Радянські фільми: «реклама коли» та «усмішка садиста». Як у СРСР створювали альтернативну реальність

Усмішка «лікаря-садиста»?

У повісті Алевтіни Шавлач «У полоні болю», лікар-садист закриває дівчину у своїй кімнаті, де постійно її б’є і катує. Жертва намагається розповісти про це іншим, але їй ніхто не вірить. Адже на людях цей лікар — завжди привітний, усміхнений, дбайливий. Ну як повірити, що така мила приємна людина може навмисно завдати комусь шкоди? Ні, мабуть ця дівчина щось вигадує чи перебільшує. Це вона сама собі зламала руку і розбила щелепу. Напевно то був нещасний випадок. Але добре, що наш чудовий лікар так добре про неї дбає!

Зрештою, і сама жертва починає сумніватися, а чи не її це вина? А чи не вона сама спровокувала побої і знущання? А може вона таки перебільшує свої страждання?

Тривалий час, радянська культура грала роль «привітної усмішки» садиста, за якою ховалися злочини проти людства. І тисячі талановитих людей важко працювали аби вдосконалити цю «усмішку». Ну як повірити у радянські злочини, коли там такі гарні фільми та чудовий балет? Ні, усі ці звинувачення — це якесь перебільшення чи непорозуміння!

Прикладів — море. Відразу після Голодомору, виходить комедія «Веселі хлоп‘ята», де показано «веселе і заможне» життя у селі, і де селянин легко й життєрадісно вибивається в успішні музиканти (за часів, коли колгоспникам не видавали паспортів і забороняли переселятися без дозволу). У 1934, фільм взяв участь у Венеціанському кінофестивалі. У Штатах його показували під назвою «Moscow Laughs» (Москва сміється). Людожерський режим, який щойно знищив мільйони селян, показано як людяний, привітний і веселий. Чим це принципово відрізняється від привітного лікаря-садиста з повісті Алевтіни Шавлач?

Відразу після Голодомору, виходить комедія «Веселі хлоп‘ята», де показано «веселе і заможне» життя у селі

Нема такої брехні, на яку б не пішов радянський кінематограф. У 1936, коли будь-які контакти з іноземцями могли коштувати свободи чи життя, виходить фільм «Цирк», де радянський хлопець преспокійно починає зустрічатися з заїжджою американською актрисою, яка, ясна річ, залишається з ним у СРСР і живе вільним радісним життям.

У тому ж 1936, виходить мила комедія «Шукачі щастя», про радісне єврейських переселенців у Біробіджані: єврейська сім‘я переїжджає туди з-за кордону і нарешті знаходить щастя. Це знов брехня: у 1936-1938, більшість таких «іноземних» переселенців були розстріляні чи опинилися у концтаборах (вже сам факт приїзду з-за кордону робив їх «шпигунами» в очах НКВД). Але фільм вийшов веселий, оптимістичний, хоч і брехливий. В СРСР та за кордоном він робив рекламу «радянській національний політиці».

Радянський/російський балет, — який створювали, безумовно, талановиті люди — був наче вишуканим вбранням для злочинця. Так само й радянські фільми, які отримували призи на західних фестивалях. Як і радянські художні виставки за кордоном.

Усе це мистецтво ніби кричало: от бачите, якою гарною є радянська (російська) культура? Хіба ці «простые русские люди» здатні на щось погане? Ні, розмови про радянські злочини — це мабуть якесь непорозуміння, випадковість чи перебільшення. Або й наклеп.

Наприклад, коли ніби «політично нейтральний» фільм «Сибіріада» отримав гран-прі Каннського фестивалю у 1979, це була реклама не тільки «загадкової Росії», а й цілого радянського режиму. До речі, зараз ця тенденція триває й зараз: «Великая Российская Культура» і далі допомагає прикривати московські злочини.

Щоталановитіший був радянський фільм, то краще він допомагав створювати «людяний» образ режиму. Щоприємніше усміхався лікар з «У полоні болю», то більше людей мали його за класного хлопця, який «лише намагається допомогти» нещасній дівчині.

