Нове українське відродження – у Харкові. Як змінилася місцева культурна спільнота під час війни

Читайте також: Книжкова столиця. Як у Харкові під час обстрілів видавали і друкували книжки та продовжують це робити

“Це якась істерія, нічого не може бути”, — згадує свої думки в останні дні перед початком повномасштабної війни поет, співорганізатор харківського Літературного Слему Артем Ельф.

Як і більшість харків'ян, 24 лютого 2022-го Артем прокинувся від вибухів. Вони з дівчиною мешкали на Північній Салтівці, яка одразу стала найнебезпечнішим районом у місті.

“З першого дня це був шок, злість, біль, відчай, 100-відсоткова русофобія, — згадує Артем. — У нас була кішка, щури і ми постійно ховалися від вибухів у ванній. Наш будинок дрожав, навколо горіло все. Снаряд РСЗВ залетів у цокольний поверх і не розірвався, там просто дірка зараз”.

Протягом дев’яти днів вони сиділи вдома із запасом “Мівіни”, консервів та цигарок. Кілька разів під обстрілами Ельф вибігав набрати води з джерела. Тоді йому здавалося, ніби потрапив у роман Ремарка.

“Я іду, сіре-сіре туманне небо, звуки вибухів, запах сірки, черги в магазини, в аптеки, — згадує він. — І думаю: “Оце іронія — завжди любив Ремарка”. З юного віку цікавила атмосфера, яку він створював в своїх книжках — тоски, туги і безнадьоги. Ніколи не міг подумати, що це втілиться в життя”.

Вони виїхали з Харкова 4 березня, коли почали зникати світло, газ, мобільний зв’язок та інтернет. Приміськими електричками дісталися Полтави. Там Артем перебував до січня 2023-го, але навідуватися до Харкова — на літературні заходи — почав ще раніше. У грудні вже сам організував захід, щоб зібрати грошей на волонтерку.

“Я давно хотів повернутися, а дівчину зовсім туди не тягнуло, — згадує він. — І коли ми зрозуміли, що майбутнього ніякого у нас не буде, я зібрав речі і повернувся”.

“Вдома під обстрілами зрозумів, що треба почати писати українською”

Артему 35 років. Народився в Горлівці, до Харкова переїхав у семирічному віці. Вчився у школі та технікумі з російським викладанням. Українську літературу, за його словами, викладали нецікаво, “це був якийсь нафталін”.

“З одного боку, я зростав на “русском рэпе”, з іншого — незважаючи на тотальну російськомовність всього навколо, зі старшої школи дуже любив ТНМК, “Скрябін”, — згадує Ельф.

Ці рєбята, напевно, сформували мою зацікавленість українським, вони плекали моє бажання бути причетним до українського контексту, навіть незважаючи на те, що я із Донбаса, “из типичной советской семьи”.

Після повномасштабного вторгнення Ельф відмовився від російського контенту. Перший вірш під час війни опублікував на початку квітня, хоча начерки почав робити ще наприкінці лютого, хоча раніше писав виключно російською.

Читайте також: Як пояснити європейцям суть війни Росії проти України

“Сидячі вдома під обстрілами, я зрозумів, що треба почати писати українською, — згадує він.

Раніше думав: “А я російською це роблю краще”, “А нащо мені це зараз, у довольно таки зрілому віці”?, “Мне так удобно”. Був блок, що “я не вмію, в мене маленький словниковий запас, з мене будуть сміятися”.

Але настав момент, коли “ну всьо, триндець”: ти сидіш вночі на кухні, куриш сигарету, а над тобою літають самольоти. Ладно ще самольоти, дуже гнітуча тиша.

У мене в тому першому вірші навіть була фраза: “Тиша слухає стукіт ще живих сердець, підкрадаючись залізним шепотінням зброї”. Повна темрява, комендантська година і ти думаєш: “А що в цій тиші відбувається?”. Фантазуєш, що смерть наближається до тебе”.

З часом писати вірші українською ставало дедалі легше — зокрема завдяки тому, що Артем перебував у Полтаві, де української більше, ніж у Харкові.

“Вже починаєш думати українською, — розповідає він. — І вже не тільки римується краще українською, але і вигадуваються якісь метафори, іносказання. Коли більше знаходишся в українському контексті, це легше”.

