Кіно у Львові

Львів’яни познайомилися з кіно у вересні 1896 року в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), де перший кіносеанс відбувся у фотоательє «Рембрандт». Заплативши чималу на той час суму п’ятдесят центів, перші глядачі могли переглянути невеличкі сюжети: «Корабель на морі», «Переслідування китайця», «Танець дикунів», «Шотландський танець» «Дитячий парк у Парижі», «Акробати». Перегляд доповнював музичний супровід грамофона. У подальшому кіносеанси супроводжувалися грою фортепіано, органа, оркестру, а також поясненнями фахівців-техніків.

Від кінця XIX століття у Львові з’являються спочатку мандрівні, а згодом стаціонарні кінотеатри. До Першої світової війни їх було понад двадцять, а на 1939 рік близько тридцяти. Перші кінотеатри засновували банкіри, адвокати, інженери, підприємці, кілька кінотеатрів організував Людвіг Кухар, у 1912 році Едвард Бурнатович закладає кіно «Копернік». Активний пропагандист кіно Едмунд Ліванський почав із придбання кінопроектора і демонстрації фільмів у різних місцях Львова, потім доробився до оренди театру Скарбка, де заснував кінотеатр «Уранія» (згодом він називався «Геліос», потім «Лев», на 1939 рік це був «Атлантик»).

Власники перших кінотеатрів у Львові досить швидко заробляли прибуток і, окрім проектувальної апаратури, що постійно вдосконалювалася, могли придбати також кінокамери. Вже 1897 року «Континентальний Еден-театр» Б. Шенка на вулиці Городоцькій біля костелу Анни демонструє репортаж «У львівській кав’ярні»,
а в кінці 1904 року віденська фірма «Уранія» знімає і показує урочисте відкриття пам’ятника Міцкевичу у Львові. 1912 року засновується «Перша фірма виробництва і прокату фільмів», яка знімає фільми «Помщена кривда» та «Любовні пригоди відомих осіб», водночас виникає «Синдикат галицького кінопромислу». Студія «Кінофільм», створена власником фотоательє М. Мюнцом 1912 року, знімає документальні стрічки «Велика пожежа бензинової бази у Дрогобичі», «Урочисті свята Божого Тіла у Львові»,
«Політ графа Сціпіо на аероплані» і «Шлюб князівни Четвертинської в Живці». У міжвоєнні часи було знято досить багато кінострічок, зокрема документально-етнографічні фільми «Галичина» і «Гуцульщина», фільм «Старий Львів» (виробництво «Оріон-Фільм», 1932 рік).

Ще перед Першою світовою війною кіно у Львові розвивалося дуже інтенсивно. З появою повнометражних драм час показу збільшився до двох годин. Однак, і надалі перед початком сеансу демонстрували хронікальні та природничі фільми. Публіка надавала перевагу повнометражним драмам, криміналам або численним витворам комедійного мистецтва, котрі поволі почали витісняти з екранів декоративні історичні й релігійні стрічки здебільшого італійського виробництва.

Кінолихоманку у Львові кумедно зображає кабаретова пісенька, написана напередодні Першої світової війни:

І майже щогодини постають нові кіна:
Там «Байка», «Фрашка», тут «Гельйос»,
Там знову «Корзо» дреться в глос,
Покаже драму-чар «Бандита Зіґомар»!

І пхаються вар’ята, що люблять ці драмати,
А власник бачить рух, й весело гладить бжух.

Ти, Ксеню, не будь дурна, підемо до «Сатурна»,
Там є театр смішний дуже: велике простирадло висить,
І скачуть по нім во — кубіти, мавпи, всьо!

Іван вертае п’яний знов, а жінка п’є п’яничці кров:
— Де був ти, пиячино!? — Най здохну, був у кіні.
Задурно я квиток дістав, а кажеш, ніби знов я хляв,
Кажу, мене не рухай, а то дістанеш в вухо!

Тогочасні світові фільми надходили до Львова здебільшого через віденську фірму «Уранія», її представник видавав ліцензії на відкриття кінотеатрів і випозичалень фільмів. На початок 30-х років у Львові налічувалося до двадцяти випозичалень фільмів. Це свідчило про те, що багато львів’ян мали вдома проектори і, звичайно ж, кінокамери. Син чудового львівського мемуариста Олександра Надраги, Богдан Надрага 1922 року народження розповідав автору, що його хресний, чоловік не дуже заможний, мав кінокамеру і знімав, як він малим вчився ходити на сходах Домініканського костелу, а це було вочевидь не пізніше 1924 року. А у 30-х роках на Академічній стояла кінокамера і постійно знімала перехожих.

Представники кінобізнесу задля промоції активно «йшли у маси», деякі кінотеатри тісно співпрацювали з громадськими та освітянськими організаціями. Кінозаклади надавали цим структурам приміщення, влаштовували безплатні сеанси, робили знижки. Показовим у цьому був кінотеатр «Марисенька» (тепер у цій будівлі на площі Григоренка міститься театр «Воскресіння»). Щонеділі тут організовували кінематографічні ранки для молоді та школярів. До звичного репертуару юні глядачі отримували у «навантаження» ще й науковий або краєзнавчий фільм. Квитки на ці заходи були майже вдвічі дешевшими, аніж зазвичай. Традиційні кіноакції для малозабезпеченої публіки влаштовувалися перед Різдвом і Великоднем.

На початку тридцятих років, коли у всьому світі настала епоха звукового кіно, в усіх кінотеатрах Львова змонтували західну звукову апаратуру. Це викликало нову хвилю інтересу до кінематографу, і завдяки інновації у місті відкривається одинадцять
нових кінотеатрів. Загалом наприкінці тридцятих у Львові було вже понад тридцять звукових кінотеатрів.

Ілько ЛЕМКО

далі буде…

Джерело: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.