Додому, в Харків. Яким побачила місто харків’янка, що повернулася з дітьми з Італії

Або залишатися, або повертатися

Коли мені запропонували написати про повернення в Харків, я радо погодилася. Бо здавалося, що розповісти про своє місто – ну що може бути легше та приємніше! Але виявилося, що писати про своє місто (та ще й так, щоб висвітлити його ну хоч трохи об’ємно і правдиво) – задача із зірочкою. Бо воно моє. А писати про своє, особисте – це завжди про оголення.

Минуло 15 місяців, як ми з дітьми проживали війну по той, інший її бік. В сонячній та безпечній Італії. І в цій фантастично красивій країні прийшло відчуття, що ми наче спостерігаємо, як всі наші – наші люди – разом пливуть в човні штормовим морем, вони разом проживають кожне випробування, кожну втрату і перемогу. А ми спостерігаємо. І саме ми, не вони, зараз знаходимося за бортом, хоч і на райському острові. Стало зрозуміло, що війну не перечекати. І що прийшов час або залишатися та вкорінюватися, або повертатися.

Крига розтанула

І от минуло 2 тижні, як ми знов живемо в Харкові. Повернутися в місто, яке вистояло, пережило щоденні обстріли, тисячі повітряних тривог, жахливі руйнування і смерті – це значить повернутися в геть інше місто. Я це розуміла.

Але не врахувала, що це означає також прожити в експрес-режимі, в щільній концентрації біль, страх, ненависть, відчай, щемливу тугу і ніжність – таку всеосяжну ніжність до людей, що пройшли через пекельну весну та літо-2022, до кожної розбитої будівлі, до кожного віконця, з-за якого визирають засохлі скелети квітів, до невтомних рук волонтерів, що плетуть маскувальні сітки, до облич комунальників, які з посмішками беруться латати чергові рани міста, до немовлят, які народилися в Харкові, до станцій метро, де рятувалися люди, до паркінга «Нікольського», де відбуваються тепер концерти СХІД-опери, до дитячих бібліотек, які збирають дітлахів на творчі майстер-класи, і до харківського джазу, який лунав навіть страшною весною-2022…

Це значить виплакати всі ті сльози, що мали литися протягом тих 15 місяців: через тишу, мертву та приголомшуючу тишу, що царює тепер у дворі моїх батьків, де завжди гомоніли діти та волали пісні веселі компанії, через картину Гамлета «Ключі сумують за своїми дверима» (харківський стріт-арт місцевого художника Гамлета Зіньківського – Ред.), через спустошений зоопарк, через власні спогади і почуття фізичної близькості до місця, де гинули рідні мені люди. Але саме тут, в Харкові, де «світ від розпуки чорніє», я відчуваю, що крига розтанула. І все, що здавалося поламаним та втраченим, пошматованим та знищеним - всі ці уламки колишніх цінностей і сенсів - вони набувають тепла і плоті.

Погляди в минуле, погляди в майбутнє

Обличчя міста змінилося. Дуже багато людей змушені були шукати в Харкові захисту і притулку. Їх можна побачити в громадському транспорті - ці люди заклопотані, втомлені та дещо розгублені. В цьому осередку відчувається тотальний сум. Їх безмежно шкода, бо у мене є відчуття, що вони в Харкові почуваються чужими, зайвими. Вони заглиблені в минуле.

Іншу категорію людей я бачила у волонтерських осередках, Літмузеї і не тільки. Переважно це люди, які залишалися в Харкові і з ним від 24 лютого. Багато з них загартовані страхом, горем і люттю. Вони мотивовані - вистояти, дочекатися, перемогти. Вони дивляться в майбутнє.

І, звісно, люди, які живуть тут і зараз. В сьогодні. Більш-менш мирним життям. І вони також залишалися в Харкові, подолавши неабиякий шлях до прийняття цієї дійсності та адаптації до неї.

Цей, новий Харків мені здається більш чуйним і зворушливим. Бо свій до свого тягнеться ще сильніше. У кожного тут своя зграя. Бо так триматися легше. Самотнім людям важко та незатишно в Харкові, а може навіть нестерпно. І через це також так багато людей зайняті волонтерством: заради відчуття єдності, заради бажання бути потрібним.

