Рік біженства в Румунії: від депресії до власної гончарної студії

Дорога

Ранок 24 лютого ми з моїм чоловіком Ігорем зустріли напівсонні, бо допізна працювали в нашій київській майстерні. Я готувала останню партію кераміки до випалу, поглазурувала всі вироби, підготувала до випалу і, страшенно втомившись, зупинилася, щоб від перенавантаження не нашкодити дитині.

Тривожні валізки були зібрані заздалегідь: до ймовірності війни мій чоловік поставився раціонально і підготував нас. Але того ранку в нашому домі була ще й родина брата з дітьми. Почалася метушня, ми забрали все з холодильника, склали речі та всі разом поїхали до родичів на Захід країни.

Поступово я почала усвідомлювати, що перед очима постають апокаліптичні кадри: довгі ряди машин, моторошні обличчя, завантажені дороги. Я перестала дивитися у вікно і почала гуглити, як народити в полі / в машині, скачувала відео, поки ще був інтернет, і тримала аптечку в руках. А всередині мене все не давало спокою: “Навіщо я їду? Якби не вагітність, ми б залишилися в Києві”.

Спочатку я думала, що переїдемо туди, де моя дров'яна піч, і там перечекаємо. Але мій чоловік не погоджувався, мовляв, я не розумію, що таке війна, що армія РФ може зайти з різних боків, тому краще залишатися в безпечному місці. Я не хотіла їхати та народжувати в чужій країні. Але Ігор наполягав і знайшов через своїх колег родичів у Сігету-Мармацієй, на кордоні Румунії. Там нас уже чекали.

Я не хотіла їхати та народжувати в чужій країні. Але Ігор наполягав

Я мала водійські права і на кордоні мені довелося пересісти за кермо, щоб самостійно дістатися до потрібного місця. Але після двох років перерви боялася, що зроблю щось не так, бо в машині родина, всередині – маленьке життя, а попереду – невідома країна.

Потім були пологи. У потрібний час майже ніхто з лікарів не говорив англійською, а я – румунською, і все доводилося робити "на пальцях". Звичайно, відеозаписи та спогади від перших пологів усе-таки стали в нагоді. Але мій новий досвід – ще той сюжет.

Анастасія Томашівська за роботою. Фото - з архіву Анастасії

Депресія

Після народження дитини певний час нічого не хотілося. Навіть бридко було дивитися на тих, хто займався творчістю. Я розуміла, що люди можуть виручити гроші від продажів своїх виробів і задонатити на армію. Але, втративши інтерес до мистецтва, я мучила себе запитанням: чому не можна зупинити цю війну? Я втратила апетит і знову докоряла собі, що якби не вагітність, то залишилася б у Києві. Було відчуття, ніби моє життя замело снігом. Наче і дитина підростає, а я стою осторонь і тільки й думаю, як би перегорнути сторінку і прокинутися вранці в Києві. Потім сказала собі: “Ми робимо все заради дітей. Ми все витримаємо”. І я змусила себе їсти, посміхатися, жити далі.

відчуття, ніби моє життя замело снігом

Першого сина хотіла виховувати за методикою Монтессорі. Згодом це виявилося надто складно, і я цю ідею відкинула. Але з другою дитиною замислилася: а що, як прийшов час заглибитися в цю тему? І я спробувала комбінувати підходи до виховання старшого та молодшого за методиками Монтессорі. Мене почали тішити дитячі іграшки, я перестала дорікати собі і відчула заспокоєння від того, що в мене народився такий життєрадісний карапуз.

Переїхавши до Клуж-Напока, я прийшла в Ukrainian Brothers Club, створений вже моєю близькою подругою Естер Орбан для підтримки українських мам і дітей у період війни. Там я познайомилася з іншими жінками та волонтерами із Social Fiber Association, проводила час у дружньому спілкуванні та психологічно адаптувалася до реальності.

Глина і повернений спокій

Одного дня ми всі разом поїхали за місто, до невеликого озера, де був каоліновий кар'єр. З немовлям за спиною я накопала трошки глини для проби, а коли привезла свої трофеї додому і почала з ними працювати, не помітила, як наблизився вечір. Мені було дуже добре, повернувся втрачений спокій. І ще я подумала, що було б чудово знайти місцевих керамістів і поспілкуватися з ними про мистецтво, взяти участь у виставках. Вранці я зателефонувала чоловікові в Україну та розповіла, що хочу знову займатися керамікою.

