Історії жінок, яким благодійний фонд «Життєлюб» допоміг повернутися до життя під час війни

Бізнесвумен, яка чотири роки тому стала фотомоделлю, а після початку повномасштабної війни пішла служити в ЗСУ. Переселенка з Мелітополя, що не могла знайти роботу через ейджизм і нарешті влаштувалась у велику сучасну компанію. Жінка з Сєвєродонецька, яка знайшла себе у волонтерстві в новому місті. 

Усіх цих жінок об’єднує кілька речей — кожна з них стикнулася зі складними життєвими ситуаціями, але не втратила віру в добро, кожна знаходить у собі сили жити повним життям. Допомагає їм у цьому благодійний фонд «Життєлюб». Сьогодні фонду виповнюється 10 років, і ми хочемо розповісти про те, що робить «Життєлюб», через історії цих жінок. Хочемо надихнути всіх українців жити повним життям та знаходити для себе нові сенси попри біль, складнощі та розчарування.

Олена Маміна, 50 років. Вимушена переселенка з Мелітополя. Почала нове життя в Києві та повністю змінила сферу роботи

У Мелітополі в нас із чоловіком був гарний будинок та сад. Ми самі збудували цей дім, я вирощувала там квіти, а в саду у нас росли черешні, вишні, персикові  та сливові дерева. До нас у гості часто приходили друзі — ми готували шашлики, багато сміялися, співали пісні. У нас навіть була своя гойдалка — її власноруч зробив мій чоловік. Ми часто їздили на море з родиною та друзями — могли навіть просто поїхати на день, адже море було у 70 км від дому. 

Я була щаслива, але водночас в останні три роки у мене було бажання змін. Я 22 роки працювала економісткою в мелітопольському відділенні Обленерго і відчувала, що втомилася від цієї роботи. Хотіла змінити сферу, але як та на що саме — не розуміла. 

24 лютого зміни в житті прийшли самі — радикальні та не ті, яких я хотіла. О 4:30 ранку ми прокинулись від вибухів та зрозуміли, що почалася війна. Було страшно, але якийсь час я не думала виїздити. Навіть ходила на роботу, а ще — на мітинги проти росіян. Все змінилось у день, коли росіяни прийшли до нас на роботу та стали розповідати, як нам далі жити та працювати. Я відчула, як до горла підкочує нудота, і що далі я це не витримаю. 

27 березня 2022 року я виїхала з Мелітополя разом з донькою, старшим сином та його родиною. Чоловік залишився вдома — доглядати батьків. 

Далі були пів року спроб знайти своє місце. Перші два місяці ми були у Латвії, Німеччині, Польщі та Австрії, а наприкінці травня вилетіли в Канаду. Там я підпрацьовувала прибиранням і ходила допомагати у волонтерський центр. Все було добре, але ми з донькою відчували, що Канада — не наша країна. Тому коли родичі з Києва запропонували нам пожити в їхній квартирі, ми зрозуміли, що це знак — треба повертатися. 

Приїхали в Київ у жовтні, і я одразу почала шукати волонтерський центр, де зможу бути корисною. Спочатку допомагала у Центрі підтримки переселенців «Життєлюб піклується», а потім мені розповіли, що у цього ж фонду є проєкт «Трудолюб», який допомагає людям віку 50+ років знайти роботу та навіть змінити професію. 

Коли я прийшла в «Трудолюб», у Києві як раз почалися обстріли та відключення світла. Загальна атмосфера була доволі гнітючою, і я знаходила порятунок у зустрічах «Трудолюба» — у нас були лекції про те, як складати резюме, поводитися на співбесідах, зустрічі з психологами. Я познайомилася там з іншими переселенцями, які теж шукають роботу, і це допомагало мені триматися на плаву, надавало підтримку. В якийсь момент я виринула з цієї безодні відчаю та зрозуміла, що життя продовжується, що все налагодиться. 

Фінансово мене підтримували чоловік та сестра, які залишились в Мелітополі. Я розуміла, що потрібно шукати роботу і почала розсилати резюме. Десь відмовляли через вік, десь обирали кандидатів, які точно залишаться надовго — я ж одразу казала, що як тільки закінчиться війна, повернусь додому. 

