Навколо Пелчинського ставу

Нині у Львові озера можна перелічити на пальцях, а колись їх були сотні — сотні гарних романтичних ставків, оточених незайманою природою. Про Пелчинський став, котрий мав серед них чи не найгучнішу славу, розповідає польський історик і письменник Францішек Яворський.

Цю водойму між узгір’ями Цитаделі і теперішнім Парком культури імені Богдана Хмельницького засипали майже сто років тому, а до середини XIX століття цей став був центральним пунктом краєвиду, якому тодішній Львів надавав найзнаменитіших назв Аркадії і Швейцарії, його оспівували поети найпрекраснішими віршами.

Усміхнені зелені пагорби, старі алейні дерева і безмір сонця магічно притягували сюди львів’ян. Став із своїми таємничими глибинами мав і сумну славу — як останній прихисток львівських самогубців. Як пише Яворський, не минало року, аби кілька змучених життям не пошукало у водах ставу своєї смерті, а разом з нею і спокою. А ще Пелчинський став із давніх-давен був місцем недільних риболовів.

Пізніше ця місцина цікавим чином стала останньою надією для негарних панн, що засиділися у дівках. Розповідали, що одного разу, прогулюючись берегом ставу, молодий драгун побачив дівчину, що топиться, кинувся до води і врятував потопельницю. Честь офіцера не дозволила драгуну кинути врятовану напризволяще, і, переповнений романтичними почуттями, він з нею одружився. Після цього випадку багато дівчат, що через свою зовнішність мали проблеми з одруженням, чатували на березі ставу на молодих офіцерів. Щойно побачивши жаданий об’єкт, дівчина кидалася у воду, а офіцер незмінно її рятував. Однак чи то вигляд не дуже привабливого обличчя, до того ж зі змитими водою білилами і рум’янами, чи то підозра у підступності дівчат, що імітуючи суїцид, бажали зіграти на романтичних почуттях рятівника, не спонукали більше жодного молодого офіцера до шлюбу з «русалками».

Ще на початку XIX століття вся околиця Пелчинського ставу була дикою і романтичною пусткою, котру оточував вінок лисих поодиноких пагорбів. Посередині диміли багнисті випари. Старші львів’яни воліли за краще не віддалятися від дороги, аніж їздити чи ходити коло страшних урвищ. Навіть пастух, який пас кіз, боявся блукати у цих горах, що кишіли гадинами, осами і шершнями.

Лише близько 1820 року генерал австрійської кавалерії князь Генеквін фон Фреснель звернув увагу на цей романтичний закуток, може, тому, що й сам, незважаючи на сиве волосся, був великим романтиком. Уже коли мав за собою багато переможних битв, а на грудях шпалери орденів, запрагнув любовних чарів Гіменею. В око його впала молоденька панночка Зузанна Стшембош, котра, окрім розкішної вроди, мала ще й мільйонний маєток. Посаг чарівної одиначки тягнувся з обох боків цісарської дороги від Львова до самого Золочева: шістнадцять сіл із панщиною вклонялося молодій дідичці, для неї шуміли ліси на всім гірськім пасмі Вороняків.

Але у серці панянки ніколи не буяла весна. Батько дівчини, надзвичайно жорстокий і деспотичний, був войовничим авантюрником, цілком у стилі польських магнатів XVIII століття. У новій, більш цивілізованій австрійській епосі вже не було місця для такого типу людей, однак Стшембош і далі навіснів, страхаючи цілу околицю. Врешті дійшло до того, що суд змушений був, зважаючи на клопотання родини, забрати з батьківських рук молоденьку Зузанну і помістити її у львівський монастир Сакре-Кер. Тут її й побачив генерал Фреснель і запалився великою любов’ю, невідомо лише, чи до панни, чи до її шістнадцяти сіл. За допомогою родини та інтриг нерівний шлюб було укладено. Генералові, окрім власних родинних зв’язків з Бурбонами, потрібні були мільйони польської шляхтянки, а вона потребувала захисту від батьківських дивацтв.

Молода пані змирилася з долею: хоча не могла знайти щастя в обіймах старого генерала, натомість він дав їй високе становище дами цісарського двору, оточив її ореолом захоплення найшляхетнішого товариства Відня. І лише на самому дні душі прекрасної пані ховався смуток, що змушував її заздрити навіть жінкам, котрі замітали віденські вулиці.

Тим часом старий Стшембош, сповнений хворобливих фантазій, став на стезю війни зі своїм зятем. Окрім того, що на дні його душі жевріла нелюбов до підстаркуватого зятя, почалися змагання матеріальні, позаяк генерал, отримавши у власність частину маєтку своєї дружини, суворо пильнував територіальні межі зі своїм авантюристичним тестем. Дрібні сусідські сутички множилися з кожним днем, аж нарешті дійшло до суперечки про тисячу моргів лісу. Конфлікт мало не призвів до масового кровопролиття, оскільки тесть із зятем не бавились у жодні сентименти на кшталт судових процесів, а просто змобілізували свої збройні сили і рушили на поле бою.

