На "ладі" в пекло. Репортаж з евакуаційої поїздки за цивільними в Бахмут

Ми зустрічаємося у Краматорську біля одного із супермаркетів. Тут сконцентроване життя міста: можна випити кави, скупитися, побачитися з друзями. Звідси ми рушимо в евакуаційний рейс.

Рук для роботи не бракує, це окрилює

Стара «Лада» дихає на ладан, але має вмістити п'ятьох людей і облетіти Бахмут по колу. До Бахмута не їздять – літають. Кожна з доріг до міста прострілюється.

– У разі чого таку машину не шкода кинути й тікати, – сміється Марек. Марек Березовський – фотограф із Польщі, він хоче допомагати Кубі при евакуації та документувати війну. Марек купив «Ладу» у Харкові за 800 доларів і приєднався до команди Куби два дні тому.

Володимир Савченко – українець, киянин.

– Я український єврей, – підкреслює Вова. – Ходжу в синагогу на Подолі. Основна професія – звукозапис.

Український єврей Вова у пункті незламності лишає контакти евакуаторів. Фото Олени Бондаренко

У столиці Вова має власну студію. З лютого оббивав пороги військкоматів, просився, щоб його мобілізували – не взяли.

– Трохи волонтерив, та у Києві більше не витримав, – каже коротко. У команді Куби Вова із січня, приєднався на запрошення Марії.

Марія – 22-річна українка, парамедик. Півроку тому написала Кубі, що хоче з ним працювати. Зустрілися, працюють. Сьогодні Марія з нами не їде, привезла бронежилет і каску для Вови, при нагоді і для мене.

Парамедик Марія.

– Це все самоорганізація, нетворкінг і ротації, – усміхається Куба, представляючи свою команду. – Починав з одними, продовжую з іншими, побачимо, як складеться далі.

До «Лади» підходить бомжуватого виду чоловік і кропить бідосю, як каже, свяченою водою. Хлопці регочуть, допитуються, якого патріархату вода. Тільки Антон уважно вслуховується у стукіт мотора.

Куба та Антон познайомилися в Бучі. Антон до війни був менеджером, зараз – медик і водій. Антон буде за кермом, на ньому велика відповідальність.

Лідер евакуаторів Куба в машині, поруч його колега Антон, колишній менеджер а зараз медик і водій. Фото Олени Бондаренко

Куба і Марек добре знають околиці. Марек два тижні жив у Бахмуті. П'ять днів у багатоповерхівці як усі: без води, газу, електрики. Потім у пункті незламності. Зараз у Бахмуті є три основні пункти прихистку – добре обладнані підвали, де можна зігрітися, випити теплого чаю, підзарядити телефони, є навіть старлінк та інтернет. Досвід життя в Бахмуті важливий, вважає Марек, бо дає розуміння того, як живуть місцеві. Поляк має чимало знайомих у ​​підвалах.

– Це стандарт у Бахмуті, – каже Марек. – Люди сходять у підвали, коли обстріли посилюються, та все одно повертаються до своїх квартир опісля.

– Якщо залишилося куди повертатися, – додає.

Перед початком війни в Бахмуті проживало понад 80 тисяч. На кінець січня, за офіційними даними, в місті залишається від 5 до 8 тисяч цивільного населення, з них 206 дітей.

До Бахмута на сьогодні є три дороги. Ситуація на них дуже мінлива: треба знати, яка коли непроїзна, а якою ще можна проскочити.

Відчуваю легкий спазм у горлі – «Тільки не їдь на Красну Гору і Соледар» сказали мені вчора наші бійці. Але довіряю Кубі.

– Їдемо однією машиною, – дає останні настанови Куба. У Бахмуті нас чекає друга, на дев’ять місць. Мета виїзду – дістатися до першого та третього пунктів незламності. Заїзд з півночі. Порядок такий: третій пункт-перший-виїзд.

До другого пункту не їдемо – він у надто небезпечному місці. Куба мінімізує ризики.

Спокій Куби мене вражає.

Одягаємо бронежилети одразу на паркінгу, щоб поміститися в «Ладу». Антон міцно тримає кермо. Біля нього Куба налаштовує рацію. Я, Вова і Марек тиснемося ззаду.

– Двері з твого боку поламані, – каже мені Марек після того, як я їх ледве дотискаю. – Зсередини вже не відкриються. Треба опустити вікно і відкривати ззовні.

У горлі знову неприємно лоскоче; знаю, що заблоковані двері – додатковий ризик затупити у екстремальній ситуації. «Уміння швидко випадати з машини мені знадобиться, – думаю про себе. Добре, що я цього вчилася!»

