"Мама і бабуся померли в один день". Українка з Латвії лише на схилі літ розказала трагічну історію свого дитинства

Ця історія вражає вже тим, як вона до нас потрапила. У 2010 році мешканка Латвії Лінда Остер почула від своєї бабусі Антоніни, яка народилася в Україні, на Вінниччині, історію її життя. Тоді молода жінка уперше дізналася про Голодомор 1933-1932 років, про який до того зовсім нічого не знала. Розповідь бабусі настільки вразила Лінду, що вона вирішила записати це на диктофон. За два роки, у 2012-му, Антоніна Боравіка відійшла у засвіти. Але залишився аудіозапис, який музейною історією став ще через 10 років.

Згодом доля закинула Лінду Остер в Україну – молода жінка якийсь час тут працювала. У Києві вона дізналася про Музей Голодомору, відвідувала його, гортала Національну книгу пам’яті... Але жодних згадок про родину бабусі так і не знайшла, як і Дубровинців – її рідного села. Воно й справді вже давно зникло із мапи України і на сьогодні не існує.

Коли розпочалася повномасштабна війна і до України була прикута увагу всього світу, Лінда Остер згадала про запис із розповіддю своєї бабусі. Адже паралелі між подіями минулого і сучасного були очевидними. Жінка була переконана, що свідчення про винищення українців голодом важливі і мають бути в музеї. Тож восени пані Лінда написала нам, а потім переслала аудіозапис бабусиної історії. «Моєї бабусі сьогодні немає, її родину було знищено, про що ніде немає жодної згадки, немає навіть села, в якому вона народилася. Але мене тішить, що є місце, де її історія буде збережена», – наголосила Лінда Остер під час нашого листування.

Одне з останніх фото Антоніни, її 86-річчя, 2011 рік

«Ми з’їли кішку. Пам’ятаю, як обсмоктувала її реберця»

Що ж, давайте дамо слово самій Антоніні Гнатівні Боравіці, 1925 року народження.

«Я з села Дубровинці Іллінецького району Вінницької області. Моє дівоче прізвище Гончар. Ми жили вчотирьох: я, мама Домця, бабуся Михайлина та мій старший брат Гриша. Батька свого Гната я ніколи не бачила і не знала, він з нами не жив... Можливо покинув родину, а можливо помер – мені, дитині, про те ніколи нічого не розказували. Братик був старший, а от наскільки – не пам’ятаю.

Мама моя дуже бідна була. У нас була хата. Ні сараю, нічого, тільки був будиночок – хата біла, там в Україні красиві такі біленькі хати... У будиночку – велика кімната та піч. Пригадую, як ікон у мами було багато. У бабусі, вона через сіни жила, була кухонька, кімнатка з одним віконцем. Стояли скриня і стіл.

А в нас було все: і ліжко, і скриня, і стіл, і лава від стінки до стінки, і такі полички, щоб посуд складати (мисник. – Авт.). Все було у нас необхідне з меблів. Піч гарна... Там гарні пічки в Україні роблять. Не такі, як у Латвії, тут таких не вміють робити…

1933 року була дуже велика голодовка в Україні… Мільйони людей загинули. Мені було сім років – восьмий ішов.

Мами з бабусею не стало в один день. Одного ранку мама мене розбудила і каже: «Йди по молочко – по обрат» (обрат – знежирене відсепароване молоко. – Авт.). Я плакала, не хотіла йти. Це був квітень, на вулиці – мокро, багнюка, черевички діряві, в ті дірки постійно грязюка налазила. Я ж маленька, а йти треба було далеченько – село велике. Кажу: «Не піду». А мама: «Не підеш – не буде молочка». Я плакала, але взяла півлітрову пляшечку і так плачучи пішла. Мама ще жива була, на печі лежала.

Коли повернулася, вилила молоко в маленький горщик. Ще води долила і поставила на пічку. А топити я ще не вміла. Полізла до мами на піч, а мама там лежить на подушці. Подушка вся мокра, очі великі, сірі – дивиться нагору. Кажу: «Мамо, мам, вставай, треба ж молочко закип'ятити». А мама нічого не відповідає… Я залізла на піч – маму за ногу, а нога важка – упала. Беру маму за руку – рука впала. Мама не розмовляє, у сльозах. Вона, мабуть, плакала, коли помирала... А ще коли я йшла, вона ж зі мною говорила!