Коли я вагалася, їхати в Харків чи обирати інше місто, хтось написав, що якщо бульбашка залишилася, то мені буде добре. І тут мої очікування не лише виправдалися, але й були не такими яскравими, як дійсність. Всі друзі, з якими я зустрічалася протягом двох тижнів - це люди, які весь час були в Харкові чи повернулися свідомо. Я не побачила ані зневіри, ані депресії. А знаєте, що побачила?

Бажання не брати, а віддавати. Хто як: невпинними донатами, кров'ю, волонтерством, часом, вірою, розумом, мистецтвом... Вони вірять в Харків, його розквіт та відновлення. І намагаються вже зараз, кожен на своєму рівні, не рефлексувати, а створювати майбутнє. Створювати, не зважаючи ні на що. І ні на кого. А може навіть всупереч.

В той самий час, якщо роздивитися Харків очима інших його мешканців, може здатися, що це суцільний морок, деградація, розчарування та безвихідь. У мене складається враження, що кожен з нас зараз живе в якомусь своєму Харкові і формує навколо себе відповідну реальність.

Про мову

Про мову. Українська лунає в Харкові. Впевнено і все частіше. Я не бачила (може, ще не бачила) жодної негативної реакції з цього приводу. Але, якщо направду, російська як була, так і залишилася найбільш вживаною. І не змінили цього ані любов до України, ані ненависть до ворогів.

Купа людей все ще сповідують «какая разница», тішать себе міфом про харківську мову, крутять по колу «а от парни на передовой» або вважають, що це питання все ще не на часі. І якщо дорослі люди користуються українською в спілкуванні з іншими, то діти ні. Це свідчить лише про те, що в звичайному побуті їх батьки залишаються російськомовними.

Я вже зіткнулася з тим, що у моїх дітей немає кола для спілкування українською. Але, як виявилося, чимало родин так само переймаються цим питанням і мають мотивацію. Тому я не маю сумніву, що ми об’єднаємося і створимо цю платформу. Більш того: будувати щось для себе, під себе – це завжди цікавіше та продуктивніше, ніж користуватися тим, що вже існує.

Чи бракує чогось в порівнянні з Італією?

Хіба що якихось побутових дрібниць: песто в АТБ під домом, сортування сміття: я так звикла до цієї процедури, виявляється…А ще – ось цих італійських звернень "дорога, люба, зіронька, красуня, мій скарб, моє кохання”, які можна почути від незнайомих людей на вулиці, в маркеті, в кафе.

А взагалі, якщо чесно, мені нічого не бракує в Україні в порівнянні з Італією. Це просто різні світи і порівнювати їх безглуздо.

Але є одна річ, в якій я точно впевнена: тут, вдома, ми потрібні набагато більше, ніж будь-де. Навіть коли здається, що нікому ми тут не потрібні. Але ж у нас Тут апріорі є дещо таке, чого не знайти Там.

У нас тут є Ми, бо це наш спільний простір і час, шлях, історія, спогади, ментальність, втрати і здобуття, огидні помилки, безглузді рішення, але й вражаючі перемоги. І втілювати будь-які задуми для покращення життя (хоча б навіть свого), доводити до реалізації проекти тут легше. Хоча б тому, що ми тут вдома. А там, десь, іноземці. І як би класно нас не приймали, але ми не свої. Може й не чужі, але не свої.

Бери й роби

Харків потребує зараз нашої відповідальності. Не лише колективної, а й індивідуальної. Кожного за себе. Розмови про відбудову чужими руками вже давно нікому нецікаві. Всі, хто мають бажання, не чекають, що прийде хтось і щось зробить для них чи замість них. Так, я дійсно вважаю, що зараз Харків є простором можливостей для людей з активною позицією: простором для самовдосконалення, самореалізації, втілення.

Так, Харків став іншим. Він тихий. Він палить цигарки, одну за одною. В знайомий голос його буття вплетене вороже та інфернальне виття сирен. Він вдивляється мені в душу зосередженими очима перехожих і стримано, ледь помітно, але посміхається у відповідь. Він мужньо приховує свої шрами. Але за всім цим мейком з розкішних квітів та фонтанів, ідеально чистих вулиць та миттєво залатаних вирв від ракет ховається рана, яка ще довго-довго не загоїться. І я не знаю, як вгамувати цей біль, який просочується крізь замасковані шпарини. Хіба що тільки любов'ю…