Українські летунські школи у міжвоєнні роки

У архівних фондах розвідки знайдено документи про спроби представників ОУН придбати у 1930-тих роках літак у США і організувати льотну школу. Інформація про це одразу потрапила в поле зору органів ДПУ, які вже мали відомості із закордонних резидентур у Канаді і США про створення Союзом гетьманців-державників шкіл для підготовки українських льотчиків і про придбані ними літаки під назвою “Україна”, “Київ” і “Львів”.

Водночас ОУН мала намір розгорнути навчання саме в Європі, і це неабияк збентежило керівництво сталінських спецслужб.

У березні 1934 року на ім’я начальника ІНО ДПУ УСРР Володимира Кареліна надійшов лист із центрального апарату ОДПУ, в якому повідомлялося таке:

“Надсилаємо вилучений із архіву ОДВУ лист Ляховича до Кокарнищенка стосовно організації школи льотчиків УВО і зведення з цього приводу агента С/10. Нами крім цього отримано повідомлення А/212 про створення в Америці 2-х шкіл льотчиків Українськими Січами – одну в Нью-Йорку та іншу для морських льотчиків у Чикаго. Про це доповідав гетьману Скоропадському відомий Вам полковник Шаповал із Чикаго”.

Під зазначеною в документі абревіатурою ОДВУ малася на увазі Організація Державного Відродження України, створена 1931 року в Нью-Йорку зусиллями ОУН. Одним із активних членів цієї організації був Євген Ляхович – інженер, журналіст, громадсько-політичний діяч, колишній вояк Української галицької армії і член підпільної Української військової організації (УВО).

У 1923 році він виїхав у США, закінчив Бруклінський політехнічний інститут і водночас не переставав поширювати серед українців ідеї УВО, а потім – Організації українських націоналістів (ОУН).

Як свідчить документ, закордонній агентурі ОДПУ СРСР вдалося дістатися до архіву ОДВУ і викрасти з нього, серед іншого, один із листів Є. Ляховича, який містив важливу інформацію.

Одразу резидентурі радянської розвідки у США була дана вказівка “ретельно перевірити відомості про організацію шкіл, звернувши при цьому особливу увагу на створення школи льотчиків у Європі за рахунок американських ресурсів”.

Ознайомлення чекістів зі змістом листа давало їм підстави для серйозного занепокоєння. Лист був написаний 24 вересня 1933 року, коли Є. Ляхович під враженням зустрічі у США і спілкування з Євгеном Коновальцем, його розповідей про стан справ на батьківщині залишив роботу, розмірене життя і поїхав у Європу.

Хотів перебувати якомога ближче до рідного краю і бути чимось корисним справі боротьби за відновлення незалежності України.

Лист адресований знайомому у бізнесових справах у США на прізвище Кокарнищенко, який займав певне положення на підприємстві з виробництва літаків. У листі Є. Ляхович зазначав, що був змушений відкласти свої мрії про організацію власної фабрики і поїхати до Європи, де займатися журналістикою і політичною діяльністю.

“Під час перебування у краї, – писав він, – я переконався, що навіть власний промисел, оскільки він має служити нашому народові, може успішно розвиватися лише в самостійній державі”. Далі повідомляв, що боротьба за незалежність просувається значними темпами і висловлював упевненість, що вже найближчим часом ці мрії справдяться, а для цього кожен має докладати певних зусиль.

Після такого вступу Є. Ляхович перейшов до суті справи і висловив прохання: “Я нині співпрацюю з Організацією українських націоналістів… Європейським націоналістичним колам я розповів про Ваше становище на фабриці літаків, а також про Ваші великі знання у цій сфері. Вони доручили мені налагодити з Вами контакти. Якби Ви були настільки добрими й написали б “наукову розвідку” про виробництво аеропланів у наших краях після повалення влади окупантів, підкресливши при цьому наші реальні можливості, як і недоліки”.