“У кожного на телефоні є вірш Семенка”

До ЛітСлему Артем потрапив у 2011 році, під “кінець першої хвилі, золотої і легендарної”. Тоді слем був здебільшого російськомовним, хоча і з елементами українського націоналізму.

“(Засновник ЛітСлему в Харкові) Мультфільм Гагарін задумував його не тільки як кітч, а ще й додавав до цього — теж у кітчовій формі — певний відсоток українського націоналізму, — розповідає Артем. — Він любив вести заходи в сукні, а я любив шуткувати, що він — єдиний на всій планеті трансвестит-націоналіст”.

Раніше російської мови на слемі було більше. З анексією Криму та початком війни на Донбасі української побільшало, проте це співвідношення зростало дуже повільно.

“Ми цьому процесу (українізації) старалися допомагати, у нас був спільний проєкт із резиденцією “Слово” — “Слем у Слові” — ці слеми були виключно україномовні, — згадує Ельф.

Загалом формат слему — це насамперед бути ярким артістом. У одного і того ж автора могли бути тексти як українською, так і російською. У нас навіть були люди, які читали англійською, польською, білоруською”.

З початком повномасштабної війни багато учасників спільноти роз’їхалися. Ще один співорганізатор ЛітСлему Олександр Кудь наразі служить у лавах ЗСУ. А слем за цей час на 80-90% став україномовним, хоча офіційного табу на російську немає.

“Якщо із 2014 року поступово українізовувався матеріал, то тут все різко сталося, — стверджує Артем. — Наприклад, на слемі, що був 15 квітня, у нас із 18 чи 19 учасників тільки двоє читало російською. І їх освистали.

Табу на мову немає, але треба розуміти, що (за російську) ти можеш получити в “диню”. Кацапи своєю “СВО” навіть не зрозуміли, що зробили для дерусифікації Сходу”.

Раніше деяких учасників слему надихав, наприклад, російський футурист Володимир Маяковський. Зараз у спільноті надихаються українськими футуристами, зокрема Михайлом Семенком.

“У кожного на телефоні є вірш Семенка про коси, Dakh Daughters зробили пісню на цей вірш, SadSvit — теж”, — розповідає Ельф.

Сам Артем за час повномасштабної війни відкрив для себе поезію Василя Симоненка.

“Народ мій є, в його гарячих жилах козача кров пульсує і гуде”, — декламує він. — Ми переслухали кучу різного репу, чули і читали багато асонансних, алітераціонних рим. Глядячи після цього на Симоненка, може здатися, що це якось простєнько, але в ньому є широта і глибина, яка мене сильно вражає. І враховуючи мою страсть до декламації, оці його пасажі, особливо моїм голосом — це просто балдьож”.

Після 24 лютого Артем перейшов на українську не тільки у віршах, але й у побуті. Допомогла в цьому практика зі слемів — вести заходи українською він почав ще у 2021-му.

“Я зрозумів, що для того, щоб моя українська перестала бути поганою, для початку треба не соромитися робити помилки, — каже він.

Коли я вперше вів захід українською, придумав такий панчлайн. Виходжу на сцену, кажу: “Люди часто питають мене, чому я не веду заходи українською. Вся справа в тому, що Микола Янович Азіров, як в індійському кіно — моя сестра-близнюк. І я на власні очі бачив, що таке бімба в вагіні. В мене моральна травма, але сьогодні я зроблю виняток”. І почав вести заходи українською”.

“За день я міг померти мінімум чотири рази”

Серед тих, хто найбільше змінився за час повномасштабної війни, Артем найперше називає Фрідріха Швальбе.

“Він завжди був великим фаном ГО (“Гражданской Обороны”), надихався росіянами і цим вайбом, а зараз ми навіть у приватних п'янках українською спілкуємось”, — представляє його Артем.

Фрідріху 20 років, навчається на третьому курсі харківського “Політеху” на електроенергетика. Народився в Харкові в родині з українським, російським та польським корінням. Своє справжнє ім’я “не приховує, але й не афішує”. В публічному полі використовує псевдонім, бо “це зручно”.

Швальбе намагався до кінця не вірити в початок повномасштабної війни, хоча й підозрював, що вона може статися, ще навесні 2021-го, коли росіяни розпочали свої “навчання”.

З початком повномасштабного вторгнення він вирішив залишитися в Харкові – через родичів, що потребували опіки.

З першого дня росіяни намагалися захопити Харків та регулярно обстрілювали його. За словами Фрідріха, найважчим місяцем у місті був березень 2022-го. Тільки 1 березня міг померти “мінімум чотири рази”.

