Соціальне житло, кооперативи і контроль витрат. Як відбудовували після війн європейські міста Реймс і Аахен

Для прикладу, 530 приватних будинків у Чернігові повністю зруйновані, 784 пошкоджені, 1469 вимагають поточного ремонту.

Із 34 шкіл знищено приміщення двох, пошкоджено 25. Із 52 дитячих садків постраждали від обстрілів 37. Зазнала уражень будівля технологічного університету, чотирьох ПТУ. Чотири лікарні та стоматологічна поліклініка. А також підприємства та організації, що підтримують життєдіяльність міста, зокрема, Чернігівська ТЕЦ та водоканал.

Подібних руйнувань зазнавали свого часу європейські міста Реймс (Франція) та Аахен (Німеччина), з якими Чернігів нещодавно встановив дружні стосунки, розірвавши їх з російським Псковом. Реймс відбудовували після Першої світової війни, Аахен – після Другої світової.

Ми розпитали в обох меріях про цей досвід, щоб приміряти його на українські міста, зокрема, й на схоже за розмірами і кількістю населення їхнє місто-побратим Чернігів.

Французький Реймс

Генплан відбудови і його метаморфози

— Після Першої світової війни центр міста був зруйнований на 82%. Мало що вціліло, постраждали собор, оперний театр, церкви Сен-Ремі та Сен-Жак, ринкова площа, ратуша, з 14 тисяч будівель лише 950 залишилися неушкодженими, — розповідає нам Арно Робіне, мер Реймса. Відповідно до прийнятого у 1919 році закону, яким регламентувалася відбудова зруйнованих територій, у кожному з них мав бути створений генеральний план розвитку і благоустрою. Цей план мали ухвалити на рівні міста і держави. У Реймсі такий план створив архітектор Джордж Бердетт Форд, який запропонував амбітну реконструкцію: створення міста-саду з населенням 300 тисяч мешканців, зеленими зонами та різноманітними новими транспортними маршрутами.

У цьому плані були окреслені загальні контури реконструкції, але не встановлено правил щодо типу забудови. В результаті у перші роки відбудови, якою займалися близько 300 архітекторів та шість тисяч компаній, у місті з’явилося багато дуже різних за стилем будівель, які зводилися у різному темпі.

Символічні споруди та історичні пам’ятки відбудували такими, як вони були до війни: собор Паризької Богоматері, базиліку Сен-Ремі, церкву Сен-Жак, мерію та субпрефектуру. Однак під час реконструкції використали новітні технології того часу. Наприклад, каркас собору є одним з перших прикладів бетонного каркасу, матеріалу, який вимагав фінансист Рокфеллер. Оперний театр, муніципальна будівля, були перебудовані не ідентично, але в стилі арт-деко. Нові інфраструктурні об’єкти (бібліотеку, лікарню) звели у стилі модерн.

— Проєкт Джорджа Бердетта Форда пізніше переглянули у бік зменшення, зокрема, з фінансових причин, — продовжує Арно Робіне. — Протягом 1920-1930 років у місті було видано понад шість тисяч дозволів на будівництво нового житла. За відсутності головного архітектора, який би координував відбудову міста в цілому, кожен – у власному стилі і просувався у власному темпі.

Кооперативи і міста-сади

В Реймсі, як і в сучасних Ірпені та Чернігові, в період відбудови люди жили в тимчасових бараках (по суті – модульні будинки). Тим часом будувалося соціальне житло – у “містах-садах”. З чотирьох запланованих таких районів в результаті побудували три (місто-сад Chemin Vert, місто-сад Maison Blanche і місто-сад Charles Arnold). У кожному з цих районів звели свою інфраструктуру (початкову школу, громадський центр тощо), також кожен з них має свій архітектурний стиль.

Порядок і розмах відбудови обговорювали з місцевими жителями. У місті були створені комунальні комісії, відповідальні за оцінку збитків, завданих війною. Ті, чиє житло було знищене або постраждало, об’єдналися у відновлювальні кооперативи.

У 1925 році у департаменті Марна було затверджено 150 кооперативів, які об’єднували 263 комуни і майже 13 тисяч членів. Вони регулярно наймали єдиного архітектора для всіх будівель у комуні, який працював за єдиним планом.

Члени кооперативів працювали самі та отримали повноваження розпоряджатися виділеними державою фондами: самі наймали архітекторів, контролювали і оплачували роботи. Це пришвидшило відбудову та допомогло знизити адміністративне навантаження на органи влади.

Відбудова Реймсу почалася у 1920 році, дати зведення першого будинку, і закінчилася у 1994-му, коли реконструювали дзвіницю Сен-Жак, проте основна частина реконструкції була здійснена між 1920 і 1930 роками.

Рокфеллер, фонд Карнегі, місіс Дайк і міс Морган

Де брали гроші на відбудову? У Реймсі, як і в усій повоєнній Франції, фінансування здійснювалося різними способами: міжнародна допомога – від країн, організацій та окремих благодійників; репарації Німеччини, що завдала збитків під час війни; купівлі казначейських облігацій та зобов’язань самими французами.

Ті, хто втратив майно, отримали компенсацію відповідно до законів, прийнятих у 1919 році. Тоді ж було створено Національний кредит для сприяння відшкодуванню збитків. Фінансування відбудови вимагало випуску численних казначейських зобов’язань, чимало облігацій купували самі французи з менш постраждалих регіонів. (Пізніше, з 1924 по 1929 роки, значні кошти Франції виплатила Німеччина в якості репарацій за збитки, завдані під час війни – Ред.).