Але на цьому не зупинився і перейшов до наступного питання: “Для нашої роботи нам потрібен хоча б один аероплан. Якби ми його мали, то могли б у одній із дружніх нам держав створити школу льотчиків. Це нам потрібно в інтересах загальної справи. Не могли б Ви нам у цьому допомогти…

Я прошу Вас від імені ОУН (перепрошую за сміливість), щоб Ви нам один літак зробили “як презент”. Якщо він буде не зовсім новий – це не важливо… У тому ж випадку, якщо Ви не зможете нам його подарувати, то постарайтеся продати за зниженою ціною. Гроші на цей літак збере наша українська еміграція” .

На завершення Є. Ляхович, звертаючись до Кокарнищенка, зазначав, що той має широкі зв’язки серед американських військових кіл, відтак висловлював прохання дізнатися, чи не міг би хтось передати вже непотрібні їм військово-технічні засоби для потреб ОУН.

Ще один документ із архівних фондів розвідки свідчить про те, що ця історія мала розвиток. У повідомленні закордонного агента ДПУ УСРР С/10 від 13 березня 1934 року згадується про намір ОДВУ організувати курси льотчиків для українських молодих людей.

“Інструкторами мали бути офіцери американської армії, – йдеться у документі під назвою “Питання про літак”, – а навчатися повинні були б на власному літаку. Знайшлася людина, яка давала гроші на купівлю машини. Але справа затягнулася через незрозуміле ставлення крайової команди”.

Агент ДПУ дізнався, що була людина, яка могла надати літак і допомагати в навчанні льотчиків, але ім’я цієї особи він не зміг встановити. Водночас повідомляв, що “важко було знайти 20 хлопців, які могли б себе утримувати і жити в Америці під час навчання в школі”. Тобто представникам ОУН стала на заваді втілення цього задуму ціла низка обставин.

По-іншому вирішували таке завдання члени Союзу гетьманців-державників (СГД), яким вдалося придбати кілька літаків і організувати роботу низки летунських шкіл у Північній Америці.

У той період американські й канадські січові організації були одними з найвпливовіших українських емігрантських осередків за океаном. Вони включали в себе низку спортивних секцій та культурно-просвітницьких закладів. Саме в тому середовищі визріла ідея створення шкіл для підготовки українських льотчиків і, відповідно, придбання літаків.

За задумом, ці літаки мали стати базовими для підготовки українських авіаційних спеціалістів. Адже українські діячі упродовж усіх років еміграції сподівалися на відновлення збройної боротьби за незалежність України і готувалися до участі у цій боротьбі.

У 1934 році січові організації перейменували на Союз гетьманців-державників Америки й Канади, який налічував у своєму складі понад 60 осередків. Серед них організували збір добровільних пожертв на “український авіяційний фонд”.

На зібрані кошти придбали біплан The Travel Air 3000. Його урочисто освятили в Детройті у серпні 1934 року. Дали назву “Україна”. Пілотом став полковник Антін Чайківський.

Про приблизну вартість літаків дізнаємося із Обіжника СГД в Канаді № 1 за січень 1935 року із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України. У цьому інструктивному листі, який розсилався усім гетьманським низовим організаціям, зазначалося:

“Кождий Кіш повинен урядити якесь підприємство, і суму найменше 20.00 долярів вислати до Окружної команди на покриття коштів зпровадження українських літаків. Зпровадження двох літаків буде коштувати близько 450.000 долярів”.

Другий придбаний літак із назвою “Львів” освятили у вересні 1934 року у Чикаго. Третій, “Київ”, – у вересні 1937 року також у Чикаго. Цю подію приурочили до візиту до США і Канади Данила Скоропадського – сина і спадкоємця гетьмана Павла Скоропадського. Церемонія освячення “Києва” супроводжувалася демонстративними польотами і запрошенням на борт літака гостей.