“Ракета влучила у ХОДА о 8:02 ранку, потім — десь о 8:20-8:30, а потім — ще по Мироносицькій опівдні і о 15:05 на перехресті Сумської і Данилевського, — розповідає він.

Я живу дуже неподалік від цих місць “прильотів”... В мене сталася перша в житті панічна атака, з’явилася думка, що зараз ракета прилетить прямо в дах мого будинку.

Замість цього пролетів російський винищувач. Через кілька днів я виходив із дому за гуманітаркою, теж побачив над головою цей чорний силует, чи то Су-27, чи то Су-35. Гул був настільки моцний…”

У березні минулого року Харків виглядав постапокаліптично. Але при цьому, каже Швальбе, став уособленням виразу “важкі часи об’єднують людей”.

“Я виходив з дому, на вулиці -15°С, блокпости в центрі через кожні 300 метрів, і при цьому дуже суворий режим контролю, — розповідає він.

Все розтрощено, тільки розбиті вікна, цегли, каменюки, дроти обвислі, Ходиш біля ХОДА і таке враження, ніби в якомусь лазерному лабиринті. Як у шпигунських фільмах. І при цьому через декілька кварталів працює АТБ”.

Навіть у найгарячіший період війни у Харкові тривало культурне життя. Фрідріху найбільше запам’ятався захід плейбек-театру під керівництвом Андрія Шабанова 30 квітня 2022-го в Switch bar.

“Російська армія все ще стоїть біля Окружної дороги, щоденні обстріли і артобстріли, постійні тривоги та загроза життю, — згадує він. — А я сиджу в барі, п’ю джин-тонік і дивлюся виступ плейбек-театру. Я ще дуже довго не міг усвідомити, що це все, бляха-муха, реальність”.

Читайте також: "Я русский бы выучил только за то..." Як росіяни перетворювали українську мову на другий сорт

“В публічному просторі сенсу писати російською вже немає”

Фрідріх навчався в російськомовній школі, яка навіть після Майдану залишалася “школою національної меншини”.

Підручники там здебільшого були написані російською, викладання — за винятком уроків української мови та літератури, історії України, англійської і німецької — теж.

Проте, каже Швальбе, українську літературу викладали цікаво, показували документальні фільми про літераторів, іноді проходили твори поза програмою.

“(Української і російської літератури) було 50 на 50, — згадує він. — Але при цьому з російської літератури мені не так багато запам’яталося, як з української. Я залюбки, наприклад, прочитав “Енеїду” Івана Котляревського”.

Фрідріх зростав неподалік від будинку “Слово”, пізніше, вже як автор, брав участь у його заходах. Тема “Розстріляного відродження” була однією з центральних на його уроках української літератури.

“Запам’яталося, як ми вивчали футуризм в поезії на прикладі Михайла Семенка, як ми розбирали роман “Майстер корабля” Юрія Яновського, — розповідає Швальбе. — А ще — “Intermezzo” Михайла Коцюбинського, звісно ж, “Я — Романтика” Миколи Хвильового — цей твір також став одним із найулюбленіших”.

Писати вірші Фрідріх почав у 2014-му на уроці російської літератури чи мови. У 2020-му він приєднався до ЛітСлему. Тоді української в його житті побільшало. Наступного року Швальбе також став співзасновником Art Sobranie — мистецького майданчику від митців для митців.

“Коли я вперше прийшов на ЛітСлем, зустрів людей, які спілкуються українською, — згадує він. — Я взяв за правило: якщо до мене звертатимуться українською, я відповідатиму українською, якщо російською — відповідатиму російською, якщо англійською — то англійською, якщо німецькою — то німецькою”.

Від початку повномасштабної війни Фрідріх веде Щоденник вторгнення, продовжує писати вірші.

“Перший вірш під час вже повномасштабного вторгнення я написав у середині березня, — каже Фрідріх. — Близько другої ночі, всі сплять. Я стояв у коридорі, ходив курити.

Подумав, що начебто в комфортних умовах, але під’їзд просто усіяний уламками скла через вибухову хвилю від російських ракет. Так виник текст про пташку в золотій клітці”.

До повномасштабної війни Швальбе небагато писав українською через невпевненість у рівні своєї мови. Після 24 лютого перші місяці ще писав російською “через інерцію”. З літа минулого року пише поезію українською. Водночас вирішив не відмовлятися від того, що робив до війни.