Від Краматорська до Бахмута трохи більше 50 кілометрів, але здається, що мчимо вічність. «Лада» витягує. Ліворуч залишаються Красна Гора та Соледар. Унизу видно, як палає Бахмут. Нещодавно в цих околицях зникли двоє британських волонтерів – 48-річний Ендрю Бегшоу та 28-річний Крістофер Перрі. Вони загинули, коли намагалися провести евакуацію із Соледара. Минулого тижня вагнерівці розповсюджували в мережах фотографії тіла Кріса.

Бахмут. Евакуаційна лада. Фото Олени Бондаренко

– З кожним днем ​​добиратися до міста буде важче – вгадує мої думки Куба.

Коротка зупинка – одягаємо каски і відкриваємо всі вікна. Я мацаю рукою, чи дотягнуся до дверної ручки. Є! Далі летимо з вітром і прислухаємося, чи не підлітає щось до нас.

Вслуховуюся у звуки канонади, не розпізнаю усіх, хоча гримотіння фронту мені не новинка. Бахмут у частковій облозі: звідки виліт, приліт, що летить, хто випустив, куди – годі зрозуміти. Та чи це має значення, якщо все однаково смертоносне.

"Діти хворіють – така погода"

На болоті «Ладу» заносить як на ковзанці. Антон втримує машину, ще кілька вулиць – і ми на місці: пункт незламності номер три. Куба ні на мить не дає лишитися надворі.

– Сьогодні у Бахмуті дуже голосно, – каже. – Миттю в підвал. Командує голосно і чітко.

У підвалі на стіні телеекран, новини розповідають про три вибухи в Краматорську і бої на околицях Бахмута. Хлопці тепло вітаються з присутніми, обіймають друзів, розмовляють. Людей у ​​підвалі мало. Хтось заряджає телефони, у кутку біля ялинки бабця п’є чай. За чаєм до волонтерок підходить старший чоловік. Його чотири рази евакуювали з Бахмута, та дідо щоразу повертався. Нещодавно повернувся пішки зі Слов’янська, подолавши 45 кілометрів за чотири дні.

Дідусь, якого чотири рази вивозили, а він щоразу повертався. Фото Олени Бондаренко

Евакуюватися не проти жінка з підліткою. Але ні, ще не сьогодні, бо у них ще два собаки і коти. І чоловік, який не знати, чи погодиться. Куба обмінюється із жінкою контактами і важко зітхає. Видно, що розмовляють не вперше. Куба сумнівається, що жінка швидко прийме рішення. Я не розумію, яка ще мотивація потрібна жінці для порятунку власної дитини, адже просто зараз навіть підвал двигтить.

Кремезний чоловік шукає чорні мішки. Неподалік вбило жінку, треба забрати тіло. Чоловік просить Марека піти з ним, щоб задокументувати смерть. Куба погоджується.

– Військовий фотограф має працювати на місці, – каже Марек. Документувати війну через історії живих і загиблих людей.

Ми не розділяємося, поїдемо усі. Веде нас машина з невеликим причепом, на який заберуть тіло. Вулиця у приватному секторі занадто відкрита і небезпечна. Антон розвертає «Ладу» носом на виїзд і не відходить від неї, готовий зірватися з місця вмить. Марек фотографує. Куба контролює ситуацію.

Убита обстрілами жінка. Фотограф Марек документує

Молода жінка в червоній куртці лежить у калюжі крові посеред дороги біля власної хати. Обстріли не припиняються. Чоловіки спішно, утім акуратно, пакують тіло в чорний мішок.

Підходить, плачучи, сусідка загиблої.

– Будь ласка, їдьте з нами, – просить Куба українською. – Тут надто небезпечно. Куба говорить м’яко, обережно кладе руку жінці на плече. Жінка роздратовано відкидає руку Куби. Стоїть над тілом убитої сусідки, під обстрілом, ридає, але ні, себе рятувати не хоче.

Жодною логікою не поясниш

Ненадовго повертаємося до сховища, та забирати так само нікого. Їдемо до пункту номер один. Петляємо розбитими вулицями поміж мертвих будинків. Тут горить, там димить — жодного цілого не бачу. Кожен такий самий. Ударні хвилі настільки часті та сильні, що через вибиті вікна, як із розпоротого черева, вивернуті нутрощі квартир.

Бахмут горить, фото з вікна авто. Команда проїзджала поруч.

Я бувала багато де біля фронту і на визволених територіях, бачила різні руйнування, та у Бахмуті забиває дух. Небезпека тут на кожному кроці: на землі і з неба. І десь тут живе ще кілька тисяч людей.

Наступний пункт незламності у підвалі, де раніше був боксерський ринг. Ринг залишився і служить ігровим майданчиком для дітей. Підліток Ігор лежить на рингу і грає в PlayStation. На моніторі стріляє, горить і вибухає як у реальному житті. Ігор усміхається.