Треба визнати, що ці «привітні усмішки» працювали. Діти тих, хто пережив Голодомор, радісно декламували вірші про Сталіна і сумували коли той помер. Племінники тих, хто загинув в УПА чи був депортований, щиро вірили у радянську владу аж до кінця 1980-х, коли пішла протилежна тенденція. Не всі, але багато.

Реклама газованого напою

Та найголовнішою місією більшості радянських фільмів була реклама радянського режиму, як у самій імперії, так і назовні. Подібно до того, як рекламний ролик «просуває» певну марку автомобіля чи газованого напою — навіть коли цей «месидж» десь на задньому плані — так і радянське мистецтво майде завжди пропагандувало «совок».

У рекламних роликах глядача переносять у якийсь альтернативний світ, де все ідеально — чи майже ідеально. Люди гарні і щасливі, усім весело і зручно, життя прекрасне. А якщо й є якась проблема, то її легко вирішити. Щоб опинитися у цьому чудовому світі, достатньо пити Кока-колу, застрахувати будинок, купити нове авто чи спробувати шоколадку певної марки — в залежності від того, який продукт рекламують.

Те саме робила й радянська культура. Навіть у детективі чи фільмі про кохання, на «задньому плані» поставало якесь вигадане ідеальне суспільство.

Виглядало воно приблизно так:

1) Ідеальна влада

Наприклад, влада у радянських фільмах — кришталево чесна. Щоправда, серед окремих дрібних начальників подекуди трапляються «бюрократи», «самодури», формалісти і дрібні інтригани. У фільмах їх показують, здебільшого, смішними і недолугими, а їхня влада — обмежена. Товариш Саахов, завідувач райкомунгоспу з «Кавказької полонянки», панічно боїться що про його махінації дізнається міліція чи прокурор. «Домовився» із ними герой радянського фільму не міг у принципі.

2) Ідеальна міліція

До речі, про міліцію. У вигаданому альтернативному суспільстві радянського кіно, правоохоронці ніколи не били затриманих, не брали хабарів і навіть не хамили. Коли ж у якомусь фільмі траплявся бодай натяк на справжні «ментовські» методи, то такий фільм вважався «неоднозначним». У «Місці зустрічі змінити не можна», капітан Жеглов тисне на інтелігентного лікаря, аби той підписав «зізнання» у вбивстві, яке не коїв.

У вигаданому альтернативному суспільстві радянського кіно, правоохоронці ніколи не били затриманих, не брали хабарів і навіть не хамили

Але жодного разу він не б‘є підозрюваного, лише кричить на нього. І навіть це вважалося «дуже сміливим моментом». Інший «сміливий» момент — коли Жеглов підкидає вкрадений гаманець до кишені злодія. Але публіка ж бачить, що злодій насправді винний, а отже заслужив на кару. Та Жеглов — це виключення. Зазвичай міліція представлена милими інтелігентними Знаменським, майором Томіним і Зіночкою.

Про реальні проблеми радянської міліції говорити заборонялося. Отже, у віртуальному світі вона ставала ідеальною. Більшість радянських людей знали, що міліція може залюбки побити затриманого, пришити карну справу невинній людині, вимагати хабар, а подекуди й співпрацьовувати з бандитами. Також траплялося що міліція була просто безсила перед, наприклад, хуліганами. Але в кіно поставав зовсім інший світ, де «моя міліція» завжди «мене береже».

3) Злочинності майже нема

Злочинність у кіно існувала, але була суто маргінальним явищем; міліція легко із нею боролася. Молодіжні угруповання — які у реальному СРСР влаштовували масові бійки — взагалі не потрапляли на екран (хіба лише у формі маргінальної шайки хуліганів).

Ситуація, коли бандити контролюють життя на районі чи у містечку і не бояться правоохоронців, у радянських фільмах неможлива апріорі. Найближчий аналог «мафії» — банда «Чорна кішка» у «Місці зустрічі змінити не можна» — існує відразу після Другої світової, а отже представлена як «наслідок тяжких воєнних часів». Взагалі, чи не всі соціальні та економічні проблеми радянська влада списувала на наслідки Другої світової (а бажано — й на «важку спадщину царських часів»).

