Недооцінена зброя. Яку роль відіграє мистецтво під час війни

Осінь 2022. Я перебуваю в Україні вже чотири тижні, зокрема, в Ірпені та Бучі. Це емоційно важко, але робота є робота. Зрештою, я хочу зробити гарне кіно про українську культуру. Майже щоденна повітряна тривога, зустрічі з усіма артистами, зйомки та графіки, які ми змінюємо та адаптуємо в умовах постійної небезпеки. Але на емоції часу немає.

Я приїжджаю на знімальний майданчик трохи пізніше і все ще блідий від нічного ракетного обстрілу. «Це був твій перший ракетний обстріл?» — запитує начальник штабу. Я киваю. «Ох», — видихає він. Потім він плескає мене по плечу. «Ти молодець». Всі аплодують.

В передостанній день у оболонському районі Києва я випадково зустрічаю жінку з двома маленькими дітьми у темному під'їзді будинку, де я живу. Її чоловік воює на Донбасі. Доньці п’ять років, а синові — два. Він піднімається сходами, кожна — маленький Еверест. На ньому лижний костюм з шапкою, і це нагадує про мою доньку, яка носила точно такий же костюм з шапкою, коли була маленька. Тут емоції беруть наді мною верх. Я віддаю їм усі гроші, які маю при собі, веду коротку бесіду, але через те, що мені важко стояти, швидко йду до своєї квартири. Притуляюся до стіни біля дверей, сідаю та плачу.

Повернення до німецької реальності

Трохи згодом я повертаюся додому і сиджу за монтажним столом, працюючи над постпродакшеном Мистецтва на війні. Тим часом з’являються хороші новини: Німеччина нарешті поставить Україні танки Leopard. Я радію: Україна нарешті отримає найкраще, що може запропонувати німецька оборонна промисловість. Але, звісно, цього недостатньо: потрібно розширювати масштаби, якомога швидше та довгостроково. Сотні «Леопардів», «Скайрендерів», Iris-Ts і самохідних гаубиць, а в середньостроковій перспективі — Eurofighter. Україна повинна бути високо оснащеною, як авіаносна бойова група, і в середньостроковій перспективі бути членом ЄС і НАТО. Я кажу це не заради підлабузництва, а тому, що перемога України — це не тільки абсолютно правильний результат з моральної точки зору. Це ключ до миру в Європі, до світового порядку, заснованого на правилах. Тому це в національних інтересах Німеччини.

Культура — теж зброя

Я вважаю, що політичний шлях в сторону заходу став невідворотнім з лютого 2022 року. Зрештою, і українська армія, і суспільство доводять це щодня. І в культурному плані теж.

Мистецтво — це не картина, яка мертво висить на стіні

Але це не є головною причиною, чому я зняв фільм про мистецтво та культуру під час війни. Принаймні, це ніколи не було моїм планом. Я не є експертом в мистецтві настільки, наскільки маєш ним бути, коли знімаєш фільм про мистецтво. Культура не створюється у вакуумі. Скоріше, вона є відображенням суспільства — і тільки тому воно рухає нас.

Мистецтво — це не картина, яка мертво висить на стіні. Це також не старий будинок і не церква. Це набагато більше: спосіб життя. Те, що було, є і буде. У моєму розумінні культура — це більше, ніж сума її складових, це соціальна річ. Це те, що виникає, коли люди взаємодіють. З іншими людьми та зі своїм минулим.

Тож Мистецтво на війні — це не фільм про мистецтво. Це стрічка, яка розповідає про прагнення України до самоствердження і робить це через великих митців. Це фільм, який використовує мистецтво, щоб розповісти історію про опір і та героїзм, про одну з найвеличніших країн, в яких я коли-небудь бував.

Оскільки російська імперіалістична та агресивна війна є також культурною війною, адже йдеться про викорінення української ідентичності, оборонна боротьба автоматично має бути також і мистецькою. Культура об'єднує і дає ідентичність не лише країні, але й людям, які в ній живуть. Культура визначає, як вони думають, як вони відчувають, як вони діють, адже кожна нація визначає себе через культурну спадщину. А це, в свою чергу, може бути засобом самоствердження. А інколи й мусить бути.

Про українську культуру

На мою думку, українська культура ніколи не була такою сильною, як зараз. Я впевнений, що ця війна, якою б страшною вона не була, змусить світ усвідомити, наскільки довго він піддавався російській пропаганді. Принаймні, саме такий відгук я отримав від багатьох людей у Німеччині після того, як вони побачили фільм Мистецтво на війні. Російська брехня, в яку охоче вірили в Німеччині (наприклад, що все східніше німецького кордону — так чи інакше Росія, чи що це братовбивча війна, бо немає ніяких відмінностей між українцями та росіянами), — все це викривається. Люди вчаться заново. І це відбувається тільки тому, що українська культура дуже сильна.

Глядачі говорили мені, що були здивовані тим, наскільки близька їм Україна — не географічно, а культурно. Наскільки це європейська країна. І це відбувається тому, що люди в Західній Європі вперше чують українську музику, бачать українські картини, читають українські тексти. А це, в свою чергу, має цілком практичну користь. Тому що тільки тоді, коли чітко видно відмінності від росіян і помітна схожість з рештою Європи, є гарантія, що сприйняття поставок німецьких танків і артилерії зросте. Як в короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі.

Мене справді вразило, як порівняно добре функціонує країна, навіть попри те, що вона веде екзистенційну боротьбу. Я не вірю, що мистецтво може змінити світ. Але вірю, що воно здатне зберігати і покращувати його, тому що створює настрій. Цей настрій може бути як депресивним (як у випадку з дурним російським пропагандистським мистецтвом), так і піднесеним. Важливо те, що в Україні існує свобода мистецтва.

Тому наш фільм не про мистецтво. Це військове кіно про неймовірно потужну зброю — культуру. Це мав бути фільм, у якому немає нічого теоретичного. Всі руки на палубі — такою завжди була ідея, тому що мистецтво не є красивим автоматично, а тільки коли воно відображає життя, часто брудне і вразливе. Воно лежить в окопах, воно потіє і стікає кров’ю, і воно відстрілюється. Тому завжди було зрозуміло, що цей фільм має зніматися не в студії, а на передовій. Він дуже практично показує, на що здатні мистецтво і культура.