Шлях додому, шлях до тривог. Чому я з дитиною повернулась зі США в Україну

Я продовжувала дистанційно працювати на своїй українській роботі, для задоволення мінімальних потреб та оплати садочка нам вистачало наших з чоловіком заробітків.

Одночасно дуже не вистачало обіймів чоловіка, сім‘ї, київської прохолоди, друзів, флет вайту, а не шмурдяку з Старбакса, українських цін і мого кота.

І було ще щось неочевидне, що мене тягло додому, але на той момент я не знаходила йому формулювання.

Тож у вересні я вирішила приїхати в Україну, наобійматись з чоловіком, закинутись десятками флетвайтів і повернутись через місяць назад до свого сина та хліба за 200 грн.

Половину речей я залишила в Штатах, бо навіщо мені літні речі в Україні у вересні. Набрала одну валізу стейків (в Америці просто культ стейків, тому не дивуйтесь), другу - подарунків родині зі штатів і повернулась в обійми Києва. Ненадовго ж.

Як гадаєте, що було далі?

Красива осінь, друзі, родина, коханий поруч, нуль прильотів, навкруги дуже багато сімей з дітьми, чудовий вересень – “honey moon”.

Все це настільки мене зачарувало, що я бачила лише одне рішення. Безповоротну доставку дитини додому (це була складна комбінація). На зміну мені у США полетіла свята людина – свекруха, і ми з чоловіком спочатку натяками, повільно промацуючи грунт, презентували їй проект доставки Лева додому. Тобто все просто – щоб привезла нам сина. І валізи, і знову ж таки не забуваємо про стейки, і мої речі в Америці (стейки були в пріоритеті, тому половина моїх речей лишилася там), і “яблучну” техніку, яка, звісно, всім раптово знадобилась.

Ми дуже переймались, чи пропустять Лева. Адже в‘їжджав у країну він зі мною, а повертався з бабусею, оформили в Україні всі можливі нотаріальні заяви і надіслали їх до США. Доставка пройшла успішно, ніякі документи не питали, а я поїхала до Варшави, щоб зустріти їх там з важкими валізами.

Чи було це рішення емоційним? Скоріш так. Адже саме наприкінці вересня всі почали збирати тривожні ядерні валізки, обраховували, в яку зону потраплять при ядерному вибуху, купувати респіратори та протигази.

А я надумала повертати дитину додому. В “ядерну війну”)) Так не помітно для самої себе я з людини-раціо перевтілилась в людину- «як буде, так і буде». Тоді хотілось повернутись до своєї кращої версії життя. Жити на повну, незважаючи на те, що кривавий сусід вирішив за нас по-іншому. Хотілось відчувати, що йому це не вдається. Ми зняли більшу квартиру, повернули сина до садочка в Києві, забрали кота від мами – такий собі щасливий реюніон.

Але рішення у вересні – це одна справа. Далі насправді все пішло не дуже весело. 10 жовтня – перший обстріл після тривалого спокою, ще й в таких масштабах.

10 жовтня, укриття. Пересиджуємо у підземному паркінгу ЖК той самий обстріл інфраструктури. Працюю з укриття під час тривоги Далі були перманентні відключення електрики, неможливість нормально працювати, рекомендації їхати з Києва тим, у кого є можливість перезимувати деінде. Блекаут/ядерна війна/ підуть з Білорусі/ блекаут.

“Перчинки” до цієї історії додала наша зовсім нещодавня пригода. Після святкування Миколая о 5-й ранку ми втрьох прокинулись удома від потужного вибуху та вібрацій. Нічна пожежа у квартирі поверхом нижче. Були впевнені, що прилетіло по нашому будинку “привітання” від “визволителів”. Побігли в коридор ховатись, але по звукам знизу і полумʼю, яке вже почало діставатись нашого вікна, зрозуміли, що це пожежа після «побутового» вибуху у сусідів під нами.

Одяглися за секунди, прихопили документи і вибігали в уже задимлений коридор з мокрими рушниками на обличчях, назавжди прощаючись з квартирою та всім нажитим добром, що залишалося в ній.

Ми пережили сильний стрес, Лев трусився від страху, а ми з чоловіком ще довго не могли спати спокійно в очікуванні нових вибухів о 5 ранку.

Наша квартира мінімально постраждала – на відміну від тієї, в якій стався вибух, у сусідів знизу вибило дві фасадні стіни. А це означає, що під нами тепер гуляє холодний зимовий вітер. На вулиці мороз -10, у нас в квартирі градусів 16, світло періодично вимикають, грітися додатковими електричними засобами не виходить.

Заразом квартира просмерділась гаром, здавалось, той сморід буде нас постійно переслідувати.

Тому ми пару тижнів пожили у батьків і повернулися додому, як тільки сморід трохи вивітрився і житло стало більш-менш придатним для життя.

Здавалося б, саме час нам з сином поїхати до Флориди – погрітися, перечекати тривоги майбутнього лютого місяця.

Але ні. Немає цього рішення. Воно здається логічним, але чомусь не приймається.

І ось нарешті в мене народилось формулювання того неочевидного, що мене тут тримає. Це важливість проживання спільного болю і дискомфорту тут і зараз. Це відчуття того, що життя справжнє – воно тут, ось таке не ідеальне, без сонця, тепла, світла нон стоп, з тривогами і страхами.

І я живу це життя тут, по-справжньому. Вдома – це не там, де ти зараз. Вдома – це там, де ти відчуваєш себе на своєму місці.

Моє «на місці» зараз тут, поруч з сім‘єю, у тривогах, стресах, незламності, у допомозі військовим, у повідомленнях «ви як? ви це теж чули?, «то приходьте до нас, у нас газовий пальник є», у київському житті в контексті.

То шлях додому чи шлях до тривог?

Ви самі обираєте, що головне: «додому» чи «до тривог». І тут не працюють жодні правила правопису. Тільки відчуття, які інколи навіть не вдається сформулювати. Оксана Кушнір

київ війна війна діти ракетні обстріли