А потім раптово знову виручив «Життєлюб». Я побачила в телеграм-каналі оголошення про проєкт фонду «Тиждень дорослого стажера» — українські компанії беруть на стажування людей віку 50+ років з можливістю подальшого працевлаштування. Я заповнила анкету, і мені запропонували стажуватися в компанії, що займається франшизами. 

Стажування тривало два тижні, і за цей час я ніби поринула в новий світ. Тут молодий колектив, і всі люди такі теплі — підтримували мене, все розповідали та пояснювали. За період стажування я спробувала себе на різних позиціях у компанії — дізналась, як працює відділ маркетингу, продажів, як створюються франчайзингові пакети. 

Офіційно стажування вже закінчилось, але компанія запропонувала мені роботу! Ще й з можливістю обрати, який відділ мені ближче, і яка робота більше подобається. Тож зараз я ще придивляюсь, але думаю, що оберу створення франчайзингових пакетів. 

Півтора року війни навчили мене жити зараз, в моменті, та більше робити те, що хочеться, а не те, що треба. Радіти простим речам. Зараз я можу просто йти вулицею та насолоджуватись Києвом і літом. Недавно в місто повернулась моя подруга, з якою ми познайомились в Канаді — тепер вона проводить для нас з донькою екскурсії столицею. Ми ходили в ботсад, на балет, у нас вже складена культурна програма на весь червень. 

Я ставлюсь до життя філософськи. Тоді у жовтні було темно та мене мучили думки про майбутнє, я не бачила ніякого виходу — ніби світло згасло, і вже ніколи нічого не буде добре. Але згодом рани почали загоюватися, я зрозуміла, що можна сприймати випробування як поштовх до розвитку та те, що зробить мене сильнішою. 

Я дуже хочу повернутися додому в Мелітополь — і точно знаю, що повернусь. Відновлю свій сад, квіти. А потім вирішу, чим займатися в житті, щоб це приносило мені задоволення. Можливо, отримаю другу вищу освіту та піду працювати в школу, а можливо, з моїм новим досвідом зможу відкрити свій бізнес. У будь-якому випадку до змін я тепер готова на 100%. 

Ольга Каляндас, 54 роки. Модель Агентства дорослих моделей «Життєлюб», служить у ЗСУ

Мій перший досвід роботи моделлю стався ще до навчання в університеті. Я з Дніпра, і у нас в місті була фабрика з пошиття одягу, я підпрацьовувала там моделлю. Перед тим, як шити одяг, з мене брали мірки, приміряли, як на мені сидітиме якась річ. А ще у нас були покази — приходили директори магазинів, і я разом з іншими моделями демонструвала їм одяг — ми навіть ходили подіумом. Потім ці директори вирішували, який одяг вони закуповуватимуть. 

Далі я вступила до університету, і у моїй модельній кар’єрі сталася перерва в 30 років. Спочатку я працювала інженером-технологом на підприємствах легкої промисловості, а на початку нульових різко змінила профіль і стала займатися продажами комп’ютерної техніки. Тоді як раз відбувся технологічний прорив, і замість великих ЕОМ в Україні з’явились комп’ютери з компактними системними блоками та моніторами. Це був новий світ, і я повністю в нього поринула. 

Десь у 2015 році мені знову захотілося кардинально змінити сферу. Я згадала фабрику з пошиття одягу зі своєї юності, зрозуміла, що подруги завжди звертаються до мене за порадами щодо гардероба та цінують мій смак. Що мені цікаво перевтілювати людей та робити простір навколо себе гарним. Тому я відкрила маленьку фірму, яка займалась дизайном, шиттям одягу та декором. 

Бізнес пішов! У нас ставало дедалі більше клієнтів, і від індивідуальних замовлень ми перейшли до корпоративних — робили дизайн та шили одяг для співробітників компаній, почали співпрацювати з рекламними агенціями та створювали дизайн-макети для рекламних кампаній. 