І от на горі неподалік Золочева зустрілися старий Стшембош на чолі 500 селян зі своїх сіл і генерал Фреснель із загоном гусарів. Обидві сторони лаштувалися серйозно воювати, однак найближчі сусіди почали перемовини з войовничою родиною, і конфлікт вдалося залагодити мирно.

Стшембош, однак, не забув образи і помстився зятеві доволі оригінально. Під час листопадового повстання 1830 року, в котрому цей шаленець узяв участь з патріотичних і шляхетних міркувань, його улюблений пес урятував йому життя. Отож коли цей собака здох, Стшембош вибудував на місці незреалізованої битви зі своїм зятем, якраз навпроти каплиці — родинного склепу, високий обеліск на честь свого улюбленця, показавши тим самим, що значно більше цінує вірного чотириногого друга, аніж власного зятя.

Серед усієї цієї веремії Зузанна мала лише дорадчий голос, її мільйони щораз зменшувалися і щораз менше втіхи мала вона від життя між двома шаленцями — рідним батьком і чоловіком.

Врешті-решт смерть звільнила її від тих двох найближчих осіб, і графиня нарешті могла дати волю своєму доброму серцю і філантропічним почуттям. Удруге Зузанна вийшла заміж за графа Ожаровського, але матеріальні проблеми не давали їй спокою до кінця життя. Графиня Ожаровська пережила свого другого чоловіка і померла на 89-му році життя, присвячуючи себе духовним справам.

А після генерала Фреснеля у Львові залишилась пам’ятка у вигляді басейну для військових над Пелчинським ставом і впорядкована ціла ця місцевість. Напис на низькому тріснутому будинку з колонами, який стерегли два леви, засвідчував сердечну вдячність львівського гарнізону ініціатору будови басейну. Менш вдячний був львівський магістрат п’ятнадцять років потому, коли довелося чистити став за великі гроші, а потім за ще більші судитись з військовиками за повернення видатків.

Судовий процес закінчився полюбовно: військовики визнали за магістратом право безкоштовно навчати плаванню 15 учнів, а мешканці Львова отримали прекрасне місце для прогулянок, котре багато років поспіль було дуже популярним серед міщан і львівських поетів.

З другого боку ставу, на пагорбах, де військовики поставили кам’яний міст з написом «Військо збудувало — місту подарувало», відбувалися показові виступи військових, на які збігалися великі, спраглі видовищ юрби. Ці маневри були справжньою атракцією для львівської публіки. Для поважніших гостей виставлялись намети, звідки все було найліпше видно і де сиділи здебільшого пані. У виступах брали участь усі види зброї, навіть артилерія з гарматами.

Став був також місцем морських видовищ. А що у Львові немає жодного моря, то за нього правив Пелчинський став. Якось, на велику втіху ерцгерцога Фердинанда І, цілого генералітету і взагалі Львова відбулися показові виступи вихованців басейну, а на закінчення піхота і кавалерія розіграли морську битву, кидаючись у воду в повному обладунку. Смакам львівської публіки потрафили змоклі військові, з яких вона дуже тішилася. А за кілька років на тому ж Пелчинському ставі відбулася битва чудовиськ.

Яскраві ефекти, кричуща барва, перебільшення і замилування тривіальними несподіванками були визначальними у смаках львів’ян. Одягався Львів яскраво і демонстрував барвистість життя на догоду власній насолоді. Типовим прикладом такого смаку стали фестини з битвою морських чудовиськ на Пелчинському ставі, влаштовані 1845 року на користь потерпілих від повеней.

Збереглася гравюра — репродукція афіші цього видовища, яка відтворювала усе, що очікувало там львів’янин. Морські чудовиська мусили мати натуральний вигляд. Кити, крокодили, летючі дракони, навіть симпатична Мелюзина, чи то пак сирена, — всього цього не бракувало 14 вересня 1845 року на Пелчинському ставі на втіху львів’ян. Гарні літографічні афіші зробили свою справу, і у визначений час буквально ціле місто вирушило на став. Підприємці облаштовували трибуни, бо за львівським звичаєм кожен хотів бачити ліпше і більше, ніж інший. Був величезний натовп, а найбільше нарікали на непорядок ті, які найактивніше штовхалися, прагнучи встати в перші ряди.

Якщо вірити тодішнім записам, битва морських чудовиськ на Пелчинському ставі справила на громадян незабутнє враження. Кружляючи ставом штучні кити, крокодили, сирени викликали голосні вигуки захвату, так само як і човни, заповнені «неграми» і «турками». А на завершення цієї забави мала відбутись небачене до цього часу у Львові видовисько — відлов кита…

1915 року під час Першої світової війни російські окупаційні війська спустили Пелчинський став, шукаючи там коштовності, нібито заховані на дні австрійською владою. А 1921 року став остаточно засипали, і ніщо зараз не нагадує про його колишню славетну історію.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.