Таємниці Чортової скелі

Є такий вид двоногих, як краєзнавці. Якась маленька їх частина – це справжні подвижники і патріоти свого краю, однак більшість – звичайні пройдисвіти. Пригадую, як Андрій Кокотюха зателефонував мені з Луцька, де знімали «Червоного». Тобто Львів часу війни знімали в Луцьку. Він запитав, чи правда, що за німців на трамваях писали не тільки «Нур фюр дойче», а й що вхід вільний для всіх, «окрім собак і українців».

Я відразу вибухнув палким обуренням, бо це така сама вигадка, яку поширюють московити про те, що за Польщі українцям забороняли ходити тротуарами. І якось тупоголові не замислюються про те, що проїжджою частиною ходити було небезпечно, бо там їздили фіякри і авта.

Коли я Андрія запитав, хто несе таку ахінею, то почув: місцеві краєзнавці. Себто луцькі краєзнавці розповідали про Львів?

Днями у Станіславові режисер фільму Заза Буадзе підтвердив мені, що справді таке було.

Років двадцять тому почув з телевізора, як один такий «краєзнавець» розповідав, що Петрові Первому, коли він нахилився напитися з Ворскли, впали у воду окуляри, і він вигукнув: «Вор скла!»

З цієї ж серії байки про Ждинієво (жди ня, Єво), Тустань («Ту стань! – бо тут ніби була митниця»), Семигинів (загинуло сім синів князя), Бубнище (бо били в бубни, коли йшли татари), Кіцмань (жінка, яка трутила татарина в бочку з квашеними огірками, називалася… не повірите: Кіца!), Колочава (від імені якогось… Чавки). І цієї маячні безліч!

Але я наразі про наші Чортові скелі між Винниками і Лисиничами. Їх теж не обійшла лиха доля, бо черговий краєзнавець наполягає, що «назва скелі “Чортова” – сучасна. Раніше скелю називали “Чатова”, тому що місцеві мешканці з неї чатували за підходом татар».

Що значить сучасна? Якщо ця назва фіксується вже з початку ХІХ ст.?

Те, що чортових скель у нас ціла купа і жодна з них не виглядає на «чатову», нікого не зупиняє. Бо є ще такі саморобні краєзнавці, які твердять, що ці скелі були присвячені Чорнобогу. Те, що поважні історики вважають Чорнобога вигадкою хроніста Гельмольда, нікого не турбує.

Усі легенди про чортові скелі і в нас, і в Польщі, і в Чехії, і по цілій Європі однакові: чорти несли скелі, щоб закидати ними собор, місто або замок. Такі скелі є біля Почаєва, над Дніпром, над Бугом, біля Рогатина, в Дорі і загалом у Карпатах та на Буковині.

Про Чортову скелю біля Рогатина згадує Загребельний у «Роксолані», а Осип Маковей написав про неї цілу поему. Про нашу Чортову скелю написав роман Юрій Косач.

«Треба визнати, хоч і зі смутком, що львівські німці з середини ХІХ ст. були більше в захваті від околиць Львова, ніж ми сьогодні, – писав історик Францішек Яворський. – У святкові дні чиновницькі сім’ї виїжджали за місто і розкладалися з пікніками всюди, де природа щедрою рукою розкидала свої дари, а сентиментальні німкені впивалися їхньою чарівністю. З цього настрою і тих філістерських зітхань виросла навіть мініатюрна німецька література, оспівуючи в жахливих віршах, слізних тонах і з нерозривним чорно-жовтим соусом красу львівських околиць».

Ці ідилії («Spaziergänge eines lemberger Foeten, von Łyczaków nach Kosielka») з задоволенням читали німкені і споєні пивом їхні чоловіки. Адже у ті часи Чортова скеля була улюбленим місцем екскурсій львів’ян, сюди навіть курсував омнібус, запряжений шестіркою коней.

Чортовою скелею пильно опікувалася ігуменя конвенту бенедиктинок Йосифа Кун. Вона провела на скалу східці з поруччям, а на вершині виставила альтану з гострим дахом і верандою, назвавши її святинею Аполлона або Муз. Сама ігуменя описала Чортову скелю й околиці міста у збірці віршів 1836 р. «Чудові околиці Львова» («Lembergs schöne Umgebungen Winiki, Waldfelsen und Quellenthal, oder Naturgenuss als bewährtes Heilmittel» – Author, Anna Josepha Kuhn). У цій книзі вона навела легенду про князів Ігоря та Володаря, почерпнувши її в іншого автора.

Бо ще перед нею у 1822 р. австрійський поет-графоман Ф. Г. Саломон опублікував у газеті «Lemberger Zeitung» баладу про Чортову скелю, зауваживши, що сюжет почерпнув від місцевого селянина, а подія відбулася за правління Яна Казимира, 1651 р. Того ж року переповів ту саму історію значно епічніше польський автор, але не стримався, щоб не замінити окремі імена: Володар став Бояном, Аделя – Будиславою, а Федір – Теодором.

