“На нашій вулиці”, або Ірина Вільде про вулицю Кривоноса у Львові

Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із невеличкою замальовкою про вулицю Кривоноса. Вона була написана відомою українською письменницею Іриною Вільде, яка свого часу мешкала на цій вулиці. Опублікована у ілюстрованому журналі “Ми і Світ”, що тоді виходив у Торонто (ч. 84, 1961 р.), у рубриці “Залишок давнього Львова”.

Текст публікації подаємо оригінальним.

На нашій вулиці

Мікрольокальний патріотизм?

Так Це і є вулиця, на якій я живу. Я її люблю і довіряюся їй. У неспокійні воєнні роки, коли траплялися випадки “роздягання” у Львові, я найбезпечніше почувала себе на нашій вулиці, хоч мої знайомі покидали гостинні пороги мого дому ще перед першою зіркою на небі, чи то пак – електричною лямпою на стовпі.

Справа в тому, що наша вулиця вливається у лісопарк Високого Замку, наче ріка у море. У важкі роки обставина ця мала своє неґативне значення.

Початок свій бере наша вулиця з рівної, мовби  шахівниця, площі Данила Галицького і стрімкою  каблучкою пнеться, як вже сказано, на Високий Замок. Стара назва вулиці Театинська походить від монашого чину  Театинів. Сусідство має наша вулиця хороше: Гуцульська, Довбуша, Верховинська, Лисенка.

Одна історія з етнографією.

Якби наша вулиця не носила гордої назви Максима Кривоноса, то, напевно, народ наіменував би її “Зеленою алеєю” чи чимсь подібним. Австро-угорські каштани поволі поступаються місцем (дерева теж старіють, друзі) тополям, які ростуть з такою швидкістю «все вгору та вгору», що ми, старожили, збиті спантелику темпом їхнього росту, з подивом запитуємо один одного:

– Слухай, а може, нам тільки здається, що тих тополь не було за Польщі?

Особливістю нашої вулиці у Львові майже немає вулиць без особливостей) є наш трамвай, номер дванадцять, популярно названий «дванадцяткою». Він, як і наша вулиця, має за собою історичне минуле. Він – чи не єдиний з своїх ровесників – лишається на активній службі тоді, коли колеґи його давним-давно відійшли на заслужений відпочинок. Їхнє місце зайняли комфортабельні, безшумні вагони з м’якими сидіннями,  покритими кольоровим дерматином, чи як його там.

«Дванадцятка» – маленька, старенька і.. – одинока, тобто одновагонна. З огляду на свій вік і трудовий стаж, посувається вона поволі і часто та довго відпочиває. Сказано: старість не радість.

Треба також згадати, що наша «дванадцятка» була одною з перших, що почала возити людей без кондуктора. В ті дні, коли «дванадцятка» обслуговує лише «своїх», тобто в будні, дощові чи холодні дні, коли «чужі» не їдуть на Високий Замок, вона завжди перевиконує свій фінансовий плян. Мабуть, не треба пояснювати, що факт цей свідчить про високу свідомість людей з вулиці Кривоноса, Довбуша, Верховинської, Гуцульської і інших.

Скажемо по секрету, що у пекучу хвилину – от поспішаєте на засідання чи повертаєтеся з театру, «свій» може зупинити «дванадцятку» і поза за зупинкою, хоч це заборонено статутом трамвайно-тролейбусного тресту. Досить тільки умовним знаком підняти руку вгору. Певна річ,що такі випадки мають місце тільки у крайньому разі, і люди з вулиці Кривоноса та сусідніх не надуживають цим своїм привілеєм.

Злі язики (а де їх не буває?) плещуть, ніби знатні люди нашої вулиці мають право викликати «дванадцятку» телефоном коли їм завгодно. Але ви самі розумієте, що це звичайнісінький наклеп і на «дванадцятку» і на кривоносців.

Ірина ВІЛЬДЕ