Пішла до бабусі в іншу кімнату, кажу: «Бабусю, мама не розмовляє, а очі відкриті». Бабуся прийшла, подивилася на маму і каже: «Домця померла, Домця померла...» І як стояла, так і упала на ліжко. Трохи полежала, пішла до своєї кімнати, залізла на пічку, сіла, так обняла коліна й померла. І досі все перед очима стоїть (плаче).

А Гриша, братик, пішов, узяв лопату, це ж було навесні, у квітні. Копав землю на городі, картоплю шукав мерзлу. Де знайде картоплю – витягне, вона мерзла, м'яка, але не гнила. Шкурку знімеш, отак-отак, солі трошки покладеш, трохи соломки, обсмажимо і млинці такі. Смачні були. Він там копає землю, а я вийшла надвір кричу: «Гриша, Гриша, мама померла».

Якась у нас рідня там була, не знаю з маминого боку, чи з батькового, але близька. Братик покликав їх. Вони прийшли, ​​помили їх, одягли, поклали. Маму – на ліжко, а бабусю на лаву – довгу таку. І зараз у мене перед очима це....

Сходили в колгосп, зробили дві труни і на одному возику поставили обох – маму і бабусю. Повезли на цвинтар. Родичів – чоловік п’ять-шість. Мене, коли їхали на цвинтар, посадили на труну зверху. Бо як мені було йти? Навколо болото, бруд, у ніжки холодно, а ніжки босі… І я плачу, як дитина плачу. Пам'ятаю, як братик іде за возиком і каже: «Бабусю, що я без тебе робитиму?» І плаче… (схлипує).

На цвинтарі, пригадую, як дідусь один каже мені: «Одна могила, але дві труни». Коли яму викопали, то під бік підкопали місце ще для однієї домовини. І дідусь той каже: «Доню, дивися: мама там буде лежати, де під бік підкопано, а бабуся рівно»…

Поховали маму, прийшли додому. Братика відправили в колгосп, щоб виписали йому щось поїсти. Виписали вівса. Напарили того вівса у великому казані, зварили у пічці. Потім їли – це було дуже смачно. Бо ж голод був.

Там у голод знаєш, що їли? Пацюків їли, тхорів викопували чоловіки... Мама, пригадую, десь кішку взяла, зарізали її й з’їли. М'ясо смачне. Я пам'ятаю, як реберця обсмоктувала з кішки.

Так ми з братиком удвох залишилися. А мама і бабуся померли… Хай бабуся, але ж мама зовсім молода була…

Вранці ми повставали, а їсти ж у нас нічого нема. Я якесь насіння з квітів знайшла, пригадую, що називалося «чорнушка», заварили воду, щоб чаю попити. Братик знову пішов на город землю рити, може якусь картоплину знайде. А я знайшла насіння з буряків та наїлася його. Мені роздуло живіт, боляче, кричу. У двір вийшла, катаюсь по траві, кричу: «Мамо, мамо!!!». Сусідка прийшла: «Що з тобою?» Кажу, болить живіт... «Що ти їла?» «Насіння...» Вона пішла додому, принесла мені ложку олії і дала випити. Потім я вирвала і все вийшло. Більше насіння не їла...

Не знаю скільки днів минуло... Тоді вже листочки почали на вишнях з’являтися маленькі. Я полізла на дерево... На сусідське дерево. Там отак хата стояла велика, його (господаря. – Авт.) до Сибіру вивезли, і хата порожня була. Але вона була красива, хороша і сад біля неї був, вишень росло багато. Я залізла на цю вишню, солі трошки в кишеньку візьму, листочків наберу, а вони, коли їси, такі клейкі, посолю трошки... Чую Гриша: «Тоня, Тоня!..» Українською мене звали Антося. Моє ім’я таке, що по-різному можна називати. «Антосю, Антосю, де ти є?» Це вже він, мабуть, накопав цієї картоплі мерзлої… Кажу: «А я на вишні, листочки збираю»…

У нас там росло багато акації. На акації ще листя не було, а минулорічне насіння падало. І так його лежало багато-багато. Я сяду під деревом, збираю його, відкриваю і їм маленькі зернятка. Наїмся, наїмся, а тоді в мене блювота, я вирву, і знову їм. Бо ж голодна, їсти хочу…

«Суп знаєш який? Тільки водичка і де-не-де крупа»

Так минали дні. І раптом у цьому порожньому сусідському будинку відкрили дитячі ясла. Мене забрали туди. Деякі діти, в кого батьки були, приходили туди вранці, такі ж як я, сироти, а таких багато було, в кого батьки померли, там і ночували.

