Акторка Рита Бурковська — про акторство, зміни в українському кіно після Перемоги та участь у фільмі «Бачення метелика»

Найкращий український повнометражний фільм за версією 13-го Одеського міжнародного кінофестивалю — драма «Бачення метелика» вийде на великі екрани вже 6 квітня. Головна героїня картини — аеророзвідниця з позивним «Метелик», яка повертається з полону. Її чекають рідні, друзі, побратими та коханий. Але нове життя кидає і нові виклики. У головній ролі знялась акторка Рита Бурковська, відома зі стрічки «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса.

Ексклюзивно для ELLE.UA Рита розповіла шеф-редакторці сайту Катерині Поповій про свою карʼєру, акторство, ролі, зміни, які, на її думку, чекають на українське кіно після нашої Перемоги, та участь у картині «Бачення метелика».

БЛІЦ

Театр чи кіно: кіно

Режисер, який вплинув на мою кар`єру: Шарунас Бартас

Актор(-ка), яка (-ий) мене надихає: Катя Голубєва

Фільм, який справив на мене незабутнє враження: їх багато

Моя мрія: я не мрійниця, у мене нема мрій

Мене робить щасливою: присутність

Про акторство 

Як почалася ваша акторська кар`єра та як ви потрапили в кіно?

Спочатку я займалася театром, але втомилася від нього. Були розчарування, пошуки пізнання… Потім почала зніматися в короткометражних фільмах. Мені дуже сподобалось, коли є маленька команда, де всі одне одного розуміють: тобі затишно в ній, спокійно. Так, власне, все і почалось.

Мені подобається фільмування малою групою. Наприклад, у «Парфеноні» Мантаса Кведаравічюса в нас багато сцен знімалися саме так. Я, фіксерка і режисер — ми працювали так протягом двох тижнів. Над основною частиною також працювала невелика команда: оператор, звук і режисер. Ніколи не було такого натовпу, як, наприклад, у роботі над рекламою чи музичними кліпами.

Так само було і з «Баченням метелика»: всі одне одного знають, усі однодумці, тобі комфортно, затишно. Ось така атмосфера.

Яку роль ви б хотіли колись зіграти та на яку ніколи б не погодилися?

Мене вчили не мати розуміння про якусь роль, але мати його про тему. Наприклад, теми відповідальності, свободи, самотності, вибору. Я не заточена під певний образ, не живу образом. Мені цікаво досліджувати певні теми і як вони в мені розкриваються.

Зараз для більшості українців сталась війна. Вона розпочалася ще 9 років тому, але не з усіма. Ми всі різні люди, і я не думаю, що багато хто себе уявляв військовими, волонтерами, водіями, фіксерами, журналістами. Це нас обрало, і ми цим стали. Ми не мали цього образу, але цей досвід до нас прийшов. Мені цікаві такі речі.

Мені було б цікаво зіграти фіксерку, бо я тепер маю такий досвід. Мені подобаються певні виклики, з якими фіксери мають справу.

Щодо того, на що б я не погодилась, — напевно, такого нема. Я б не хотіла брати участь у поверховому кіно або працювати з людьми, яким я не довіряю і яких не відчуваю. Не хотілося би грати у чомусь клішованому чи вузько побудованому.

Зараз я б не хотіла грати в кіно про Бучу. Коли потрібен час на осмислення чогось, а в нас його ще нема, але кошти отримати можна — у такий процес я би не хотіла бути залученою.

Буває таке, що режисер точно знає, що хоче працювати з блакитноокою чи рудою акторкою. Або коли має чітке уявлення, як я маю грати. Такого я взагалі не уявляю, бо вважаю, що людська природа значно ширша.

Які кроки ви робите для досягнення своєї мети?

Якщо я маю певну мету, я можу раціонально зрозуміти, що я можу зробити, покращити, яка зона моєї відповідальності. Можу щось зробити — зроблю, не виходить — окей, відпускаю.

Як думаєте, є якісь правила, щоб досягти успіху в кіно, чи це рандомний успіх?

Кіно — це жива історія. Юрій Альшиц, дуже потужний вчитель, учив, що роль — це щось живе, і ти жива. Це ніби зустріч. Роль має хотіти, щоб ти її зіграла. Чи є в тебе основа, суть для цієї ролі? Взагалі живе має відгук.

Але є інша історія. Можна посилатися на театрального режисера Пітера Брука, який казав, що є аудиторії, які люблять живий, неживий, священний театр — така градація. Так само і в кіно є аудиторія, яка підтримує дешеві й неживі ідеї.

Акторська робота — частина природи людини й частина її служіння чомусь. Вона не направлена на те, щоб отримувати успіх. Спочатку треба щось дати, щоб його отримати. Я в цьому процесі.

У чому вам доводиться відмовляти собі заради успішної кар’єри?

Єдине, від чого мені доводиться відмовлятись, — це від серіалів і фільмів, у яких я не хочу брати участь. Я вважаю, що це єдиний ключ до мого розуміння успіху. Оскільки для мене успіх — це працювати поруч зі своїми побратимами й посестрами по кіно, робити це щиро, творчо, по-різному, намагаючись щось знайти й будучи вільними в цьому, треба відмовлятися від того, що мені не близьке, не витрачати на це свої ресурси, час і не гнівитися на людей, із якими нам не бути разом у творчості.