Міжнародною допомогою розпоряджалися муніципалітети, відділення «Червоного Хреста» та єпархії. Так, пожертва американського підприємця Джона Рокфеллера (п’ять мільйонів доларів) профінансувала ремонт даху собору, пожертва фонду Карнегі профінансувала будівництво бібліотеки (три мільйони доларів). Американська допомога через спеціальний комітет також дозволила побудувати дитячу лікарню в пам’ять про американських солдатів, які загинули за Францію.

Американці також долучалися до відновлювальних робіт у приватному порядку. У Реймсі пам’ятають, що 10 тисяч доларів пожертвував Альберт Фаревелл на загальну реконструкцію міста, 13 800 франків — шкільні вчителі Сіетла для шкіл міста, 250 тисяч франків — місіс Дайк і міс Морган для тенісного клубу тощо.

Виплата компенсацій за воєнні збитки була під жорстким контролем: щоб її отримати, необхідно було обгрунтувати втрати, надавши підтверджуючі документи. Потім комісії оцінювали розміри компенсації. Витрати коштів міжнародних фондів також контролювалися – через муніципальні та державні установи.

Повернулися і взялися до роботи

У листах, надісланих меру наприкінці війни, багато жителів Реймса висловили бажання повернутися додому і взяти участь у відбудові свого міста. Однак не вистачало робочої сили і, зокрема, архітекторів. Для участі у відбудові були запрошені архітектори з усієї Франції. Щоб уникнути зловживань, створили контролюючі органи для перевірки акредитацій в усіх охочих долучитися до проектувальних робіт. Робітники з різних регіонів чи країн також пропонували свою допомогу у відбудові – у приватному порядку: перепис 1921 року зафіксував, що багато мулярів, землекопів та штукатурів приїхали з інших регіонів Франції та з інших країн (Італії, Польщі, Греції, Люксембургу).

— Угода про партнерство між нашими містами не передбачає допомоги на відбудову в матеріальному сенсі, – відповідає мер Реймса на запитання членів чернігівської делегації після підписання договору співробітництва з Черніговом влітку 2023 року. Але обіцяє “розглянути можливість збору коштів громадянським суспільством Реймса для допомоги в реалізації певних проєктів реконструкції”.

Німецький Аахен

Луізе КЛЕМЕНС, фахівчиня з питань європейського та міжнародного співробітництва міської ради Аахена, розповіла, що під час Другої світової війни місто було зруйноване, більш ніж на дві третини: ратуша, численні житлові та промислові будівлі.

Собор залишився майже цілим і зазнав дуже незначних пошкоджень. Реконструкція фінансувалася переважно коштом «Плану Маршалла», американського фонду відбудови Німеччини, частково — за рахунок пожертв. Найпершим викликом у післявоєнний період було розбирання завалів. По всьому місту були прокладені рейки, якими пустили невеликі потяги, якими вивозили уламки.На розбір завалів знадобилося чимало часу.

Але ще в 1946 році мешканців міста поселили в новозведених «ніссенівських будинках», які первинно планувалися як складські приміщення, але були перетворені на тимчасові притулки. У той час Аахен перебував під британською військовою адміністрацією, і вони побудували ці притулки на муніципальній землі.

Пізніше муніципалітет надав земельні ділянки для будівництва односімейних будинків для малозабезпечених. Місто також оплачувало будівельні матеріали, а майбутні домовласники будували собі житло після роботи і на вихідних. Перший камінь у фундамент такого будинку вдалося закласти лише у 1949 році — через чотири роки після закінчення війни.

— Спільна праця не лише створила життєвий простір, але й породила сильне почуття згуртованості в будівельних громадах, — сказала фахівчиня з питань європейського та міжнародного співробітництва. Тим часом міське планувальне бюро готувало генеральний план реконструкції міста. Його представили жителям на виставці у 1950 році.

Історична забудова мала бути відновлена, транспортні шляхи і комерційні площі – реструктуризовані. Представлення планів у формі публічної виставки було дуже незвичним для того часу. Всі містяни були запрошені до огляду експозиції та до обговорення. В результаті виставка тривала 28 днів замість запланованих 14-ти, бо викликала значний інтерес у громадськості.

Сьогодні центр Аахена виглядає так, ніби там багато історичних будівель. Насправді, багато з них — зведені після війни, але мають старовинні фасади, які були повторно використані для реконструкції.

— Тодішній архітектор міста хотів зберегти поєднання старих і нових будівель. Для нього також було важливо створити численні зелені зони, оскільки Аахен є також курортним містом завдяки своїм термальним джерелам, і тут потрібно дотримуватися особливих вимог, — пояснює Луізе Клеменс. В середині 1950-х більшість мешканців Аахена вже мешкали у власних квартирах. Великою мірою це відбулося завдяки зусиллям місцевого житлового товариства – підприємства, що функціонувало в місті з 1891 року та на 60% було в комунальній власності. Компанія зводила як доступне житло для малозабезпечених, так і дороге житло, кошти від продажу якого і йшли на дофінансування доступного.

До державних та муніципальних коштів долучився приватний капітал. Родини багатих промисловців значною мірою фінансували реконструкцію центральних історичних будівель, таких як Елісенбруннен, міський театр, собор чи ратуша. Міський театр відбудували у 1953 році, за відбудову проголосувало 20 тисяч із 140 тисяч мешканців Аахена, хоча багато з них на той час іще мешкали у притулках.

— Сьогоднішній час і можливості дуже відрізняються від ситуації 1945 року, – говорить Луізе Клеменс. — Ми домовилися, що між меріями Чернігова та Аахена відбуватимуться професійні обміни. Крім того, в Аахені ми намагаємося залучити додатковий досвід через дуже досвідчені будівельні компанії.