Наступна станція «Звіринецька»: звідки походить назва і як місцевість виглядає зараз

Київрада 18 травня 2023 року проголосувала за перейменування станції метро «Дружби народів» на «Звіринецьку». Напередодні дискусії точилися також щодо варіанту «Ботанічний сад». Мешканці столиці навіть підписували петицію, в які вимагали дати станції саме цю назву, адже «”Звіриницька” асоціюється зі звіринцем».

Звіринець – історична місцевість Києва між Печерськом, Видубичами, Теличкою і Чорною Горою. Територія простягається вздовж кінцевої частини бульвару Миколи Міхновського, вулиць Бастіонної, Звіринецької, Ломаківської та Старонаводницької. Зазначимо, що місцевість включає частину території ботанічного саду.

Київські агентства нерухомості описують Звіринець як мікрорайон «бізнес» та «еліт» класу з розвиненою соціальною та транспортною інфраструктурою: звідси можна легко дістатися практично до будь-якого району Києва.

Сучасний вигляд району почав активно формуватися у 20 столітті. Звіринець дивує своєю контрастністю та хаотичністю: тут елітні хмарочоси та радянські пятиповерхівки височіють над приватною забудовою – будинками минулого століття та новітніми пентхаусами з високими парканами.

Свою назву Звіринець отримав через полювання, які влаштовували у місцевих лісах київські князі. Для їхніх розваг тут побудували спеціальну резиденцію — «Красний двір». Вона була спалена при нападі половців у 1096 році.

Поселення Звіринець поділялося на дві частини Печерську та Видубецьку. У 1070 році князь Всеволод Ярославич передав Звіринець у власність Видубицького монастиря. Після проголошення Берестейської церковної унії у 1596 році територію ділили Лавра, яка залишилась у православ’ї, і Видубицький монастир, який потрапив до рук уніатів, розповідає історик Олександр Вітолін. Компромісу щодо землі вдалося досягти лише у 1613 році.

У 1810 році на території Звіринцю почали спорудження форту з чотирма бастіонами — Видубицький, Великий, Повний і Печерський — і равеліном, казармами, артилерійським і продуктовим складами. Невдовзі ця фортеця втратила оборонне значення, як і інші київські укріплення, і з 1855-го використовувалась тільки як пороховий склад. Натомість поряд з небезпечними об’єктами активно будували приватні маєтки, гуртожитки, торгові заклади, школи.

Мешканці Звіринця займалися сільськогосподарською діяльністю, рибальством та гончарством. Адже до кінця 18 століття населення складалося з підданих монастиря, розповідає історик Антон Короб. У 19 століття місцевість почали заселяти працівники підприємств, які поступово почали там з’являтися, та солдати.   

Будинок за будинком Звіринець став розбудовуватись, але все ще був передмістям. Сформувалися вулиці Святотроїцька (тепер Бастіонна), Нова (тепер Звіринецька), Ломаківська (у радянську часи  — Мічуріна, історична назва була відновлена 2023 року) та Старонаводницька. А назву Звіринецька спочатку отримала вулиця, яка з’єднувала район Нової Забудови та Звіринець. У 1901-му її перейменували на Тверську, а у 2018-му на Єжи Ґедройця.

Звіринецькі печери

Наприкінці 19 століття вперше були виявлені Звіринецькі печери. Дослідження свідчать, що їхня історія сягає давньоруських часів, а саме 11 століття. Археологи стверджують, що у 14-15 століттях печери використовувались як підземне кладовище, у якому ховали ченців Печерського монастиря і, можливо, мешканців розташованого поруч селища Звіринець. Повномасштабні розкопки були проведені лише в 1980-ті роки музеєм «Київ підземний». Після радянського періоду запустіння, зусиллями музею історії Києва печери були знову розчищені. Звіринецькі печери є пам’яткою археології національного значення.

Звіринецька катастрофа

1918 року сталася одна з найбільших катастроф в історії столиці: у Звіринецькому форті вибухнуло два мільйони снарядів. За словами історика Антона Короба, епіцентр вибуху знаходився орієнтовно біля сучасного ЖК «Тріумф». Ударна хвиля від вибуху була такої сили, що навіть у будинках на вулицях Шовковичній, Хрещатик та на Львівській площі повилітали шибки. У результаті були знищені тисячі житлових будинків та господарських споруд, сотні людей загинули, тисячі отримали поранення. Приблизно десять тисяч людей залишилися без даху над головою.

Місцева влада та громада одразу об’єдналися, щоб допомогти постраждалим, та виявили неабияку згуртованість, пишуть історики. Гетьман Павло Скоропадський доручив голові уряду асигнувати півмільйона рублів, щоб зробити негайну допомогу постраждалим, а благодійники по всій Україні зібрали понад 600 тисяч рублів. Свій одноденний заробіток перерахували на допомогу постраждалим чиновники, робітники фабрик і працівники торгово-промислових підприємств.

Причину вибуху так і не вдалося встановити. Офіційна версія, за словами Скоропадського, — самозаймання ракет, що зберігалися неподалік партії снарядів. Краєзнавець Станіслав Цалик писав, що неофіційно гетьман схилявся до версії, що катастрофа — «справа рук більшовиків».

Гетьман після вибуху розглядав проєкт зведення урядового кварталу на місці зруйнованого форту, а академік Володимир Липський саме у рік катастрофи запропонував створити ботанічний сад. Плани не вдалося реалізувати через захоплення Києва більшовиками.

Капітальна забудова території розпочинається приблизно з 1924-х років: залізничники будували будинки для свої робітників, почали зводитися робочі кооперативи. У 1934 році радянське керівництво також розглядало плани будівництва урядового кварталу, автотраси та низки науково-дослідних інститутів на цих землях. «Звіринецький проєкт» розробили архітектори Нестеренко й Зінченко. План передбачав облаштування урядової площі на території колишнього Звіринецького укріплення, на горі над Дніпром. Недоліком проєкту було те, що район розташовувався далеко від міста і вокзалів, сюди не було прокладено жодних комунікацій, водогону, каналізації. Ботанічний сад на Печерську заснували в 1935 році.