Кохання на межі життя та смерті: історія парамедикині та командира, яких з'єднала й розлучила війна

Кохання, що зароджується на межі життя та смерті, та болючі втрати — така реальність українців, що з 2014 року борються з російською агресією. Про зародження кохання на війні, створення сім`ї на нулі та день, який розлучив її з коханим, ELLE.UA розповіла Іванна Ткачук — парамедикиня та дружина загиблого командира 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Андрія Ткачука.

Як та коли ви потрапили на фронт?

З листопада 2017 року я військовослужбовиця однієї із бойових бригад. Перша моя ротація була в зону бойових дій у квітні 2018 року. Скажу чесно: не так все страшно, як здається на перший погляд. Хоча, мабуть, до моменту першого мінометного обстрілу, до першого пораненого та першого загиблого. Тоді відчуття стають змішані та незрозумілі.

Як ви познайомились з тоді ще майбутнім чоловіком?

Андрій прийшов в нашу бригаду по розподілу після навчання в Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного в липні 2018 року. Історія знайомства була не така, як у фільмах. У ті дні дуже сильно дощило. Я була єдиним медиком у своєму підрозділі та єдиною дівчиною. Проте це не грає ролі на фронті. Усі знають поставлені задачі й чітко виконують свої обовʼязки.

Командир взводу нашої роти прийшов разом з Андрієм. Він хотів, щоб я оглянула хлопців, адже бойові чергування мали відбуватись за будь-яких погодних умов. Я прийшла до хлопців та сказала: «Ну що, хлопці, казав командир вас послухати, розказуйте». З чого ми всі разом посміялись.

Так і відбулося наше знайомство та перша зустріч. Тоді ні про які стосунки навіть не йшлось мови. Адже на війні не буває без втрат, всі знали куди йшли.

Як проходила ваша служба парамедикині на фронті?

У нас отак просто під плівкою, на польовій кухні, у якій були дірки від розірваних поруч боєприпасів, був вузол звʼязку. Памʼятаю, як якогось дня в нас був обстріл. Хлопці всі виконували свою роботу. А я сиділа на тому звʼязку, не боячись, що може прилетіти десь поруч, і чекала, коли буде виклик медика. Адже, якби я була десь в бліндажі, то могла б його не почути.

В той день на посту було поранено солдата «Малюк». До них прилетіла граната, і коли мій тоді ще майбутній чоловік Андрій допомагав з евакуацією, прилетіла ще одна. Андрій навіть не усвідомлював того, що він також був поранений.

Пізніше у нього дістануть три уламки від снаряда. Також діагностують контузію, але це не стало перешкодою для подальшого проходження військової служби.

Різні населені пункти, різні місцеві жителі. Ти звикаєш до всього, крім байдужості. Коли приїжджали в пункт постійної дислокації, то там життя просто вирувало. Ніхто тоді не поважав військових: «Вас туди ніхто не посилав, ви ж хотіли грошей».

З чого почалась ваша історія кохання?

У 2020 році робили штурмову роту, і мене перевели до Андрія. Тоді він став командиром тієї роти. Все працювало як годинник, настільки був налагоджений взаємозв’язок. Ми з легкістю могли замінити один одного, ми були «універсальними солдатами».

Така взаємодія з підлеглими давала хороший результат. Ми створили в зоні бойових дій, комфорт для власного проживання. Ми й не здогадувались, що між нами зароджується кохання. Не в романтиці та побаченнях, а у випробуваннях та страху.

Коли заїхали в зону бойових дій, то перший тиждень дійсно був важким, напрямок був дуже непростий. Я розуміла тоді,  що я не тільки медик, але й кухар. От тоді й проявились перші почуття, турбота, взаємодопомога. На війні все по-іншому і зрозуміють це тільки ті, хто там був…

Протяжність території, яку займала наша рота, була досить велика, терикони. І ми робили обхід по позиціях в броні, з сумкою, зброєю. От тоді й почались найщиріші та найвідвертіші розмови.  

Памʼятаю, моє чергування було до другої ночі. Вийшла втомлена, щоб йти у свій бліндаж спати, а там стояла лавочка. Я дуже люблю дивитись на зірки. І тоді Андрій вийшов, ми сиділи, говорили майже до ранку і саме там стався перший поцілунок.

Чи можна бути щасливим на війні?

Можна, якщо поруч потрібні люди. Памʼятаю, приїхав до нас психолог, проводив опитування «схильність до самогубства, настрої  в підрозділі та інше...». Андрій питає його: «А чого ви з моїм медиком бесіду не проводите?». А психолог відповідає: «Та гляньте на неї, то ж на лобі написано, що вона щаслива». Війну не можна розказати, її можна лише пережити.

Та Андрій був найкращим командиром й зробив наше життя на нулі настільки комфортним, наскільки це було можливим. Генерал Шаповал та президент Зеленський відзначили Андрія найкращим командиром, а його роту як найкращу у батальйоні та подарували йому годинник.

Як почався ранок 24 лютого?

Перше повідомлення було від Андрія: «Ну все, почалась повномасштабна війна». Паніка, навіть у військової, що була на нулі. Та ти мусиш взяти себе в руки, ти відповідаєш тепер не тільки за себе, а й за своє маленьке щастя, якому лише три місяці.

Як загинув Андрій?

07.03.2022 моє кохання, яке було зароджене на війні, там і залишилось. Те, що ти не бачиш людину, не означає, що її можна перестати любити. Кохання — у серці.

Командир роти капітан Андрій Ткачук загинув при виконанні бойового завдання 07.03.2022 в селі Дмитрівка Київської області, врятувавши при цьому чималу кількість своїх підлеглих військовослужбовців. Командування в/ч А1008 двічі подавало документи на присвоєння йому звання Героя України (посмертно), та до Офісу Президента вони так і не дійшли. Я вірю у справедливість та пам’ять до кожного Героя.  Прошу підписати петицію про присвячення звання героя Андрію.