Гончарні вироби у Київській студії. Фото - з архіву Анастасії Томашівської

До початку вторгнення я продавала свої вироби по всьому світові через онлайн-магазин Etsy, але, щоби якось заявити про себе в Румунії, мені знадобилася допомога рідних. Вони переправили з Києва готові роботи, і я почала брати участь у ярмарках в регіоні Трансильванія. Незабаром до нас приїхав машиною батько чоловіка. Він привіз гончарне коло та мої інструменти. За кілька місяців пошуків колег, майстерень я познайомилася з багатьма чудовими митцями. Дехто допоміг із контактами, дехто – з пошуком матеріалів, дві керамістки навіть купили для мене глину. Поступово я почала більш розкриватися і довіряти людям.

За моїми спостереженнями, у Румунії кераміка не така популярна, як в Україні. Тут люди вважають за краще купувати те, що пропонує масмаркет. В Україні також довго не могли звикнути до кераміки як мистецтва, але завдяки виставкам, симпозіумам, маркетплейсам за кілька років з'явилося багато нових імен і якісної продукції.

Піч

У мене є академічна художня освіта, за фахом я – вчителька малювання. Але мистецтво кераміки вивчила сама. Спочатку це було хобі – під час навчання в педагогічному університеті чоловік купив мені гончарне коло, і ми працювали в майстерні разом, як два працелюби. Тільки він сидів за комп'ютером, а я – за гончарним колом. Ми любили таке життя.

Я довго не могла знайти собі вчителя. Навколо було багато людей, які по-різному уявляли собі, якою має бути кераміка. Мене чомусь сприймали так, ніби я людина, що хоче навчитися гончарити макітри. Проте я шукала свій шлях, занурюючись у традиції східних керамістів. Я читала, переглядала багато відео з Інтернету і навчалася лише тому, що мені цікаво, а не тому, що викладають в університеті.

Чоловік сидів за комп'ютером, а я – за гончарним колом. Ми любили таке життя.

Дізналася, що всі мої улюблені глазурі та чаші походять з Кореї і що після Японсько-корейської війни у 16 ​​столітті найкращих корейських майстрів забрали до Японії, де на той час білий фарфор вже поступався місцем недосконалим формам, так званому “вабі сабі”. Досліджуючи все це, я почувалася неймовірно щасливою. Начебто навколо мене керамічна хмара, а я сиджу і просвітлююсь.

Піч для опалення. Фото - з архіву Анастасії Томашівської

Я швидко зрозуміла, що, якщо хочу робити щось особливе та бути профі зі своїм стилем, мені потрібні власні матеріали. І величезне значення має те, що я сама збираю глину, сама роблю глазурі, збираю попіл, з попелу роблю глазурі, на високих температурах обпалюю, і виходить щось таке цікаве, що наповнює радістю та змістом.

Одного разу я купила книгу “Building Kilns and Firing” японського майстра Furutani Michio та її англомовну версію. Далі – переклала все українською і, використовуючи оригінал з ілюстраціями, зробила свій проєкт дров'яної печі. Серед багатьох подібних видань я обрала те, де в передмові було сказано: “Ви повинні розуміти, яку кераміку хочете отримати”. Моя мета була не сама піч, а кераміка.

Японську піч ми будували всією родиною два роки. Вона нагадує форму пляшки, вздовж якої проходить вогонь, торкаючись усіх виробів. Але по-різному. У передній частині керамічні роботи повністю обпалюються вогнем та покриваються попелом. Далі виходять вироби менш покриті глазур'ю, вони обпалюються слабше, але що ближче до "хвоста" – то нижче температура.

У кінці печі можна поставити кераміку так, щоб туди не проникала висока температура, укутати сіном чи соломою, і, коли глина проявить себе та покаже колір, на поверхні виробу залишаться сліди від рослин. Якщо кидати дрова не за технологією, неправильно витримувати температури, якість кераміки буде іншою. Тому для мене пошук матеріалу та його компонування в печі – це мистецтво не поспішати і відчувати зв'язок із матеріалом.

Анастасія Томашівська у творчій студії в Румунії. Фото - з архіву Анастасії Томашівської

Восени я подала заявку на грант і отримала фінансування від Blythswood Romania для своєї маленької студії у Клуж-Напоці на базі творчого центру Club Meeting Point. Тепер хочу використати цей ресурс для розвитку талантів інших людей та зробити нову кераміку до повернення в Україну. У студії я навчаю всіх охочих працювати з глиною, а вільний час присвячую власній творчості.

Дуже не вистачає спілкування з керамістами, як це було до війни в Україні: ми збиралися разом із майстрами, обпалювали свої роботи, іноді сперечалися, обговорюючи вироби один одного, критикували, потім сміялися. Мрію про те, щоб і тут, в Трансильванії, формувалося ком'юніті керамістів, а потім, після війни, ми проводили спільні арт-резиденції.

А ще було б класно, якби в Румунії знайшлися люди, які нічого не знають про кераміку, але захоплюються ідеєю щось зробити на гончарному колі. Я хочу, щоби вони спробували і стали такими ж божевільними, як і я.

жінка біженці румунія