Етнографічний проєкт «Занесло в село». Як жили українці в селах на Волині 100 років тому і зараз

Проєкт «Занесло в село» показує своїм читачам невідому Волинь та розповідає про людей та їхнє життя в селі.

Автентичні садиби та інтер’єри, старі фотографії, вишиті рушники та ткані килими, страви, звичаї та традиції – про все це можна дізнатися в блозі журналістки Олени Лівіцької та фотографки Людмили Герасимюк. У вільний час вони подорожують селами Волині, спілкуються з місцевими жителями, які інколи запрошують їх до хат і розповідають історії з власного життя. Дослідниці мають на меті показати зсередини життя людей на Волині і задокументувати його для майбутніх поколінь.

«Нам дуже хочеться зафіксувати світ волинського села. Бо ми переконані: він – особливий. Дати можливість його відчути та спробувати смак, запах та колір».

Олена – журналістка, яка більшість «журналістського життя» пропрацювала в луцьких та волинських медіа. З Людмилою вони познайомилися на спільному проєкті та почали разом мандрувати селами області. Проєкт виник в 2018 році, після закриття авторської колонки  Олени «Занесло в село».

Як починаються експедиції в села

Мандрівки в села або заздалегідь заплановані, або ж трапляються випадково під час інших поїздок. Олена припускає, що вони відвідали близько 20% усіх селищ. «Ми ніколи не не мали на меті гнатися за кількістю, а навпаки ґрунтовно підходимо кожної поїздки», – каже засновниця проєкту. 

Зазвичай експедиції тривають щонайменше день і охоплюють декілька населених пунктів, але якщо йдеться про віддалені місця – то жінки залишаються там на ніч. 

«Ми приїжджаємо в село експромтом, паркуємо автомобіль в центрі на видному місці й проходимо все село пішки, спілкуємося з місцевими людьми. Іноді ми завчасно знаходимо в селі провідників з-поміж місцевих жителів. Іноді це бувають голови громад, а зазвичай люди звичайних професій – продавці магазинів, вчителі. Вони знайомлять нас з місцевістю, дають підказки, а далі ми вже мандруємо самі: ходимо, слухаємо, фіксуємо, записуємо», – розповідає Олена. 

Таких «Амбасадорів» шукають серед знайомих або в соціальних мережах з-поміж читачів проєкту, які, до слова, ще жодного разу не відмовлялися допомогти організувати поїздку. Водночас неодноразово відмовляли керівники громад, пропонуючи поїхати в інший населений пункт. Олена припускає, що вони не хочуть, аби журналістки спілкувалися з мешканцями громад, адже принагідно вони починають говорити про місцеві проблеми.

Аудиторія проєкту – люди середнього та старшого віку, переважно ті, які ностальгують за своєю домівкою, родиною та дитинством. У Facebook блог читає старша аудиторія, – каже Олена. 

В Instagram за проєктом слідкує переважно молодь, яка має підвищений інтерес до свого минулого та коріння. Зокрема, з початком великого вторгнення у людей підвищився інтерес до всього українського: побуту, персональних історій, діалектів,  їжі тощо.

Збільшення інтересу до теми села особливо актуальне для мешканців міст, адже вони, як ніхто, далекі від цього світу. Людмила вважає, що міські жителі цікавляться селом через автентику, речі, які місцеві жителі просто перестають помічати. «Для декого це спогади, бо вже в дорослому віці всі роблять ремонти, життя стає більш комфортним, і ці речі переважно зникають», – вважає фотографка.

Речі-тригери, які розповідають свою історію

Часто читатачі проєкту, побачивши знайомі речі, починають ділитися спогадами. Елементи інтер’єру, меблі та декор стають порталом у минуле – дверні ручки, штори, шпалери, посуд, різні декоративні елементи, меблі тощо.

У деяких селах старші люди продовжують користуватися скринями. Дослідниці приділяють цій темі особливої уваги, бо цей елемент меблів вже лишився у минулому. 

«Стараюся збирати окремо історії про скрині, які досі трапляються в деяких хатах. Тому коли я потрапляю в село,  завжди розглядаю закутки хати та розпитую про наявність скрині. Її називають по-різному: кухро, куфер, купро. Скрині майже не прикрашені візерунками, традиційно вони виглядають скромно. Можуть мати ковані елементи в кутках», – розповідає Олена. 