Місцевий підліток Ігор на рингу. Фото Олени Бондаренко

Сестра-близнючка Ігоря Віка грається з маленькою Міланою. Мілана – дочка однієї з волонтерок центру. Опікункою на рингу є 24-річна Таня. Таня – старша сестра Ігоря та Віки.

– Сьогодні дітей мало – каже Таня. – Хворіють, погода така.

У сховищі переважно літні люди. Неговіркі, сірі. Як один запевняють, що у них все добре.

Розмовляємо з дітьми і Танею. Куба та його хлопці пропонують евакуюватися.

Упродовж півгодинної розмови я почула від Тані такі відмовки:

«Не поїдемо, бо там теж треба сидіти у підвалі. Знайомі виїхали і кажуть, що сидять у підвалі з цвіллю. Нам добре у цьому».

«Донецьких ніде не люблять. Знайомий каже, що має два дипломи, а його прибирати за худобою не беруть».

«Знайомі кажуть, що Україна не платить біженцям виплат».

«Мама не поїде, бо працює. Ми не поїдемо без мами».

«Мама не поїде, бо доглядає за бабусею. Без бабусі вона не поїде».

«У бабусі на вулиці вціліло тільки три хати. Бабуся лежача. Але вона не поїде».

«Не поїдемо, бо у нас великий собака».

«Не поїдемо, бо у нас родичі в Сіверодонецьку».

«Ми вже хотіли їхати, але наші коти почали плакати. Не поїдемо».

«Знайомі виїхали до Дніпра і там загинули від ракети. Не врятуєшся».

«Ми звикли».

Таня відкидає кожен аргумент хлопців. Ті запевняють, що заберуть усіх: лежачу бабусю, маму, великого собаку і плаксивих котів. Обіцяють житло в хороших умовах, без цвілі. Підтримку в отриманні грошей від держави. Гроші від них особисто на добрий старт – Таню, порахуй, скільки вашій сім’ї треба.

Таня на все хитає головою – ні і ні, не поїдуть. Фото мертвої жінки її теж не зворушує.

Загибла, смерть якої їздила документувати команда Куби. Фото Марека Березовського

У Тані відсутній погляді. Таня розмовляє з нами, однак нас не бачить і не чує, її аргументи, «знайомі кажуть» – типові гасла російської пропаганди. За півгодини до Таниної свідомості не проб’єшся.

– Звикання до небезпеки теж руйнує голови, – співчутливо зауважує Куба.

– Звикання до небезпеки теж руйнує голови

Вова записує контакти евакуаторів на картці і вкладає аркуш Тані в руку. Вкотре запевняє, що візьмуть усіх, довезуть у безпечне та добре місце. По тому, як дівчина бере картку, видно – вона допомогою не скористається.

За маленькою Міланою приходить мама. Мала вередує, не хоче залишати ринг і іграшки. Задаю жінці те саме питання – чому вони не виїдуть.

– Ми двічі намагалися – відповідає. – За першим разом загинув наш 17-річний син на вокзалі у Краматорську (8 квітня 2022 року внаслідок ракетного обстрілу Краматорського вокзалу загинуло 59 людей, 109 отримали поранення – авт.). Вдруге – потрапили в ДТП під Павлоградом. Тож повернулися назад. Нас тут ніби щось тримає, – зітхає, одягаючи Мілану. І поспішає запевнити, що в підвалі їхнього будинку живеться затишно: є генератор, вода і навіть туалет.

За дружиною і дочкою приходить чоловік. Питаю і його: чи не боїться він за своїх дівчат, якщо Бахмут опиниться в окупації.

– Якось розберемося, – відрізає той, і всі разом швидко виходять.

Тим часом хлопці таки зібрали кілька потенційних заявок на завтра. Починає сутеніти, Куба дає команду повертатися.

– Куба, як ти оцінюєш сьогоднішній виїзд? – питаю. Ми мчимо, здається, іншою дорогою, але всі руїни однакові. За однією зникає сонце.

– Ми припускали, що сьогодні нікого не заберемо, так і сталося. Однак здобули три контакти. І є ще дві родини, які потенційно згодні. Сьогодні був день інвестицій, завтра будуть результати.

Наступного дня Куба з командою евакуювали з Бахмута вісім осіб. На момент написання цього тексту – ще десять.

«Одна дорога вже непроїзна, інша теж, – написав мені сьогодні Куба. –Лишається тільки третя, остання. Боюся, що за тиждень доведеться припиняти евакуацію».

Куба Сташек. Фото Олени Бондаренкл

волонтери бахмут евакуація обстріли репортаж