“(У перші місяці) я не знав, куди йти далі — чи продовжувати писати російською, чи повністю переходити на українську, чи намагатися зберегти своє старе життя, — розповідає Фрідріх.

Війна вмить розвіяла цей навколодепресивний стан, це була глобальна відповідь на всі мої питання екзистенційні.

Я написав вірш “НеоЮгославія”, на котрий ми у травні-липні 2022-го зняли відео на Північній Салтівці, це мій останній вірш російською. Може, я колись ще напишу (російською), але навряд чи буду публікувати. В публічному просторі сенсу писати твори російською — поетичні, прозаїчні і т.д. — вже немає абсолютно”.

У побуті Швальбе спілкується як українською, так і російською. Загалом вважає себе “чотиримовним”.

“Української в житті сильно побільшало, — каже він. — І враховуючи, що люди самі захотіли переходити на українську і можна робити це доволі вільно і без спонукання до абсолютної правильності і літературності мови, процес полегшався”.

На питання, чи споживає зараз контент країни-агресора, Фрідріх відповідає, що “скоріше ні, аніж так”. Пушкіна, наприклад, він ще до повномасштабної війни вважав “нафталіновим поетом”. Після 24 лютого почав слухати більше української та іноземної музики, відкривати для себе нові імена.

“Після 2014-го стало зрозуміло, що треба переходити на українську”

Мисткиня Діна Чмуж – серед тих, хто пропагував українське ще до того, як це “стало мейнстримом”.

Діна навчалася в російськомовній школі, та зростала “в достатньо проросійському середовищі”. Багато читала, захоплювалася світовою літературою і книгами російських письменників, обожнювала Достоєвського.

“Українська література викладалась у нас жахливо, було неймовірно нудно, — згадує вона. — І вчителька української мені постійно казала: “Діна, ну от у вас все хорошо, але вимова ваша українська — це жах”. Після такого боїшся говорити і формулювати хоч якісь думки”.

Перша любов до українського проявилася у Діни ще до Майдану. У 2010-му, у 12 років. Тоді вона почала ходити до краєзнавчого гуртка і побачила за межами рідного Харкова інший світ.

“Ми їздили автобусом на Захід, по Центральній Україні, зупинялись в селах, розповідає вона. — Перша зупинка — і всі говорять українською. Буквально тут, під Харковом. У мене був екзистанційний шок.

Ще тоді захотілося переходити на українську. Тобто ми були дітьми і такі: “Боже, це так класно! А чому ми говоримо російською?”. Одна знайома перейшла на українську. Тоді це здавалося, як базікати в Харкові німецькою”.

Врешті Діна заговорила українською вже після Революції гідності. Спочатку практикувала її в інших містах, почала писати у соцмережах. А повністю на українську перейшла у свої 18 років, на першому курсі Худпрому.

ми були дітьми і такі: “Боже, це так класно! А чому ми говоримо російською?”

“Після 2014 року стало зрозуміло, що це необхідно, — пояснює вона. — В Харкові я продовжувала розмовляти російською, але в усіх містах України — свідомо українською, щоб бачили, що це (Харків) — українське місто.

Повністю (на українську) перейшла у 2016-му. Однокурсники смілялися, бо їм здавалося, що в мене не вийде. Мовляв, “не можеш гарно, не говори взагалі, краще російською”. Для мене це химерні імперські наративи.

Батьки підтримували. І моя подруга — теж, ми вдвох перейшли, це було легше”.

У ті ж часи, після Майдану, до Діни прийшла і свідома зацікавленість українською культурою. Викладачка в художньому ліцеї при Худпромі познайомила її з “Розстріляним відродженням”, на уроках також показували фільми Сергія Параджанова.

“Після 2014 року все лягло на ту закоханість початкову, наївну, — розповідає вона. — Почався серйозний ресерч і розуміння “О, боже, як там всього багато!””.

Під час навчання у Худпромі Діна також почала малювати в Харкові стріт-арти. Спочатку це були чорно-білі абстракції на кшталт чоловіка з рибою на голові. Проте близько трьох років тому вона стала залишати в міському просторі літературні образи та вірші українських поетів. Першим був трафарет Василя Стуса — “політична акція через історію з Медведчуком”.

“Десь у Бандеру перемалювали Стуса, я дуже сміялася, — посміхається Діна. — Ще залишилися мої Леся (Українка), (Юрій) Шевельов.