Одночасно зі збиранням коштів ще наприкінці жовтня 1933 року в Чикаго заснували першу летунську школу СГД. У довідці, отриманій співробітниками НКВС СРСР, вочевидь через свої закордонні джерела, докладно розповідається про підготовку майбутніх летунів.

“Лекції відбувалися два рази на тиждень, – зазначається в документі, – по 2 години (вечорами). Програма навчання була застосована до приватних американських летунських шкіл (авіатика і механіка)”.

Передбачалося, що після повного теоретичного курсу і льотної практики випускники одержуватимуть відповідний типовий сертифікат. З-поміж викладачів чиказької школи згадуються льотчики-інструктори українець Володимир Харків і американець Джордж Франклін Чард.

Учням доводилося докладати неабияких зусиль, щоб опанувати складний курс навчання. Не дивно, що з першого набору із 30 хлопців і дівчат українського походження через два місяці відрахували 12 осіб через непридатність до цієї справи, а за підсумками першого року навчання – ще вісьмох.

Решта – дев’ять хлопців і одна дівчина, як повідомляється в документі, після закінчення теоретичного курсу “починають практичну науку літання на аероплані Союзу гетьманців-державників “Львів”. І лише шестеро з них подають надії, “що з них можуть виробитись добрі авіятори”.

При школі в Чикаго було організовано своєрідну наглядову раду, яка в документі називається кураторією. Вона складалася переважно з батьків учнів школи на чолі з членом СГД українським бізнесменом паном Петровим.

“Одначе як голова кураторії, – йдеться в довідці, – так і решта членів обтяжені своїми власними бізнесами, а здебільшого це звичайні робітники, що мають дуже мало вільного часу поза службою, тому головний тягар по утриманню школи падає на Централю Союзу Гетьманців-Державників”.

Друга летунська школа була заснована наприкінці грудня 1934 року в Детройті. На навчання до неї записалося 40 учнів. Але через рік “успішно пройшли студії і утрималися до початку 1935 року 17 учнів, з них 2 дівчат”.

Водночас зазначається, що під час інспектування школи наказним отаманом Союзу гетьманців-державників інструктор-авіатор Антін Чайківський зауважив, що “з теперішнього складу його учнів близько 10 подають повну надію вийти на добрих авіяторів”.

Нарівні з інструктором у документі фігурує головний меценат летунської школи купець Микола Киптик. Про нього йдеться як про “голову кураторії”, одного з найбагатших українських бізнесменів у Детройті. А членами кураторії були здебільшого представники Союзу гетьманців-державників.

Третю летунську школу відкрили у березні 1935 року в місті Сиракюз, штат Нью-Йорк. Покровителем школи став греко-католик парох Михайло Кузів. Він надав для занять приміщення церкви. На чолі кураторії став Іван Шеремета, член СГД. А інструктором був кваліфікований авіатор-механік Іван Москаль.

Ще одну школу планували відкрити у Клівленді, де “зібрали кілька десятків хлопців, охочих до авіяційної науки і знайдено було й інструктора”. Але, як зазначається, не вдалося знайти відповідного приміщення.

Як референт літунства СГД у архівних документах фігурує наказний отаман СГД полковник Олександр Шаповал, а також згадується військовий летун полковник Василь Мурашко як начальник організаційного відділу Гетьманської управи.

Це той В. Мурашко, який свого часу був командиром Київського авіаційного загону Повітряного флоту Української Народної Республіки і останнім начальником Управління Повітряного Флоту УНР у 1921–1922 роках.

Діяльність СГД у авіаційній царині настільки захопила інші українські емігрантські організації у США і Канаді, що й вони зайнятися придбанням літаків та організацією авіаційних шкіл. Загалом у міжвоєнні роки заснували, як зазначають дослідники, 12 авіаційних шкіл.

Ця робота неабияк піднімала патріотичний дух українців за кордоном і вселяла впевненість у тому, що за слушної нагоди вони будуть готовими підставити своє плече у справі боротьби за відновлення незалежності України.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда