Загадка Бубнища. Враження Тараса Франка

Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із публікацією Тараса Франка про Бубнище (Івано-Франківська обл.), що були надруковані у ілюстрованому журналі “Ми і Світ”, що тоді виходив у Торонто (ч. 106, 1963 р.).

Текст публікації подаємо оригінальним.

Загадка Бубнища

Чи не щороку Тарас Франко вирушає в місця, пов’язані іменем свого батька – великого Каменяра. Ще з юнацьких років Тарас мріяв побувати в Бубнищі (Івано-Франківська область). Про це старовинне село часто розповідав батько і присвятив йому кілька поезій. І ось Тарас Франко побував у цьому селі. Нижче друкуємо його враження.

Молодий Іван Франко, бажаючи пізнати докладніше рідну йому Бойківщину, не раз відбував пішки сам або при гурті товаришів прогулянки до гір. В одній з своїх автобіографій він називає села, що лежали на його шляху. Між тими місцевостями згадується Бубнище, село і гора поблизу Болехова Івано-Франківської області. Дійти можна також з боку містечка Сколє.

Про це пише Франко в листі до Драгоманова 1890 року, в загальновідомій, найпоширенішій з своїх автобіографій: «Я поїхав залізницею до Стрия, а звідси пішов сільським трактом до Синевідська та на Побук, Бубнище, Тисів,Долина».

Ще раніше (1881) Іван Франко написав про це село філософський вірш «Бубнище». Спочатку поет оспівує в ньому красу Підгір’я, і Бубнище називає предвічним велетом, що став скалою. Злий ворог прошиб йому діру в кам’яних грудях… Але цікаве око мандрівника

І велета мислі відвічні
І велета дії страшні
Читає закріплі, застиглі
В холодній, скалистій стіні.

У поемі «Українсько-руська студентська мандрівка» під датою 1 серпня 1884 року Іван Франко згадує, що екскурсанти заходять до Бубнища від Корчина; про цей закуток написані поетом три віршовані строфи, витримані переважно в гумористичному тоні. Загадково, одначе, звучать в них слова про печери.

Чи велетнів се, чи розбійників дім,
Не знає ніхто ані трохи.

У довколишніх селах (Бубнище, Поляниця, Тисів) ще й сьогодні кружляють різні перекази і легенди, які, вірогідно, чув і Іван Франко про те, хто та коли міг видовбати у твердім пісковику величезні, геометрично рівні печери, сховища, сходи, стрільниці; є також споруди невідомого призначення: якась ніби криниця шестиметрової глибини, позаду нижчої скелі є приміщення чи то кухні, чи то келії тортур.

Легенди про Бубнище походять з різних часів і зв’язані з різними особами. Непереконливими є пояснення назви села і гори, що там ніби були спостерігачі, які бубнили на тривогу перед нападом татар.

***

Важко також повірити, що печери були видовбані монахами. Для аскетів надавалися келії, одиночки чи на двох, як їх січено в скелях на Афоні або як підземні хідники Печерської лаври у Києві. Перед татарами захищали краще печери обширні, такі як бачимо з Янові, побіля Львова, або в Кривчу, на галицькім Поділлі.

Сумнівно також, чи могли скелі в Бубнищі, легко доступні і здалека помітні, бути пристановищем для розбійників. Сьогодні зв’язують ті скелі з прізвищем Довбуша. Славний ватажок із своїми опришками справді був у Болехові (це засвідчено актами міського архіву) і взяв з міста величезний викуп – 40.000 польських злотих. Але з цього факту аж ніяк не виникає, що опришки були причетними до кам’яних робіт в скелях у Бубнищі.

Вірогіднішим видається здогад, що «кімнати» в скелях були видовбані полоненими і зачинялися важкими, міцними дверима. Виводили з тих сховищ потайні виходи, дехто догадується, що аж до річки Сукеля, яка пропливає внизу, в долині. Та обставина, що скельне гніздо у Бубнищі ще й сьогодні має місцями глибокий рів і обведене рештками валів, зв’язує його з добою «равбріттерів» (рицарів-грабіжників). Не збереглося прізвище зухвалого февдала, що наказав кріпакам вирубати в скелі правильної форми прямокутну конюшню і два приміщення: одне під панські покої, друге – для двораків. Коли саме і як довго «діяв» осідок грабіжників і хто був його провідником, не відомо. Пізніше скельні «кімнати» могли служити і мирним цілям, не виключено, що й богоугодним, подібно, як Скит Манявський чи інші печерні станиці, розкидані переважно серед важко доступних лісів.

Сам вигляд печер ще й інший здогад викликає. Печери і сховки могли бути пристановищем не розбійників, а тих посіпак, що стежили і ловили так званих розбишак, а саме – озброєних пушкарів і їх командирів. Влада мала змогу стягнути з каменярів і, скоріше всього, безплатну працю для захисту перед «порушниками права». Переслідувати ж могли не тільки опришків, а й злодіїв-пачкарів, які ночами переправляли через кордон табуни крадених коней і пачками перевозили коштовний тютюн-бакун. Мабуть, і назва прикордонного селища – Перегінське – виникла тому, що що туди переганяли коней: з Галичини – галицької породи і з Угорщини – мадярських.

У великих печерах могли спати згадані пушкарі, а в двох менших – їхні ватажки. В такім випадку вертикальний льох служив, певно, в’язницею для зловлених опришків,а самітня келія була не кухнею, а місцем мук.

Зате мало правдоподібним видається здогад, висловлений у польськім «Словнику географічнім», ніби «високі скелі, частково людською рукою обтесані в поганських часах служили як храм». Що людські руки обробляли скелі Бубнища, це видно кожному, але коли і з якою метою – не відомо. Сумнівно, щоб це було зроблено ще в дохристиянські часи.

Тоді ж по недоступних горах людських осель було мало. Та й каменярська техніка була зовсім інша. Зрештою, ніяких написів чи слідів тих часів немає.

Скелі в Бубнищі – не єдині у карпатських горах. Є ще подібні велетні в Синевідську, Уричі, Скиті Манявськім. У Криворівні є громаддя скель з природними печерами, і звуть їх місцеві гуцули «Церкви Довбушеві». Гірський верх біля Ясенева – також скелястий – завдяки численним написам прославився як «Писаний камінь». Є також дивовижні скелі в Дорі, Яремчі. Яке популярне серед горян прізвище Довбуша, показує назва однієї з гір – Довбошанка. Не всюди там, одначе, є штучно вирубані комори, і скелі Бубнища, мабуть, між усіма – найвищі. Як жаль, що археологи досі не дослідили їх, не встановили віку тих комор.

Сьогодні туристам дуже б придався докладний путівник із науково точними вказівками і навіть з легендами. Пригадую, як на озері Ріца жінка-гід цікаво і поетично розповідала місцеву легенду про те, коли і яким способом зробилася там велика заглибина з кришталево чистою водою і чому озеро названо «Ріца». Цікаво було 6 розповісти про Манявський Скит – колишній монастир Василіян в селі Маняві Богородчанського району, де збереглися руїни пізньо ренесансового стилю, головна в’їздова брама, збудована в 1681 році і ін., а також про згаданий у Франковій автобіографії Урич – село Стрийського району Львівської області, де є гарні дикі скелі з руїнами замчища Тустань.

Добре було 6 розробити туристичний шлях слідами подорожей Івана Франка.

Тарас ФРАНКО

Джерело фото: polona.pl