Спочатку просто мріялося писати вірші в місті, бо поезія — українська зокрема — ніби потребує, щоб її читали. Це один із найпростіших методів популяризації, нахабної: вриваєшься у простір, змушуєш читати.

Ще одна причина — спробувати змінити те, що тебе не задовольняє. Наприклад, русифікацію міста, додаючи в нього українську поезію та діячів”.

“Ніби більше своїх стало”

Вже майже два роки Діна Чмуж працює художницею в Харківському ЛітМузеї, співпрацює з ним ще довше.

Навіть під час війни ЛітМузей не припиняє свої офлайн-активності у Харкові та за його межами. А нещодавно його онлайн-платформа "Віртуальний ЛітМузей", дизайн якої розробляла Діна, увійшла до п’ятірки номінантів на премію The Webby Awards. Свої проєкти на цей конкурс подавали Netflix, HBO, Google тощо.

Цієї весни відновила роботу резиденція “Слово” — відтепер сторінки в соцмережах віддають резидентам, які проживають у будинку. А ще в її соцмережах “заговорили” відомі літератори, мешканці “Слова” епохи “Розстріляного відродження”.

Найбільші проєкти, в яких Діна брала участь за останній рік — виставка від ЛітМузею “Харків Залізобетон” та “Курбас. Майстерні” від резиденції “Слово”. Під час війни вона виїджала до Львова, у вересні повернулася до Харкова.

Харківські митці з її оточення, які до 24 лютого ігнорували війну, також перестали бути “внє політікі”.

“Друзі, яким я роками щось пояснювала, раптом все зрозуміли, — каже Діна. — І потім писали: “А, так ти весь час жила серед дурнів!”. Це був такий самоіронічний жарт від людини. Ніби більше своїх стало, більше розуміння, підтримки в тому, що я роблю”.

“Спробуй стати зіркою української літератури, коли ти з Харкова”

На початку серпня, ще до харківського контрнаступу ЗСУ, Фрідріх Швальбе брав участь у першому для себе поетичному заходу після 24 лютого у барі Probka. Цьогоріч, дослухавшись до пропозиції Артема Ельфа, також відродив Art Sobranie.

За цей понад рік повномасштабної війни Фрідріх вважає, що став “менше кидатися бісером” та подорослішав.

“Я став більше замислюватися щодо того, що творчість — це спадок, котрий залишається навіть після моєї смерті, — розповідає він. — Особисто я точно хочу бути представником української культури і збагачувати саме її”.

Зараз, каже Фрідріх, у Харкові відбувається новий ренесанс української культури, а війна стала каталізатором. Артем Ельф додає, що українська ідентичність у Харкові була завжди. І залишатиметься й надалі.

“Харків був, є і буде українською літературною столицею, — каже він. — Сергій Вікторович (Жадан), який сам із Луганщини, почав свою діяльність у широкому сенсі в Харкові, при цьому — найвідоміший український поет і письменник.

Легко бути зіркою української літератури, коли ти зі Львова, а ти спробуй стати зіркою української літератури, коли ти з Харкова!

Особисто я тепер відчуваю, що 100-відсотково влився не в постімперський, не в постсовковий, а саме в український контекст”.

Діна Чмуж через комендантську годину тепер малює вірші вдень, хоча раніше займалася цим виключно вночі. І хоча, наприклад, вірш Аттили Могильного, який вона нещодавно написала в центрі Харкова, хтось замалював, все одно вважає, що хейту стає менше, а підтримки — більше.

“Писала вірш (Оксани) Забужко — військові зупинилися подякували. Жіночка запитала: “А що ви тут робите?”. Прочитала вірш, вдумалася і така: “Молодці!”, — розповідає Діна.

У тому, що відбувається зараз у Харкові, Діна також вбачає паралелі з відродженням української культури 1920-х, мистецькі сили якої, на її думку, “дуже резонують нам нинішнім”.

“Це дуже чітко лягає в концепцію “П’ятого Харкова” Шевельова, — каже Діна, — Можливо, те, що минуло саме 100 років — співпадіння, але ця спіраль є достатньо закономірною. Сподіваюся, що далі не буде відкату.

Для мене це скоріше про сутність: що, якщо всередині є таке правдиве єство, то воно і перемагає, і все одно будемо до нього вертатися — до справжнього, до щирого, до свого”.