«Це було місто-сад!» Спогади жительки Нової Каховки, яка пам’ятає місто з початку його заснування

Валентині Івановій було п’ять років, коли місто почали зводити поруч із будівництвом Каховської ГЕС, де працював її тато. Оговтавшись від трагедії, яка спіткала регіон після підриву росіянами гідровузла, у нашому спецпроєкті спільно з novakakhovka.story жінка згадує, яким було її рідне місто раніше.

Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової

Ви маєте розуміти, що тих хто будував ГЕС вже немає. Нікого. Я мало що пам’ятаю про саме будівництво, бо була дитиною шести-семи років. А у дітей своє дитяче життя.

У перші роки зведення міста у ньому були тільки дво- і триповерхові будинки. Кожен різного кольору — жовтого, зеленого, блакитного, рожевого. А ще на будинках була ліпнина! На кожному будинку різна: сама ліпнина біла, а під нею яскрава основа.

Фото: надані Новокаховським товариством охорони культурної спадщини

Вулиці потопали у цвіті дерев. Було багато саме плодових: абрикосів, черешень, вишень, яблунь. Починаючи з весни місто розквітало. Це буквально було місто-сад! Постійно якісь з дерев були у цвіті, і було постійне відчуття весни. Місто тонуло в зелені.

Взагалі в місті було багато квітів, клумб. Був у місті садівник Степан Фалдзінський, старенький такий чоловік. І місто при ньому мало охайний, квітучий вигляд. Пам’ятаю, на Дніпровському проспекті, що вздовж парку, є низенький паркан, а на ньому вази. Зараз не такі. Тоді вони були всі однакові й білі, як і сам паркан. Вази були ажурні, дуже гарні, в них завжди росли квіти. Перед очима ця картина! Зараз це все побите, понівечене, недоглянуте.

Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини

Біля Палацу культури по обидва боки завжди росло багато різних троянд. Бачила фотографії чорно-білі: на них усе не таке, яким я його пам’ятаю. У пам’яті палац як у казці — весь у трояндах. Всередині на підлозі викладена мозаїка, а на фасаді теж ця чарівна ліпнина. Вона завжди впадала в очі й була майже на усіх будинках та адміністративних будівлях.

Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини

Біля Палацу культури по обидва боки — альтанки. Просто чудові. І кафе було, пізніше закрилось чомусь. Майже кожен вечір та у вихідні гуляли парком. Там скрізь росли високі у людський зріст канни: жовті й червоні. Завжди було багато людей у цій частині міста. Не сиділи вдома, як зараз. Також там був танцювальний майданчик з оркестром і танцями у суботу. Вирувало веселе життя, наповнене радістю.

Найяскравіші спогади — це поїздки на власному човні «Крим» у плавні та на острови навпроти селища Дніпряни. Там так багато канальчиків, якими плавали. А ще невеликі озера з ліліями. Тиша, спокій, прохолода, птахи співають. Завод, на якому я працювала, був як окреме гучне місто. Заходиш в цех, а там стукіт, мотори, станки гудуть. А на вихідних на човні з дітьми їдемо рибу ловити й насолоджуватись тишею, звуками природи. І це все поруч, в одному місті.

Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової

Пристань була дуже гарна. Вона була дуже велика, дерев’яна. Дніпром ракети постійно ходили — до Херсона, Запоріжжя. На автобусах ніхто не їздив. Навіть були спеціальні поїздки для дітей, щоб вони покатались. Чоловік їздив з дітьми в Херсон, щоб показати їм місто. Другий маршрут ходив до пристані, а звідти вже на ракеті. Ще пам’ятаю: заходили теплоходи з іноземними туристами — німцями, поляками. Вони гуляли містом, ходили на ринок, а там овочі, фрукти свіжі. В них круглі здивовані очі були, що так буває. Їм дуже подобалось наше місто.

Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини

У Літньому театрі завжди були концерти, багато артистів приїжджало. Чоловік мій любив такі заходи. Приходить після роботи з квитками, каже: «Йдемо на концерт». Десь у 90-х все змінилось. Усі завели дачі, працювали на них, щоб вижити. А клімат в нас посушливий, тож треба було постійно поливати. І веселе, шумне місто і прогулянки всі змінили на дачі.

Знаю, у вас є власні хороші спогади про місто, але хотілось, щоб ви побачили його таким, яким бачили його ми.

Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової

Текст: Анна Лодигіна