь. Показово, що навіть за єдиним російським переписом (1897) у Волинській губернії проживало лише 6% поляків. Але це не стримувало – у протоколі ПНК вписали, що колонізацію слід спрямувати на Волинь, і ця територія перетвориться на польську. Слово з ділом не розійшлося: держава затвердила колонізаційні закони, за якими землі Волині розділяли між громадянами Польщі, першість з яких отримали військові. До цього долучили ряд пільг для колонізаторів.

У протоколі вписали, що колонізацію слід спрямувати на Волинь і прийняли колонізаційні закони

Та, спершу слід було затвердити кордони, на що не згоджувалася Антанта. Особливо гостро це стосувалося окупованої Галичини. Цю територію визнали за Польщею лише в березні 1923-го, та й то на підставі польсько-більшовицької згоди – Ризького миру (1921). За ним Польща гарантувала українському населенню права національних меншин. Зрештою, подібне заявлено й перед Антантою – в червні 1919-го, в Малому Версальському договорі.

Все це дисонувало з дійсністю, яка дала поштовх українському підпіллю. Ще в серпні 1919-го ректорат львівського університету заборонив вступ українцям та євреям, а поліція ліквідувала будь-які легальні курси засновані українцями. Останні, в безвиході, творять підпільний або ж Тайний університет. Він діє з 1921 по 1925 роки й налічує 4 факультети, 65 кафедр та близько 1500 студентів. То ж після здобутого досвіду боротьби у Визвольних змаганнях, українська молодь опановує ази підпілля. Хай навіть через університет.

Політику асиміляції українства поширюють й на школярів. Уособленням цієї політики став соратник Дмовського міністр Станіслав Грабський. Він вірив у полонізацію українців упродовж кількох поколінь. З його подачі затверджують так звані «закони Грабського», за якими термін українці замінили на «руські», а українські школи перетворили на двомовні. Статистика промовиста – з 1922 по 1926 ліквідовано понад 2000 українських шкіл. Найгірше – на Волині, де з 442-х залишилося лише 2.

«Оздоровлення», що привело до «втихомирення»

У 1926 році Польща пережила збройний переворот, внаслідок якого повнота влади опинилася в руках Пілсудського. Українці були пасивними спостерігачами за Варшавськими подіями, але й могли виразити стриманий оптимізм – Пілсудський краще ставився до національних меншин за Дмовського та «ен-деків». «Я сам на кресах був вихований і пережив усю ганьбу, якої нам не жаліли, як народові переможеному»,- сказав він якось у Рівному. Це відрізняло Пілсудського та його оточення від ен-деків.

«Східні воєводства та Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, котра спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного й громадського життя українців і білорусів. Словом, фактична влада там потрапила до рук поліції й прокурорів. Бездумна політика щодо українців і білорусів штовхала Польщу в прірву, бо мільйонні маси українців і білорусів ненавиділи не лише тупу бюрократію, а й саму польську державність», – стверджував у 1926-у соратник Пілсудського, політик Тадеуш Голуфко.

Пілсудський залишив спогади про те як під впливом насильної русифікації, поляки перетворювалися на революціонерів

Це звучало обнадійливо. До того ж, міністерське крісло, що належало Грабському, зайняв Антоній Суйковський. Про освіту в колишній російській імперії він писав: «Як вершину російського цинізму слід навести той факт, що в польських школах, позбавлених усіх державних прав, географію та історію, повинні були викладати російською мовою православні вчителі».

На місці «шкільної акції», с.Ценів на Тернопільщині, 1933 р. Боротьба за українізацію освіти була однією з основних для підпілля в 1920-30-х роках.

Та все те саме тепер відбувалося з українцями в польській державі. При цьому не лише Суйковський, але й Пілсудський чи той же Грабський залишили спогади про те як під впливом насильної русифікації, поляки перетворювалися на революціонерів. Але вони не могли зрозуміти, що своїми діями штовхають на цей шлях українців вже у польській державі.

Нова політика Пілсудського, так звана «санація» (оздоровлення) не передбачала змін щодо українців. Польща йшла шляхом російської імперії, а українська молодь – польських революціонерів. Не дарма ж про 1920-і казали, що «стан свідомості українців був наче фотографією стану свідомості поляків 1860-1863 роках». У тих роках відбулося останнє велике польське повстання в російській імперії.

На свавілля в шкільництві українці відреагували вбивством Львівського шкільного куратора – чиновника, відповідального за освіту в галицьких воєводствах. Це здійснили випускники гімназії – Богдан Підгайний та Роман Шухевич.

Взагалі напади на поштові відділення чи замахи на діячів стануть візиткою українського підпілля. Зрештою, це привелое до арешту Степана Бандери, в червні 1934-го. Наступного дня член ОУН посеред Варшави розстріляв міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Листівка ОУН із засудженими у Варшавському процесі ОУН в 1934 р. Степан Бандера отримав смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення.