Там була велика кімната і давали суп. Суп знаєш який? Як у тій приказці: крупа крупу гонить – крупу чорт не догонить. Там тільки водичка, і де-не-де крупа – перловка. Все ж щось гаряче. І ось такий шматочок хліба давали. Отакесенький. Але хоч стільки. Я один раз з’їм, а другий раз – платтячко з кишенькою – туди покладу, братику занесу. Він старшим був і його не взяли в ясла. Не знаю, як він вижив, але вижив…

Як обід дадуть, я поїм, а потім візьму і втечу – біжу спати додому – це ж поряд, до братика. Завідуюча приходить і стукає у вікно: «Антося, Антося, іди спати в ясла». «Мій братик боїться сам спати». «Завідуючий колгоспу буде сваритися, іди», – лякає вона мене, бо ж відповідала за дітей. Я плачу, братика залишаю і йду, а братик боїться сам спати. Сусідські діти ідуть увечері, коли темно, і навмисно дряпають по склу. Ми боялися, заліземо на пічку, лампочка маленька горить, там фітільок, трішки гасу і горить. Десь муха пролетить і вже страшно, ще й шибку хтось дряпає. І чого ми боялися?

Восени мені треба було йти в школу. Дали мені зошит, буквар, олівець і відправили в школу. Йти далеко, а я боса. Ноги брудні, я ж як бігала, так і спала, хто їх там мив. І платтячко брудне було, ніхто ж мені його не прав.

Стала я біля великих воріт школи і стою. Учитель іде, прізвище його Літковський, я запам’ятала. Потім його німці розстріляли, тому що він партійний був. Цей вчитель не мав однієї ноги, з милицями пересувався. «Ти в школу прийшла?» – питає. Він забрав мене в клас, там інші діти були. І знаєш, хто в черевичках, а я бідненька, боса, в ніжки холодно… Це ж осінь уже… Але нічого… Пам’ятаю, як палички в зошиті писала, нулики…

Потім з цих ясел зробили інтернат. Я в тому інтернаті й жила. І кухарка була, готувала нам їсти: і кашу, і суп, і картоплю, і хлібчика шматочок, і чай. Уже годували краще, коли я в перший клас ходила.

Братик мій у школу не пішов. Я тоді вже до нього не приходила, бо в інтернаті жила. Якось зустріла його на вулиці. Він іде, бідненький, штанці розірвані, дірка така, нога обв'язана ганчіркою. Кажу: «Що ти зробив?» «Наступив на цвях і там боляче. Перев'язав». Кажу: «Куди ти йдеш?» Він, певне, до батьківської рідні йшов. Він сказав куди, але я забула, і пішов.

Якийсь час брат, напевно, жив сам. Нашу хату він з одного боку розбирав і топив, бо нічим топити було. Потім, можливо, його рідня до себе забрала. Бо хати вже не було. Я не знаю, куди вона поділася. Нікого про це не питала. І коли їздила в Україну, не цікавилася. А на город свій ходила, дивилася, город чистий. Родич брав, отак город родича, а так наш, тож весь шматок лишився йому.

Сливи там були в мене сині. Я пам'ятаю, ми їздили вже двічі в Україну, в одному місці так росла слива, вона невелика, але сливи – ось такі великі, червоні – і досі вона там росла. Ніхто її не зачепив.

І так стояли будинки. Там жили Кучковські – Леонід, Бенедій, іще Кучковський, і ще. Я коли востаннє туди поїхала з Раєю (донькою. – Авт.), там жодного будинку немає. Жодного! Літні люди померли, молодь пішла, будинки розібрали – чисте поле стоїть. Я аж здивувалась, коли пішла на свій город. Але земля виорана, прибрано, люди обробляють…

А брата я востаннє бачила, коли він в армію йшов. Потім Гриша потрапив на фінську війну, де й загинув. Чула, як розповідали, що прийшло сповіщення про те, що Гончар Григорій убитий. Це вже в 1939 році було.