Скриням, які вже не використовують по призначенню, надають інші функції, наприклад, зберігають зерно, банки, книги тощо. 

У селі Смідин Старовижівського району дослідницям трапилася розмальована скириня, яку жителька отримала від своєї бабусі. Вона розповіла, що родичка могла раз на декілька днів розмальовувати її фарбами. У іншому селі, Сваловичі, під час експедиції знайшли скриню, прикрашену малюнками квітів. Недавно на Камінь-Каширщині в селі Бузаки в одній з хат в коморі Олена побачила дві майже нові скрині, в яких зберігали рушники, традиційний одяг та інші ткані вироби. Одна скриня належала матері, а інша – дочці, але та вже вирішила її не забирати. Жінка дістала звідти свій  вінчальний одяг – вишиванку, спідницю, комізельку –, але то вже все було «нарихтовано в смертельну одежу». На Волині є така традиція класти традиційний весільний одяг в труну. 

Людям в селі часто не подобається, що журналістки «нишпорять» у пошуках історій та атмосферних фотографій. На думку авторок проєкту, багато з них не готові бачити своє життя зі сторони. В одному з сіл вони сфотографували місток біля школи, який зробили з деталей недіючої військової частини, що викликало обурення серед її працівників.

Ще одну історію згадує журналістка, яка сталася в селі біля кордону з Білоруссю. «Ми шукали старшу жінку, яка могла б розповісти про те, як село жило раніше. Коли ми знайшли її будинок, побачили, що вона якраз набирає дрова. Жінка майже нічого не чула. Ми їй ледве пояснили, хто ми і що хочемо від неї. Взяли дрова в оберемок і зайшли в хату. І дивимося, що у неї вся кімната автентична, в малюнках, рушниках, фотографіях. А в кутку серед тих картин, рушників та ікон висіла радянська репродукція Джоконди. Вона пояснила, що з дитинства мріяла бути художницею, але їй заборонив чоловік. А малювати її навчив її брат, коли вони були у німецькому концтаборі. Все це разом виглядало абсолютно дивно та автентично».

Спитай про їжу, щоб з тобою почали говорити

«Я зрозуміла, що один з інструментів, як розговорити селян про їхнє минуле – це спитати, що вони їли в дитинстві. Люди охоче поринають у ці спогади і розповідають не тільки про їжу. Так виникла ідея збирати рубрику – «Томачі».

Томачі – так у селах на Маневиччині називають товчену варену картоплю. Присолену, приперчену і традиційно приправлену смаженими салом – шкварками. Зазвичай томачі готували на вечерю. І досі готують у селах Волині. Інший варіант назви: товмачі, товкмачі, токмачі, тумачи, тукмачі, кмачі. До томачів подавали кисле молоко, квашені чи солені огірки, помідори, капусту. Іноді з картоплі робили кульки (пироги) і запікали її у печі до хрумкої скоринки.

Якщо ми говоримо про їжу зі старшими людьми, питаємо про те, що вони їли в дитинстві, каже Олена. Жінки помітили, що дуже часто це їжа, яка підходить під опис «здорового харчування». Раніше і досьогодні на Волині подають до столу, особливо до свят, карухи – сиров’ялена м’ясна страва. Назва залежить від місцевості, де її готують: мацик, каврук або кірух. Серед страв, які згадують літні люди, – кваша (прокисле та проварене гречане борошно, що подавали з чорним хлібом у піст), волок (тушкована молода зелень зі шкварками), ячна каша з підливою з насіння конопель та інше. Ці страви вже майже не готують, адже для старших людей вони виносять на поверхню спогади про війну та складні післявоєнні часи. Хоча є деякі традиційні страви, які готують досі, наприклад, хамулу – кисіль з вишні з додаванням сметани або молока.

Мета цієї рубрики – воскресити та зберегти рецепти маловідомих та забутих страв, про які забувають сучасні люди. 

Головна ідея проєкту – задокументувати історії, зібрати їх в одному просторі, який би допоміг людям скласти образ волинського села та його жителів, а також пробудити інтерес до власної історії.

«Можливо, через багато років хтось знайде цей проєкт і побачить, чим жила Волинь в цей час, а Волинь буде інакшою», – підсумовує Людмила.