4) Нема й серйозних соціальних проблем

Черги й дефіцит у фільмах були, але — лише як прикра і подекуди смішна дрібниця. Коли Ельдар Рязанов знав фільм «Гараж» — про те, як співробітники наукової установи гризуться за можливість побудувати гаражі за власні гроші — це вважалося «сміливим», ледь не дисидентським твором. «Крамольний» фільм заборонили на багато років.

Бідності у радянських фільмах не було. Дідовщини в армії теж. Наркоманії у фільмах не існувало.

Бідності у радянських фільмах не було, і це був «сильний хід» радянської пропаганди. У російській імперії — попри всю цензуру — не заборонялося писати про важке життя бідняків. На Заході, на Сході та Півдні можна було зняти фільм про бідність та інші соціальні проблеми. Натомість радянський режисер не міг показати у фільмі дідуся, якому важко прожити на маленьку пенсію.

Або самотню молоду маму, якій не вистачає грошей на нормальну їжу. Чи розповісти про молоду сім‘ю з трьома дітьми, яка страждає у гуртожитку, а надії на окреме житло нема. Чи про психіатричну лікарню, де погано обходяться з хворими. Ці теми були табу. Тож виходило, що всі соціальні проблеми — або залишилися у «царських» чи «післяреволюційних» часах, або існують десь за кордоном. А в СРСР побудовано утопію.

Дідовщини в армії не було у принципі. Наркоманії у фільмах не існувало.

Ну хто ж не хоче опинитися — бодай у мріях — в утопічному суспільстві, де все ідеально, а проблеми практично відсутні? Хто ж не хоче «пожити» у рекламі коли, де всі щасливі, веселі і безтурботні? Саме такий фантастичний світ радянське кіно представляло як «реальність», яке нібито дійсно «існує» у СРСР.

Зрозуміло, що реальне радянське життя відрізнялося від «рекламного». І коли, наприкінці 1980-х, воно бодай частково потрапило на екрани, ці фільми назвали «чорнухою». Вже те, як швидко відзняли велику кількість «чорнушних» фільмів, показує що радянські люди чудово знали про проблеми свого суспільства.

Заборонити «рекламу Пепсі»?

У чому принципова різниця різниця між радянською пропагандою й рекламою Кока-коли? У її тотальності й безальтернативності. Реклама газованого напою не подається, як Абсолютна Істина, а рекламні фірми не приховують що створюють таку собі ідеалізовану «альтернативну реальність». Натомість, радянська влада представляла свою «фантастику» саме як «об‘єктивну правду життя». Якщо людина публічно заперечувала правдивість цього утопічного світу, її записували у «дисиденти».

У сучасному світі, реклама Кока-коли — усюди. Але паралельно маємо рекламу «Пепсі» та інших конкурентів. Виробників коли можна критикувати. Наприклад, регулярно публікуються дослідження щодо шкідливості солодких газованих напоїв.

Натомість, радянський режим — це система, де рекламу певного типу «коли» крутили з ранку до вечора, видавали за беззаперечну правду, забороняли будь-яку критику. А за рекламу «інших напоїв» — переслідували та саджали.

І тепер нові покоління дивиться старовинні рекламні ролики, які подаються як «правдивий опис тодішнього життям», і ностальгують за «ідеальним світом», якого ніколи не існувало.

Проблеми — лише «за кордоном»

На відміну від СРСР, західна культура не показувала своє суспільство ідеальним. В західних фільмах, мафія мала колосальну владу, бандити влаштовували перестрілки, а нечесних поліціянтів було чимало — як і нечесних політиків. СРСР залюбки крутив такі фільми: на фоні «ідеального» радянського життя, вони показували Захід «небезпечним», «корумпованим» і «лицемірним».

На Заході, митці залюбки критикують владу, систему, істеблішмент та еліти. Зрештою, це допомагає суспільству покращитись, бо альтернатива — Північна Корея із «вічно мудрим вождем». Або ж «ідеальний» СРСР.

На відміну від СРСР, західна культура не показувала своє суспільство ідеальним.

У фільмі «Les Ripoux» («Продажні» або «Відчиніть, поліція!») 1984 року, двоє французьких поліціянтів «кришують» нелегальний бізнес та дрібних злодюжок у обмін на хабарі, і жодна дисциплінарна комісія їм не зашкоджує. Зняти подібний фільм про радянських міліціонерів було неможливо — хоч у житті таких сюжетів було багато.

