«Я не хочу, щоб моя нація зникла». Інтерв’ю з режисеркою фільму «Я, Ніна» Марисею Нікітюк

У четвер, 7 вересня, в кінотеатрах виходить довгоочікувана стрічка «Я, Ніна» — фільм, натхнений особистою історією боротьби з раком Яніни Соколової. Журналістка й телеведуча не лише є авторкою ідеї та прототипом головної героїні, але також і продюсеркою картини.

Режисерське ж крісло зайняла Марися Нікітюк, яка гучно заявила про себе у 2018 році дебютною стрічкою «Коли падають дерева». Прем’єра того фільму відбулася на Берлінале, який входить до так званої «Великої п’ятірки» світових фестивалів. А в Україні картину визнали найкращим дебютом року (за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо»).

ELLE.UA поспілкувалися з режисеркою про її стрічку, особливості фільмування, новий проєкт, а також про кіноіндустрію в часи війни.

Що для вас важливо бачити в сюжеті фільму, щоб за нього взятися?

Історію і сенси в ній, які зачіпають за живе. Взагалі історія — це як поезія, її можна знайти в тендітному спогаді дитинства, а можна в розмові солдатів в окопі в очікуванні штурму. Це така конструкція, шматок реальності, який розказує нам більше, ніж просто сюжетні перипетії. 

Як ви працюєте з акторами? У чому, на вашу думку, полягає секрет успішного перформансу?

Я працюю з акторами досить детально і багато приділяю уваги саме цій роботі. Для мене дуже важлива щирість і правдивість акторської гри. Вже на етапі кастингу я бачу в акторі зародки персонажа, саме цей актор чи ця актриса носять в собі мого героя, тоді я забуваю про те, що слова, які вони виголошують, написала я. Далі ми детально працюємо з історією і з образом, шукаємо відповідності в житті актора чи актриси з персонажем, ті гачечки емоційної пам`яті, які будуть діставати живі непідроблені емоції та реакції під час фільмування. І головне — це тривалий репетиційний період.

Який день на майданчику «Я, Ніна» був для вас найщасливішим? Чому? 

Кожен день фільмування для мене щасливий. Це неймовірний процес, коли з невагомої, невидимої субстанції ідеї постає цілий світ. Творення — мій наркотик.

Яку сцену у фільмі вам найбільше сподобалося знімати? Чим вона відрізняється від інших сцен? 

Не можу виділити одну. Одна з улюблених була сцена між Тритенко і Хижняк в ліфті, бо вона дуже красива і герметична, в ній вони — оголені нерви. Там нікуди тікати — є тільки камера, актори та клаустрофобічне закрите приміщення, в якому ми 5 дублів їздили 11 поверхів туди й назад. Сцена, коли до героїні приходить динозавр на хімієтерапію — бо коли ще познімаєш динозавра? (Сміється) Сцени внутрішнього стану Ніни з динамічним світлом. Ми там стільки краси назнімали з Ксенією Хижняк, що друга режисерка Кет Стебновська спитала, чи є у Ксені пісня, бо, схоже, ми вже назнімали кліпів їй на альбом.

Як сенси стрічки змінилися після повномасштабного вторгнення?

Я думаю, сенси стали більш випуклими, гострішими. Ідея фільму про те, що варто жити попри все, і на межі життя і смерті віднаходити бажання рухатися вперед, зараз має загальнонаціональне значення.

Під час роботи над сценарієм «Я, Ніна» ви проводили час з онкохворими пацієнтами. Чи можете ви зараз пригадати історію одного з пацієнтів, яка вас вразила? 

Мене вразили всі їхні історії. Це справжні бійці, люди, які вигризли себе з обіймів смерті. Це колосальні зусилля і вітальна сила. Наприклад, прототип нашої героїні Наташі — Наталя Барська — ось вже 10 років бореться за своє життя. Вона не опускає рук уже, здавалося б, у безнадійній ситуації. Коли мені хочеться втомитися від майже двох років повномасштабного вторгнення, я пригадую своїх друзів військових на передовій і госпітальєрів, якими захоплююсь, і Наталю, яка живе попри все. Зразу збираюсь назад і розумію, що втомлюватися я не можу. Іноді, трішки — але треба бути сильною, наша боротьба триває, моє серце ще б’ється.

В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначали, що допрацьовували сценарій «Я, Ніна» зі скрипт-доктором. У чому полягає важливість сценарних лабораторій та скрипт-докторів?

Це дуже важлива частина роботи над сценарієм. Професіонал, у якого не замилене око, читає твій текст і дає глибокий аналіз ззовні, підмічає те, що ти вже просто не бачиш. До того ж у світі, де час дуже пришвидшився, у мене немає змоги писати сценарій 10 років. Інтервал творення звузився від пів року до двох років, тому професійний класний скрипт-доктор — це майже must have у сучасній кіноіндустрії. «Я, Ніну» ми скриптдокторили з чудовим Володимиром Громовим.

Розкажіть про наступний проєкт, над яким ви працюєте? Це той сценарій, що ви розвивали під час Сараєвського кінофестивалю минулого року?

Так, «Цвіт вишні». Там же в Сараєво ми виграли престижну нагороду від «Єврімаж» на розвиток цього сценарію. Це історія про повернення з деокупованих територій після року повномасштабної війни чоловіка з дочкою-підлітком, які зустрічають психологиню боснійку, що приїхала рятувати українських дітей. Історія базується на реальних персонажах і подіях. Я хочу показати в ній, як люди, вирвавшись із пекла, намагаються налагодити життя в прифронтовому місті, і що з ними відбувається, що відбувається з нами усіма всередині країни, охопленої вогнем війни. Це така абсурдна «нова нормальність», коли «бомбане, то бомбане» раптом стало буденністю.

Яким ви бачите становище української кіноіндустрії у найближчі роки?

Складним, але дуже продуктивним. Всі мої колеги режисери знімають зараз документальні фільми, пишуть нові художні сценарії, знімають короткі метри. На все це зовсім не виділяється ресурсу, на жаль. Ми вимушені шукати кошти на ці проєкти за кордоном. І це дуже небезпечно — держава не опікується культурним сектором, майже все це на волонтерських засадах відбувається, в той час, коли видаються кошти на серіали-адаптації чужих закордонних форматів. Ми маємо шукати правду, а не наживу, шукати правдивих героїв, показувати, що реально відбувається з країною, з цивільними, з військовими, як систему жере іржа корупції та людської жадібності, показувати як болить, як віднаходиться надія, як вона втрачається. Це той час, коли ми маємо, як ніколи, розказувати історії про нас світові. Бо може настати момент, що ми закінчимося. Ми маємо закарбуватися в піснях і легендах, як древні греки. Ахілл, Одіссей, Гектор загинули, але їхні імена лишилися в історії. Що ми знаємо про ті цивілізації, які зникли безслідно, які не лишили ні книжок, ні епосів, ні легенд, ні пісень після себе? Я не хочу, щоб моя нація зникла, я не хочу, щоб зникли імена людей, які були титанами.

Що ви можете порадити молодим українським кінематографістам?  

Знімати попри все. Шукати правду, шукати ті теми й історії, від яких їхні серця будуть горіти або стискатися. Кіно — це мрія, це така божественна суперсила творення і це потужний інструмент впливу в сучасному світі. Лише чесно розказана історія про найважливіше для самих творців матиме шанс зачепити й ще когось.