Цього вчили у школі

Звідкіля українці цього навчилися? Галичани, які за висловом Грушевського неспроможні до тероризму.

Простою відповіддю буде: від поляків. Лише в «криваву середу» 1906-го, бойовики ППС здійснили серію масових нападів на царських жандармів та чиновників. За один день, 15 серпня, убили близько 80 осіб, а це більше ніж від рук УВО та ОУН в два міжвоєнні десятиліття.

Підпільна газета УВО «Сурма» публікувала статті про замахи на царських чиновників, здійснені Пілсудським й товаришами. А українські адвокати, боронячи політичних в’язнів апелювали, що це саме здійснювали президент Войцеховський чи маршал Пілсудський виборюючи польську державність. Зрештою, цього вчили у школі.

Насильство було вдосталь не лише в недавньому минулому Польщі, але й реальному житті. Першого польського президента Габріеля Нарутовіча, на п’ятий день президентства, застрелив прихильник ен-деків. Масштабну акцію «пацифакація», що прокотилася Галичиною восени 1930-го, супроводжували масові побої українського населення. Водночас влада заборонила Пласт та закрила кілька українських гімназій.

Порожня шпальта газети «Діло» за 23 серпня 1938-го. Преса з чистими шпальтами – заборона друку цензурою – часте явище міжвоєнної в Польщі.

Та це була частина більшої акції під «гарячу руку» якої потрапили навіть польські політики. Показовою є доля Вінсентія Вітоса, який тричі очолював польський уряд. У вересні 1930 його заарештували і в ув’язненні били та змушували руками вичищати вбиральні. Вітоса судили за підготовку збройного перевороту, та на лаві підсудних він боронився, що був прем’єр-міністром і саме Пілсудський через збройний переворот позбавив його посади.

Після замаху на Пєрацького, в Березі Картузькій відкрили концентраційний табір для політичних опонентів. Очевидно, що приклади СРСР та Третього рейху були заразними. Березу наповнили українські націоналісти, а в формулярах арешту часто писали: «Вирізняється інтелігентністю і цим становить державну небезпеку».

Українці могли почуватися другим сортом, а в Галичині набула популярність вулична приказка: «В караїма – чорне піднебіння». Авжеж, не варто питати до чого тут караїми, чи взагалі – чому українців прозивали караїмами. Достатньо згадати, що українців у Польщі … не було. В кращому разі – русини. На офіційному рівні термін українці опосередковано дозволили вживати лише в 1936 році.

Тутейші

Волинь та Полісся, які не буди у складі Австро-Угорщини та не мали таких політично розвинених інституцій, як українська Галичина, переживали колонізацію трохи іншого типу, там влада заповзялася творити нову народність – «тутейші». Так, в переписі 1921-го таких було 38 943, а за десять років, у 1931 – 707 088! Це виявилося втричі більше ніж литовців, чехів та росіян разом взятих.

Зрештою, влада на Волині не відкидала й українців – упродовж майже десятиліття воєводою тут був Генріх Юзевський – член уряду УНР. Хоча сам прем’єр Ісак Мазепа казав про нього простіше: «польське “око” в нашому уряді». Та Юзевський справді сприяв щоб на Волині осіли колишні вояки Армії УНР і навіть дозволяв дещо більше ніж в Галичині. Та був і зворотній бік медалі – в Польщі існував внутрішній «сокальський кордон», по межі Галичини й Волині. Абсолютно легальні освітні чи економічні установи, що діяли в Галичині забороняли на Волині. Тут Юзевський творив власне квазі-українське життя.

Збоку виглядало, що візія ПНК з 1919-го щодо Волині, що «цей край стане польським» ставала реальністю. Та навіть для воєводи Юзевського було очевидно, що Польща перегинає палку.

«Те, що діялося на Волині в 1938 році, ставало нестерпним. Це був замах не лише на православних, але замах на Польщу, - писав він у спогадах, - Я намагався протистояти. Відбував розмови з найвищими державними урядовцями. В момент, коли зрозумів, що нічого не вдасться вдіяти, поїхав до Варшави, зголосився в прем’єра і міністра внутрішніх справ ген.Славоя-Складовського і склав на його руки відставку з поста волинського воєводи».

Історія повторилася

Міжвоєнна Польська держава проіснувала менше двох десятиліть. Попри її «поліцейський характер», на що неодноразово звертали увагу сучасники, тут неабияк розвинулося українське громадське життя. Націоналісти були його частиною. Та в своїх діях вони найбільше наслідували польських революціонерів, які ще покоління раніше боролися за свою державність в Російській імперії. Історія повторилася, лише що місце Російської імперії зайняла Польща, а місце пригніченої нації, що виборює незалежність - українці.

Зруйована церква в селі Крилів, Холмщина, 1938р. На цій території, за наказом влади зруйнована близько 150 храмів.

бандера історія пілсудський польща колоніалізм націоналізм