У фільмі «Високий блондин у чорному черевику» 1972 року, керівники французьких спецслужб, замість захищати країну, влаштовують інтриги один проти одного, завдяки чому гинуть люди. Вони втягують у цю гру цілком випадкового громадянина і ледь його не вбивають. Чи могло щось подібна трапитися в СРСР? Цілком. І напевно траплялося. Але за саму лише ідею зняти подібний фільм могли посадити. В СРСР цей фільм крутили залюбки, адже жарти про «підлі» західні спецслужби контрастували до совкових казок про «шляхетних» чекістів.

У фільм «Хрещений батько» (який щоправда не показували за радянських часів), лідери мафії утримують «на зарплатні» окремих депутатів, поліціянтів, журналістів тощо. У СРСР, фільм з такою тематикою міг з‘явитися лише за Перебудови, у 1988 році («Злодії в законі»), як частина «чорнушного» (себто хоч трохи реалістичного) кіно.

У американській комедії «Some Like It Hot» («У джазі тільки дівчата») 1959 року, двоє хлопців стають свідками бандитських розборок і всю решту фільму переховуються від мафії. Вони не йдуть до поліції, бо не вірять що та зможе їх захистити. Чи могло таке статися у СРСР? Могло. Чи могли зняти такий фільм? Ні. Бо в ідеальному світі радянської культури достатньо було усе розповісти міліції, щоб отримати надійний захист від будь-якого бандита.

І навіть у фантастиці

Вигаданий світ радянської пропаганди був настільки ідеальним, що навіть фантастична катастрофа могла статися лише «десь за кордоном».

Коли в 1931 Михайло Булгаков написав п‘єсу «Адам і Єва», де російське місто Ленінград гине внаслідок хімічної атаки, її відмовилися ставити чи публікувати. Бо в «щасливому радянському житті» такої катастрофи «не могло бути» у принципі.

Західна фантастика на мала обмежень на катастрофи. Там, наприклад, «наш» космічний супутник цілком міг занести на Землю небезпечну хворобу, від якої за кілька годин могло вимерти ціле містечко (повість «Штам Андромеди» Майкла Крайтона).

Коли ж радянські фантасти хотіли написати про щось небезпечне, мали переносити дію до умовної «заграниці». У 1964 Север Гансовський написав оповідання «День гніву», де науковий експеримент вийшов з-під контролю, створивши жорстоких розумних ведмедів-людожерів. Дія відбувалася «десь на Заході», а персонажі звалися «Меллер», «Бентлі», «фермер Стеглік» тощо. Навіщо цей маскарад? Бо в СРСР науковий експеримент просто «не міг» вийти з-під контролю й наробити небезпечних наслідків. Хіба б лише катастрофу спровокували «шпигуни» та «шкідники», але після Сталіна зникла й ця «небезпека».

Навіть брати Стругацькі мали «влаштовувати» свої вигадані катастрофи «за кордоном» («Пікнік на узбіччі», «Гидкі лебеді», «Друге нашестя марсіян» тощо). Їхня «заграниця» виходила штучною й дещо карикатурною, але не могли ж вони писати про небезпечну «висадку інопланетян» у СРСР! Як твльки цензура послабла, Стругацькі перемістили дії своїх романів до російськомовного містечка «Ташлінськ», орієнтовно десь на кордоні Московії й Казахстану.

Найгірше, що могло статися у СРСР — це пожежа у поїзді, викликана чиєюсь необережністю (фільм «34-й швидкий»).

«Моя столиця, моя Москва»

Апофеозом радянської «реклами Кока-коли» став міф про «столицу нашей родины, город Москву». Про Москву складали море пісень і знімали море фільмів.

Рекламу «прекрасної» Москви вставляли практично всюди де можна. У фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», герої мають «випадково» зупинитися на набережній, аби подивитися на Кремль, послухати бій курантів і почути від заїжджого солдатика, що «Москва — місто гарне».