Вся ця балада, звісно, літературна містифікація. Катерина Сапоровська (1549–1608), засновниця львівських Бенедиктинок, обміняла у 1605 р. свій маєток на Покутті на Лисиничі. В угоді перераховані всі замки, фільварки, стодоли, шпихліри аж до курника, і ніде не згадується чортівський замок. Також не знайдено жодних слідів Ігоря і Володаря.

З документів видно, що Лисиничі належали князям Корецьким гербу Погоня, з яких Василь, Лев і Олександр присвятили своє життя лицарським подвигам і загинули у 1519 р. під Сокалем у відчайдушній битві з татарами. Лицар Іван, їхній четвертий брат, жив у своєму спадковому замку в Лисиничах, де у 1539 р. отримав від короля Сигізмунда І з Кракова листа, в якому той звертався до нього «Dux in Łysienice» і висловлював вдячність за вірну службу.

Його донька Анна вийшла у 1520-х роках за князя Івана Масальського, і таким чином лисинецький замок став власністю Масальських. Двічі він горів під час татарських облог і двічі відновлювався.

«Перша половина ХІХ століття був золотим віком Чортової скелі в Лисинецькому лісі. Стільки зітхань вилітало з грудей добросердечних німецьких жінок над її дикою красою, стільки рим складено про неї «поетами», що диявол, якби колись жив у цьому прекрасному місці, міг би бути цим раптовим виливом ніжних почуттів, раз і назавжди чкурнути на всі чотири вітри. У календарях, альманахах, щоденниках вигулькували цілі балади похмурого настрою», – писав Франц Яворський .

«Зі Львова то шмат дороги, – писав він далі, – але не шкода ніг, коли дивишся на джерела, вигини, вибоїни, кам’янисті урвища, лісові алеї і, нарешті, на всю велич Чортової скелі. Тут пізнаєш і розумієш чарівність природи – її милу усмішку, величезну серйозність і приховану силу величезних валунів. Чортова Скала – це не прогулянковий сад, а поле битви таємничих сил, які вирвалися догори, а потому заціпеніли назавжди. То так, ніби спінена земля раптом здійнялася грядою пагорбів від Львова і захотіла сповзти уздовж Личаківської на Винники».

І справді, Чортова скеля разом з усією її романтичною околицею становила джерело натхнення для львівських поетів, переважно австрійських. На жаль, з того часу вона багато втратила, коли там облаштували каменоломню та стали вирубувати камінь. Бо до того весь простір був усіяний скелями, порослими зеленим або червоним мохом, що вигиналися в якісь фантастичні форми. У тих давніх описах хтось писав, що бачив закам’янілого лева, готового до стрибка, чи обриси заснулого крокодила або, нарешті, скелястий жертовник, оточений кривавими гієнами.

Не відставали від поетів і тодішні краєзнавці. «Кинувши оком на схід і північ, ти бачиш перед собою килим, витканий чудовою весною, і на цьому килимі таке прекрасне розмаїття, такі дивні форми струмків і гаїв, які викликають такі прекрасні почуття, що не замислюючись ні на мить вигукнеш: “Я в храмі Аполлона!” Чудові барви природи вкривають весь простір не осягальний ні оком, ні розумом», – писав відомий шарлатан Людвік Зєлінський, який міг завиграшки роздобути грамоту Казимира Великого чи документ, який засвідчував кому-небудь титул графа. Оглянувши Чортову скелю, він заявив у своєму журналі «Lwowianin»: «Це руїни язичницького замку до 800 року християнської ери, зведеного в той час, коли було прийнято висікати будинки в скелі або будувати житла з неотесаних кам’яних брил».

Ігуменя Кун розповідала теж про свою подругу, якусь Гертруду, яка наприкінці XVIII ст. ніби побачила на Чортовій скелі залишки мурів і руїни якогось замку.

Авжеж, сама назва цієї глушини хвилювала уяву львівських романтиків. Назву скелі Яворський тлумачив тим, що так собі чорти забавлялися – шпурляли скелями одне в одного. За народними легендами, чорти мали намір скинути скелі на собор Святого Юра, але не донесли їх. А не донесли тому, що скрипаль-п’яничка, вертаючи з весілля і заночувавши в полі, підслухав їхню змову. Тож він зробив наступної ночі засідку, прихопивши ліхтар і когута. Півневі на голову вбрав шапочку і став чекати. Коли пролунав лопіт чортячих крил, він засвітив ліхтар і різко шарпнув шапочку, в очах півня зблисло світло, він закукурікав, а чорти впустили скелі просто на бідного музику. У певні дні, коли прикласти вухо до скелі, можна почути гру скрипки і піяння когута.

Юрій ВИННИЧУК

Джерело: Zbruc.eu