Війна, любов, надія: сучасна українська поезія. Тоня Корнута

У новій рубриці ELLE.UA продовжуємо читаємо вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомимося з тими, хто їх створює. Друга героїня — поетеса Тоня Корнута. Наразі вона не лише займається творчістю, а й працює над очищенням українських міст і сіл від комуністичної та російської символіки в ГО «Деколонізація. Україна».

«Це природно сплелося з моєю поетичною діяльністю. Оскільки разом з потребою відновлювати втрачений культурний простір української нації і творити новий, є нагальна потреба забрати з нього будь-які залишки окупаційного російського минулого», — каже Тоня.

«Вірші — це мій звичний діалог зі світом, і на початку повномасштабного вторгнення цей діалог замовк. А потім я побачила, як важливо фіксувати всі ці події на фото, відео, і дала собі наказ фіксувати те, що переживаю я разом із моїм народом, у віршах».

Її березень досі лютий,

Вона списала до крові історії цю сторінку,
Світ, захоплений нею, питає «Як ти?»,
а як їй бути?
Як не українкою.

Він змінився за місяць, змужнів до самих інтонацій,
Він дізнався про себе — сильного, впертого,
Він дізнався, як любить її, рано-вранці
У четвер двадцять четвертого.

Вони двоє страшенно, страшенно красиві у гніві,
Світ захоплений ними, стурбований ними. По вінця.
І лиш світло у темряві вказує їм Україну
І любов серед страху вказує на українців.

@libkos

«Робота «Безтілесність» є для мене найбільш болісною. На той час всі міста, згадані у вірші, були під ударом, один за одним з’являлися кадри полеглих воїнів та цивільних. Тоді я схопилася за ідею безтілесності, аби зменшити жах втрати».

Дим укриває місто, в диму розбіжимося,

В диму, ніби під куполом,
Звучатиме сильно і сумно
Наше нове безголосся —
В Маріуполі,
В Сумах.

Між і тілом і серцем кинемо
Мости довжелезні, аркові.
На день опинимось в Києві,
На ніч залишимось Харкові.

Бігти і в цьому бігові
Здобути свою безтілесність.
Прокинемося в Чернігові,
Співатимемо в Одесі.

Ганяти дороги п’ятами
І гори корити норовом.
Боже, наскільки дорого
Мати себе на карті!
Ворог, покритий мороком,
мороку навіть не вартий.

@evgenymaloletka

«Цикл емоційної фіксації закінчився в мене великоднем віршем. Після того багато людей написали мені вдячності за те, що їм нарешті вдалося поплакати».

Стільки світла,

що не поміститься
навіть в найбільший кошик,
запиши мені ці два місяці
як найдовші.

Стільки гніву,
що скоро гнів
все, крім гніву,
із мене виселить,
Покривалом могутніх слів
вкрий мене, як тендітну писанку.

Щоб нічого більше не тріснуло
в місті лагідному Марії.
Боже, дай нам до сотні висновків
одну десяту надії.

Над маленьким життям
в Одесі
не примушуй пускати сіль,

бо ми вголос:
«Христос Воскрес»,
А в думках:
«Хай воскреснуть всі».

@libkos

«Наступні вірші — вже не різка емоційна рефлексія, а спроба віри, боротьби і любові як найвищої самоідентифікації з країною, в якій живеш і яка тепер — живе у тобі».

Приблизно так почувається риба в воді,

Мабуть, саме із цим відчуттям
птах махає крильми
і викохує вітер.

Що ж, якби ми не були людьми,
і усе, що людське — довелось припустити,
Я подумала б:
саме так почуваються люди на рідній землі.

І хотіла б тоді не літати, як птах,
не могти пролежати під водами вічність,
А бешкетно кохати країну в степах
І її неземну чоловічність.

@evgenymaloletka

Коли вона стелить під мене це жовте своє простирадло

і ховає в мені найблакитніші мрії
я чесно не знаю,
куди втікає моя безпорадність,
я чесно не знаю,
чому я все вмію?

Співає в мені загубленим раєм
(а видає себе за земну!)
Чому, коли вона у мені виростає,
я сам, очевидно, росту?

Ще ніч посиплеться обстрілом,
як зорі — парним молоком.
Чому, коли кордони її робляться гострими,
Вона вкриває мене рушником?

Та як без заграви тривог і ран,
Не знає небо себе на Сході,
Так я за кожним із цих питань
не бачу відповіді без крові.