Князі-монахи у Львові

Зиморович під 1276 роком подає цікаві відомості про князя Василька — дядька князя Лева, і завдяки цьому ми довідуємося про заснування монастиря і церкви святого Юра.

«На ту пору Василько, стрий Лева, князь суворого серця, як то часто трапляється у греків, провівши молодість у небачених злочинах, на старість добровільно постригся у монахи, вибравши за житло порослу тереном печеру, видовбану під пагорбом недалеко від міста. Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою, яка сором’язливо закривала частини тіла, як волосяний щит чи власяниця. Цією своєю надзвичайною суворістю життя хотів він спокутувати ту жахливу різню років двадцять тому, що вчинив у Сандомирському замку.

На його побажання, Лев на самій верхівці того пагорба поставив храм із букового дерева, а поряд також житло для ченців і святому Юрію, яко воєводі воїтелів Христових, присвятив, вибираючи того лицаря патроном для особливо визначних». До речі, історики локалізують печеру князя Василька у західній частині храму, ближче до вулиці Озаркевича, де й досі є помешкання львів’ян.

За версією Зиморовича, князь Лев наприкінці життя теж прийшов до спокути гріхів чернечою схимою. Під 1287 роком хроніст відзначає: «Ось так Лев негідно помстився і, не боячись нічого з боку поляків, намислив скасувати відтоді воєнний склад і спосіб життя. Йдучи за пересторогою своїх духовних, за прикладом стрийка, вписався до почту слуг Божих, оголосив війну шлункові та всім неспокійним членам тіла, вгамовуючи пожадливість і злобну хтивість безсонням, постом і бичуванням згідно з прийнятим від греків звичаєм, а замість найвишуканішого вина живився во хвалу Бога виноградним соком і квасом. А оскільки під болючими ударами канчука і дикі тварини надаються до вгамування, то й Лев, вихований у тій школі побожності, лагідніший перед смертю від ягняти, спокійно завершив життя. Погребіння мав скромне, без жодної помпи та військового почту, як сам заповідав останньою волею. Винесли його браття-василіяни, прибраного у чорний саван, в руці мав Розп’яття, похований був під прощальний плач русинок».

За однією версією істориків, Лев, нібито під впливом дружини Констанції, прийняв схиму і був похований у ним же збудованому монастирі в Самбірському повіті, тобто в Лаврівській, чи Спаській, обителі, а його дружина спочила у Домініканському костелі Божого Тіла. З а іншою версією, Лев був похований у львівському храмі святої Катерини у Низькому Замку, адже саме від XIII століття серед європейських володарів поширюється звичай влаштовувати родинні мавзолеї не в соборах, а в призамкових каплицях.

Князь Лев був не лише могутнім правителем великої держави, що простягалася від Вісли до Закарпаття і Сіверщини, він був першим, хто започаткував в Україні перепис населення. Галицько-Волинський літопис під 1287 роком повідомляє: «Року 6791 хан Телебуга хотів іти на Краків, але не дійшовши до нього, повернув назад… на землю Льва, на місто Львів. І стояли у Львовій землі два тижні, харчуючись і не воюючи. І не давали з міста вийти за харчем. Хто ж виїхав із міста, одних убивали, інших брали у неволю, а деяких, пограбувавши, відпускали нагих, а ті від морозу помирали, бо була зима люта вельми. А по відході Телебуги і Ногая князь Лев полічив, скільки загинуло у його землі людей, скільки потрапило до неволі, скільки було вбито і скільки волею Божою померло — дванадцять із половиною тисяч».

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011.