У ніби «політично нейтральній» комедії «Іван Васильович змінює фах», Шурік урочисто говорить Івану Грозному: «А зараз я вам покажу сучасну Москву!» Зрозуміло, що, побачивши «прекрасну сучасну Москву», цар залишається у повному захваті. (Цей фільм, до речі, є «м‘якою» пропагандою російського націоналізму, із «симпатичним» Іваном Грозним, його «бравими» стрільцями і «підступним» шведським послом).

Про Москву складали море пісень і знімали море фільмів.

За радянських часів, багато хто сприймав Москву як бездушне місто із байдужими агресивними людьми і дуже стратифікованим суспільством. Водночас там були найкращі в імперії кар‘єрні можливості, гарні театри та музеї, найпрестижніші університети тощо. А головне — там періодично «викидали дефіцит»; речі, які важко було купити у решті імперії, у Москві «спокійно» лежали у крамницях. Поза Москвою, її мешканці часто мали репутацію «снобів» і «нахаб». Але у радянських фільмах та піснях Москва поставала «привітною зі всіма», «веселим студентським містом» і взагалі центром Всесвіту.

Зрозуміло, що якщо ресурси колосальної імперії концентрувати у одному місті, то його мешканці дійсно стануть багатшими й заможнішими від інших, а «провінціали» потягнуться туди за «кар‘єрою і фортуною». Зрозуміло, що такий стан речей обов‘язково відіб‘ється у масовій культурі. Але радянський образ «ідеальної Москви» — насамперед результат тривалої й цілеспрямованої реклами, до якої долучили усю силу пропагандистської машини Радянського Союзу.

І цей міф про Москву як «центр Всесвіту» існує дотепер.

«Лагідна» русифікація

Більшість радянських фільмів є апріорі російськоцентричними. Російськість подається як «нормальний стан речей», зокрема й коли йдеться про Україну чи, наприклад, Кавказ.

Як чимало одеситів, я виріс із пошаною до оперети «Біла акація», екранізованої у 1957 році. Ну бо кому ж не сподобається коли твоє рідне місто показано гарним, веселим та успішним? Не дивно, що одну з пісень з цього фільму взяли за гімн Одеси.

Так, фільм талановитий. І так, як і більшість радянських фільмів це — (не дуже) завуальована реклама радянського режиму. Але є одна цікава (та не унікальна) деталь: абсолютно всі персонажі мають російські прізвища.

Дія відбувається в Одесі 1950-х років, а всі герої —одесити. Якби, у ті часи, взяти вибірку з тодішнього населення міста, то російські прізвища, безумовно, були б. Але були би і прізвища українські, єврейські, польські тощо. Автори сценарію це чудово знали (в ним і самих були «неправильні» прізвища) — але вимушені були зробити Одесу підкреслено російською. Ця деталь здавалася такою маленькою і незначною, що її мало хто помітив. Але випадковою вона не була.

У фільмі «Весна на Зарічній вулиці» кохання до Тані переплітається з любов‘ю до російської мови

У фільмі «Весна на Зарічній вулиці» (1956) прізвища більшості персонажів — українські, а сама дія відбувається, схоже, в Україні (це видно зокрема і з того, що одна з героїнь звертається до мами на «Ви»). Таня Левченко— вчителька російської (!) мови у верічній школі, а Саша Савченко — її дорослий учень. Вони закохуються одне в одного і Саша тріумфально складає іспит з російської мови. Кохання до Тані переплітається з любов‘ю до російської.

Це знов таки «незначна» «непомітна» деталь. Та знов таки геть не випадкова. У фільмі, Таня Левченко уособлює «нове світле життя», освіту, прогрес, можливість реалізувати себе професійно й особисто. Її могли би зробити вчителькою математики, фізики чи хімії — наук, корисних для кваліфікованого робітника. Але вона вчить робітників-українців саме «русскому языку». Цей предмет представлено як центральний і найнеобхідніший. Зрозуміло, що вчителів української у фільмі нема у принципі. Вони просто непотрібні у «яскравому російськомовному світі майбутнього»...

Постер фільму "Весна на Зарічній вулиці". Вищість російської культури над колонізованими українцями у фільму загорнута у щемливу історію кохання.