Яких кар`єрних висот ви хочете досягти у своїй кар`єрі? Які ваші особисті плани та цілі на найближче майбутнє?

Я хочу вижити, допомогти перемогти росію в нашій війні.

Я би хотіла зустрітися з талановитими людьми, з ким я могла би бути здатною відкривати нові грані свого потенціалу.

Які зміни, на вашу думку, чекають на українське кіно після нашої Перемоги?

Зміни нашого кіно напряму залежать від змін у Держкіно — від прозорості фінансування і в принципі від фінансування культурного сектору. Якщо воно буде, і довготривале, то молоді й класні режисери, яких у нас є багато, і не лише молоді, — вони матимуть змогу говорити своїм кіно. А ми, актори, матимемо можливість працювати.

Також я дуже вірю в те, що будуть долучатися закордонні режисери, і залучатиметься закордонне фінансування. Оптимістично ставлюся до нашого майбутнього.

Про фільм «Бачення метелика»

Як ви потрапили у проєкт?

Мене покликали на кастинг. Він проходив у кілька етапів, дуже неординарно. На першому було 5 чи 6 претенденток на роль, ми сиділи в одній кімнаті, і режисер Максим Наконечний кожну з нас питав про наше ставлення до війни й нашу дотичність до неї. Наступним етапом був тренінг, де ми грали сцени. Далі було просто спілкування.

Тоді Макс написав мені великого листа, де пояснив, чому він обрав на роль мене. Я була приємно здивована. Думала, що він мене не обере.

Прем’єра фільму відбулась у Каннах, де ваша команда влаштувала перформанс, зустрівши гостей сиренами. Розкажіть, як вас прийняли та яка була реакція європейців?

Була преса, яка це висвітлювала. Нас загалом добре сприймали, у нас із Максом було багато інтерв’ю — усі цікавилися, як ідуть справи в Києві, в Україні. Мені здалося, нас зустрічали тепло і з увагою. І так само дивилися кіно. 

Згадайте, які у вас були емоції, коли ви вперше почули про ідею стрічки? Що спонукало вас взятися за проєкт? 

Направду, емоції були неоднозначні. Коли я прочитала трітмент, мені здалося, що там дуже багато наклалося подій. А ще я була претензійна — подумала: «Чому цей хлопець має право знімати про війну, як він дотичний до неї?»

Потім я зрозуміла, що ця команда — Tabor Production — робила проєкт «Школа №3», який став призером Берлінале, їздила на Схід, була дотична до документальних фільмів про війну, тобто мала абсолютне право на те, щоб говорити про це глибоко й достовірно. Також мене дуже переконав перебіг проб. Коли нам треба було зняти сцену, в якій треба було проїхати по місту, ми сідали в машину і їхали. Актору не треба багато вдавати — він може бути собою. Тоді мої протиріччя розвіялися — в голові була думка, що з цими людьми я зможу працювати, мені буде легко це робити.

Фото: Анастасія Власова / Anastasia Vlasova

Стрічка оповідає про зґвалтовану аеророзвідницю з позивним «Метелик», яку звільняють із російського полону, і тепер вона намагається впоратися з викликами її нового життя. Що особисто для вас означає фільм «Бачення метелика»?

У мене було два імпульси грати про війну — у 2020-му, коли фільм знімався. По-перше, мене вражала близькість війни. Ми робили дослідження, зустрічалися з ветеранами й ветеранками, і деякі з них були молодші за мене на 6-8 років. Вони зовсім не збігалися з клішованим уявленням про ветеранів. Мене вражало, що ти можеш їхати в ліфті, автобусі, метро і поруч може бути ветеран чи ветеранка, а ти цього не знатимеш. Настільки близька війна. По-друге, це історія про людину, яка розуміє, що відбувається, і починає діяти, брати відповідальність за свій шлях, діє від серця, що б це їй не принесло. Цей фільм для мене про це.

Поділіться улюбленими моментами зі зйомок. Що запам’яталося найбільше? Яку сцену було зняти найважче? 

Найважча сцена — у їдальні. Ми знімали її у військовому шпиталі, за столом сиділи ветерани. Для мене було справжнім викликом грати при них військову. Двоє з них мали поранення, ще один був у полоні — вони мали травмовану історію, що накладало на мене більше відповідальності.

Найприємніше було грати з Наталкою Ворожбит — коли її персонажка мене стриже і ми говоримо. Це для мене найсильніша сцена у фільмі, і мені здається, вона дуже вдалася. Для мене цінно, що ми досягли такого мого справжнього відгуку.

У чому сила вашої героїні?

У правдивості, орієнтирах і розумінні себе. У виборі — не заснути духовно, а взяти ситуацію в свої руки й діяти.

Чому українцям варто подивитися це кіно? І що повинні відчути глядачі, на ваш погляд?

Його важливо подивитися, бо воно розширює розуміння кіно — якою різною може бути гра. Цей фільм точно дасть змогу подивитися на справжніх людей у кадрі, а не щось постановочне. Також з’явиться можливість правдиво дивитися на теми, які нас усіх об’єднують, турбують, болять — можливість діалогу.

Це кіно важливе тим, що воно зняте про людей, завдяки яким багато що збереглося в країні і сама країна. 

Фото: Анастасія Власова / Anastasia Vlasova