В якийсь момент я зрозуміла, що для повного відчуття реалізації мені не вистачає самій знову спробувати себе як модель. Я ніби надіслала запит у Всесвіт — і зовсім скоро побачила оголошення, що Агентство дорослих моделей «Життєлюб» проводить набір моделей віку 50+ років. Мені тоді саме виповнилося 50, тож я одразу заповнила анкету, надіслала фото — і мене запросили на фотосесію! 

Звісно, я розповіла про це родині — чоловіку та дітям, й друзям. Новина нікого не здивувала — адже всі звикли, що я завжди роблю щось незвичне. Всі в один голос сказали: «То добре, ти ж вже була моделлю. Тепер будеш ще кращою — в тебе є досвід та оці промінчики щастя біля очей». 

Далі було багато знімань для реклами брендів і кліпів різних виконавців. Зйомки — це завжди цікаво, адже ти не знаєш заздалегідь, як будеш виглядати, як доведеться перевтілитись. 

Дуже запам’яталися знімання для реклами бренду спідньої білизни — це була моя мрія, і мені сподобалось, що разом зі мною в цій рекламі знімались жінки різного віку та з різними фігурами. Я бачила, як вони кайфують від себе та приймають себе, і це дуже мене надихнуло! 

Я поєднувала свій бізнес та роботу моделлю до 24 лютого 2022 року. А далі моє життя, як і життя всіх українців, сильно змінилося. У перші дні повномасштабної війни я шукала, де можу бути корисною — ми ліпили вареники для Тероборони, разом з сусідами робили коктейлі Молотова. Потім я почала щодня возити великими партіями їжу з місцевого кафе до ЗСУ. Вся ця активність допомагала триматися психологічно. Я щось робила, і ставало легше. Але хотілось бути ще кориснішою. 

Наприкінці березня мені зателефонував знайомий та запитав: «Хочеш в Тероборону? Ми збираємо батальйон, і у нас є дівчата». Так я стала частиною ТрО. Моїх рідних це рішення також не здивувало — вони знали, що так буде. Але на цей раз відреагували не так спокійно. Я бачила в їхніх очах страх, моя мама плакала, але все ж мене всі підтримали. 

Зараз наш батальйон підпорядковується ЗСУ. Я не можу розповідати про все, чим займаюся, але скажу, що в основному це робота з документами. 

Бізнес з початку повномасштабної війни я не веду, але коли мене запрошують на знімання як модель — беру звільнення та залюбки їду. 

Кілька місяців тому я знімалась у кліпі Wellboy «Додому» — грала роль мами. Я знаю, що ця пісня часто звучить у роликах із зустрічей військових зі своїми родинами — і мені приємно, що робота, частиною якої я стала, відгукнулася у багатьох серцях.

Я вважаю себе щасливою людиною, тому що все роблю в задоволення. Мені подобається допомагати іншим, волонтерити, подобається створювати красу та показувати її людям як модель. Я думаю, що для щастя потрібно просто бути активним учасником власного життя. Не спостерігати за подіями, а активно діяти — намагатись робити добрі справи, які ще й приносять радість. 

Юлія Бойко, 36 років. Вимушена переселенка з Сєвєредонецька та волонтерка центру підтримки ВПО «Життєлюб піклується»

Сєвєродонецьк — мій дім, і вже через це життя там було для мене щасливим. Там я народилась, зустріла коханого чоловіка, вийшла заміж, народила двох дітей. Там стала спортсменкою та отримала розряд кандидата в майстри спорту з веслування, там працювала інженером на нафтопереробному заводі. 

Як спортсменка я багато подорожувала — їздила на змагання по всій Україні та за кордон, але завжди поверталась додому, і саме вдома мені подобалось найбільше. У нас з родиною були свої маленькі традиції: раз на місяць ми збиралися за великим столом з батьками, кожен щось готував, ми спілкувалися. Зараз мені дуже не вистачає саме цього: батьки чоловіка евакуювалися в Черкаську область, і ми бачимось, але зрідка. Моя мама живе в окупованому Старобільську, і я можу лише кілька хвилин поговорити з нею телефоном раз на місяць чи два. 