А в іншому фільмі про вечірню школу, «Велика перерва» (1973), є відверто расистський момент. Вчитель, «позитивний» головний герой, кричить україномовному чоловікові: «А что за речь у вас?! Говорите на своём родном языке!» маючи на увазі російську, яка рідною не є. І знов таки «все нормально» — просто «весела добра комедія». До речі, єдиного україномовного в цьому фільмі показали якимось дивнуватим. Як то було і в багатьох інших радянських фільмах. (Про те, як зазвичай показували українців у совковому кіно, є добре відео Дарки Гірної на каналі Обличчя Незалежності https://youtu.be/RzIeHPgp7AM )

До речі, ви помітили, що у комедії «Кавказька полонянка» Шурік приїжджає на Кавказ збирати національний фольклор кавказьких народів, не володіючи жодною кавказькою мовою? Навіщо, коли є російська!

«Фольклорист» настільки не знає місцевої культури, що троє заїжджих росіян можуть легко видати себе за аборигенів. Коли Шуріку кажуть, що ці троє «не говорять російською», він навіть не цікавиться якими ж саме мовами вони послуговуються. Для російського «збирача фольклору» всі ці мови є однаково незрозумілими. Про те, щоб спробувати хоч щось сказати бодай одною з місцевих мов (наприклад, «дякую» чи «добрий день») не йдеться у принципі.

Якби кіношний Шурік мав уяву про мову хочаб одного з народів, чию культуру він приїхав «досліджувати», то напевно спробував би поцікавитись чи не нею говорять співрозмовники. Або шукав би знайомі слова. Но нєт! Він вище від цього. Тож коли переодягнуті росіяни несуть хаотичну тарабарщину (на кшталт «бамбарбія кергуду»), Шурік сприймає це за автентичну гірську говірку.

Ще раз підкреслю — «кавказький фольклор» він приїхав збирати виключно російською. І це подається не як жарт, а як «нормальний стан речей».

Підсумуємо

Радянська культура була рекламою радянському режиму — як поза імперією, так і на «внутрішньому ринку». Вона добре допомагала покривати радянські злочини.

Радянські фільми створювали альтернативний утопічний світ, який представляли як «об‘єктивну реальність» радянського життя. На цьому ідеальному фоні, Захід здавався нестабільним, несправедливим і небезпечним: у тамтешніх фільмах не боялися говорити про бідність, наркозалежність, зорганізовану злочинність, корумповану поліцію, інтриги у спецслужбах та вищому керівництві тощо.

Радянські фільми «лагідно» просували російську ідентичність і культурний вплив у всіх їхніх формах. Москва подавалася як центр Всесвіту.

Радянське кіно та монгольський епос

Припустимо, що ми читаємо гарну середньовічну поему — наприклад, іспанську, корейську чи перську. Поема нам подобається. Але потім дізнаємося, що історичні прототипи її романтичних героїв — серійні вбивці, а сам твір був завуальованою пропагандою злочинів якогось стародавнього покидька. Та хіба це причина відмовлятися від мистецтва?

Справді, ми ж не маємо нічого проти середньовічної монгольської культури, навіть якщо якийсь твір оспівує хана Батия. Але ж монголи у свій час окупували України, розграбували Київ і повбивали багатьох наших пращурів... То яка проблема із гарним радянським кіно?

Різниця, вочевидь, у тому, що Золотої Орди давно вже нема, сучасна Монголія не зазіхає на Україну (та й не має такої можливості), а монгольську культуру в Україні знають хіба ерудити. З Московією — все навпаки. Вона веде війну на знищення проти України, намагаючись відродити СРСР і «Велику Росію» (у московському розумінні ці поняття тотожні). Війна базується саме на тому, чим так рясніє радянське кіно: міф про «щасливе радянське минуле» і російськоцентричний світ. Отже радянська «культурна спадщина» — рясно просякнута пропагандою — це не артефакти якоїсь давно зниклої (і тому цілком безпечної) імперії, а реальна зброя проти самого існування України.

Якби Україна залишалася частиною Золотої Орди до 1991 року, у кожному місті та селі стояли би обов’язкові пам‘ятники Батию та Сагану Сецену, монгольська мова домінувала би у бізнесі, а монгольські війська намагалися би окупувати й знищити країну, то монгольська пропаганда теж була би ворожою зброєю (навіть коли б мала помітну мистецьку вартість).

колоніалізм срср історія кіно