…Я була вже в другому класі, іду якось з кімнати в коридор, заходить жінка. А кухарка каже мені: «Антося, ця тьотя прийшла тебе взяти за свою доньку». Це була подруга моєї мами. Марія і її чоловік Яким Ткач були бездітними й взяли мене за доньку. Мені було добре в них. Я прожила в них із 1936-го до 1939 року…»

Антоніна Боравіка з доньками Раїсою (ліворуч) і Наталією (праворуч), 1957 рік

«Святим бажанням моєї бабусі було повернутися в Україну»

На цьому вражаюча розповідь Антоніни Боравіки обривається. Деякі деталі її подальшого життя нам вдалося встановити під час листування з онукою Ліндою Остер.

Родина Ткачів разом із Антоніною виїхала до Росії, де їм пообіцяли землю. Але в Росії сім’я не прижилася. Повернулися, житла свого не мали, тож мешкали в родичів. Як розповідає Лінда Остер, у 1939 році її бабусю Антоніну відправили (не примусово, а радше для вирішення безвихідної ситуації) до Німеччини на роботу. Чи немає тут якоїсь помилки з датою, вже нема можливості уточнити. Сама Антоніна Боравіка згадує, що в Ткачів жила до 1939 року, а щоб потрапити на роботу в Німеччину, як розповідала онуці, їй нібито навіть дописали років – зробили старшою. Лінда додає, що в 90-х роках бабусю було визнано остарбайтером та вона отримала виплати від уряду Німеччини.

Антоніна потрапила в хорошу родину, що мешкала на кордоні з Польщею. Коли фронт став наближатися, її господарі вирішили виїхати. Запрошувати Антоніну їхати разом із ними. Та вона не погодилась, бо мріяла повернутися в Україну.

Ще там, у Німеччині, вона зустріла російського солдата, «мого дідуся», як пише Лінда, вийшла заміж і поїхала з ним до Пскова. У місті, де панувала повоєнна розруха, молода родина не затрималася. Антоніна з чоловіком дізналися, що є робота в Латвії і вирушили туди. Так доля закинула українку Антоніну в Латвію, де вона прожила все своє життя.

В Україну вона так і не повернулася, але весь час продовжувала підтримувати зв’язок із прийомними батьками – родиною Ткачів – аж до їхньої смерті. Пані Лінда згадує, що бабуся показувала їй їхні фото в родинному альбомі...

Перший шлюб Антоніни тривав недовго. Далі було ще одне заміжжя, але теж невдале. Пані Лінда каже, що не знала жодного з двох чоловіків своєї бабусі.

Все життя Антоніна Боравіка працювала на некваліфікованих роботах: на хлібокомбінаті та в лікарні санітаркою. Вона отримала лише початкову освіту – всього три класи. Оскільки родина Ткачів виїхала до Росії, там Антоніна не змогла відвідувати школу, бо не знала російської мови. А потім була Німеччина. Тож вона так і не вивчилася та не здобула професії.

Антоніна Боравіка виховала двох доньок – Раїсу і Наталію, обидві народилися в Латвії, а ті подарували їй трьох онуків – Айгарса, Гінтса і Лінду.

З розповідей бабусі онука знає, що востаннє вона побувала на батьківщині на Вінниччині в другій половині 80-х років минулого століття. Її села на той час уже не існувало…

«Святим бажанням моєї бабусі було повернутися в Україну. Вона ідеально розмовляла латиською, але не погоджувалася асимілюватися. «Я українка, я ніколи не буду латишкою, як всі ви», – казала вона. Мене тішить, що нарешті вона все ж повернеться в Україну – своїми спогадами», – написала нам Лінда Остер.

Перегортаючи цю останню сторінку її непростої і драматичної історії, думаю про те, що якби не радянський режим, у Антоніни Боравіки було б щасливе дитинство. А ще в неї були б мама, бабуся і брат, і вона точно знала б, що сталося з її батьком. І взагалі вона прожила б зовсім інше життя і в неї була б Батьківщина. Якби…

P.S. Якщо ви маєте родичів або знаєте людей, які є очевидцями Голодомору і можуть про це розказати, запишіть їхні свідчення і передайте у Музей Голодомору. Або повідомте нам на пошту memoholodpress@gmail.com.

свідчення спогади голодомор геноцид