12 розгніваних чоловіків | Блог

Я приблизно однаково люблю оригінальний фільм Сідні Люмета “12 розгніваних чоловіків” та його рімейк 1997 року за режисурою Вільяма Фрідкіна. Є нюанси та сцени, які неможливо зняти краще, ніж це було зроблено у картині 1957 року. Наприклад, сцена остракізму одного з присяжних. Вона настільки потужна за змістом і подачею, що просто скопіювати її — це розписатися у власній безпорадності. Перевершити її неможливо. І тому мені подобається хід Фрідкіна — він не намагається повторити те, що є бездоганним само по собі. Він робить інакше, порушуючи питання расової ненависті не серед білих чоловіків, а серед афроамериканців. Це доволі небанальне вирішення ситуації.

До того ж я вважаю, що Фрідкіну вдалося надати кожному з персонажів більше індивідуальності, ніж це було у Люмета. Так, розумію, що тут справа ще й в тому, що для багатьох (як і для мене) актори оригінального фільму здебільшого незнайомі. Але рімейк зібрав настільки потужний акторський склад, і всі вони так добре впоралися зі своєю роботою, що саме цей фільм я передивляюся частіше.

Джек Леммон за свою роботу був номінований на “Золотий глобус”, але не отримав його. Переможець в цій категорії того року Вінг Реймс запросив Леммона на сцену та віддав свою нагороду. Це лише красивий жест, однак він підкреслює дійсно видатну роботу одного з головних акторів фільму.

Я обожнюю м’якість, з якою грає свого персонажа Джеймс Гандольфіні. Його герой — простий, прямолінійний і неспроможний терпіти хамство оточення щодо слабших.

Я захоплююся Вільямом Петерсоном і цією його невеличкою роллю людини, неспроможної мати власну думку.

Я розумію, чому Кортні Б. Венс на роки потрапив у франшизу “Закон та Порядок” у ролі прокурора: важко взагалі уявити, хто б зміг краще за нього керувати цим засіданням.

Армін Мюллер-Шталь з його німецькою педантичністю є самим втіленням логіки, аж поки його персонаж не налітає на скелі правди.

Ну, а Джордж К. Скотт (який отримав “Золотий глобус” за роль у цьому фільмі) – антагоніст, про якого може лише мріяти будь-який режисер. 

І, звісно, мені імпонує режисерський підхід Фрідкіна — від майже документального фільмування у перший третині до плавного, майже непомітного переходу до художнього, хоч і телевізійного фільму.

P.S. Якось я присвятив три дні перегляду оригіналу, ремейку та того, що зняв Міхалков. Навіть без сучасного контексту останній фільм — це огидне знущання з первинного матеріалу, і кілька непоганих ролей не рятують його не взагалі.