Ми виїхали з Сєвєродонецька четвертого березня 2022 року — на наступний день після мого дня народження. До того через постійні обстріли два тижні сиділи то в підвалі, то в бомбосховищі в школі. В мій день народження було підозріло тихо, і хоча про святковий настрій мова не йшла, ми з дітьми вийшли надвір — хоча б побачити світ, подихати повітрям. Трохи пройшлись, а потім зустріли сусідку та зупинились поговорити з нею. Раптово я почула, як прямо над моєю головою щось летить, відчула вітер на спині. 

Снаряд впав біля сусіднього під’їзду — там, де ми стояли пів хвилини тому. Я зрозуміла, що це друге народження, подарунок долі, і більше ризикувати не можна. На наступний ранок ми виїхали.

Далі були 28 годин в потягу, Львів, пару днів передишки та вибір, що робити далі. Порадились з чоловіком і вирішили так: я з дітьми їду за кордон, він у Київ. Наступні дев’ять місяців ми з синами провели у Німеччині, а  першого жовтня повернулися в Україну — чоловік зняв у Києві житло для всієї родини.

Щойно ми повернулися, почалися спочатку обстріли, потім відключення світла. Чоловік працював з дому, а я розуміла, що мені треба щось робити — відчувати себе корисною, допомагати людям. Інакше я просто зійду з розуму. Я почала шукати фонди та центри, де потрібні волонтери, але волонтерство знайшло мене саме. 

Я пішла робити довідку ВПО та випадково почула у черзі, що на Оболоні є центр підтримки переселенців від фонду «Життєлюб». Думаю: піду дізнаюсь, що це. Прийшла, і мене з порогу запитали: «Вам потрібна допомога чи ви хочете допомагати?». Я відповіла, що залюбки допомагатиму, і вже на наступний ранок вийшла, як я це називаю, на роботу. 

Я волонтерю в центрі підтримки ВПО «Життєлюб піклується» вже близько восьми місяців. Приходжу майже щодня. У нас все чітко: є волонтерський графік, у кожного — своя зона відповідальності. Наприклад, зараз я видаю переселенцям сковорідки, а скоро мене переведуть на видачу рушників. У нас є все, що потрібно для побуту тих, хто залишився без всього — одяг, посуд, постільна білизна, іграшки для дітей, корм для тварин, засоби гігієни. 

Волонтерство в прямому сенсі врятувало мене, дало змогу відчувати себе корисною та завести друзів у новому місті. Я дуже здружилась з іншими волонтерами, які також вимушено переїхали в Київ. Ми разом ходимо «на роботу» та «з роботи», обідаємо, обмінюємось корисною інформацією — де є якісь можливості для переселенців, дитячі гуртки, майстер-класи. 

Для мене дуже важливо допомагати іншим ВПО — я розумію їхній біль, і мені здається, якісь маленькі розмови діють як психотерапія. Нещодавно приходила отримувати допомогу родина з Сєвєродонецька — і вони, і я так зраділи, що зустріли когось з рідного міста. 

Коли люди щиро дякують за допомогу, кожен раз для мене це щось неймовірне — я розумію, що всі зусилля не дарма, що комусь стало трошки легше та тепліше. 

Я намагаюсь знаходити радість в будь-якій ситуації. Ми з чоловіком та дітьми багато гуляємо Києвом на вихідних, ходимо на виставки, дитячі майстер-класи. Для дітей тут все велике, яскраве та нове, вони щиро радіють будь-якій дрібниці. Пам’ятаю, які вони були щасливі, коли ми вперше прийшли у «Макдональдс» — і це було не лише вперше в Києві, а вперше у їхньому житті. 

Ми з чоловіком багато розмовляли та вирішили, що залишимось жити у Києві. Війна вже двічі приходила в наш дім у Сєвєродонецьку, і ми більше не хочемо ризикувати. Зараз в нашому будинку вдома вже немає вікон та однієї стіни, ліс навколо ще довго буде замінованим. Ми звикаємо до нового дому, і зараз нам вже подобається думати про Київ як про дім. 

Фото: Всі фото, крім Ольги Каляндас (у військовій формі), — Марія Бабій, фото Ольги Каляндас — Анна Євстігнєєва