Як помирала Бакота. Влада змушувала селян руйнувати свої хати і рубати сади – на Дністрі зводили ГЕС

Справжня Бакота – десь там, дуже-дуже глибоко, під водою та добрими 30 метрами намулу. У підводному вирії вона не одна: 21 село на Хмельниччині (повністю або частково) та 10 сіл у Чернівецькій області складають їй потойбічну компанію вже понад 40 років, відколи збудовано Новодністровську ГЕС.

Майже море

Туристичний потік перетворюється у бурхливу річку щоліта: екскурсантів привозять катерами та автобусами; світанки окуповані весільними фотографами, берег Дністра – наметами та автівками.

Цю локацію безліч разів знімали у кліпах, про неї стільки вже писали тревел-блогери. Люди люблять море, люди люблять гори. В Бакоті майже маєш два в одному: дністровський каньйон – майже гори. Бакотська затока – майже море. Майже.

У Тернопільській та Вінницькій областях велика вода лише підтопила деякі ділянки сіл. Задля створення Дністровського водосховища 7486 дворів було переселено на початку 1980-х років. Сотні гектарів родючих чорноземів зникло під водою. Гребля Дністровського моря розташована поблизу міста Новодністровськ на межі Чернівецької та Вінницької областей.

Зараз вважають, що проєкт, котрий коштував моря сліз і багатьох мільйонів карбованців, себе не виправдав та завдав великої шкоди сільському господарству та екології регіону. Але він же і змінив подільські краєвиди. Тепер меандри дністровських приток, колись тоненьких і бурхливих, а зараз переповнених водою з Дністра у своїх гирлах, виглядають фантастично гарно. Устя Смотричу і Ушиці, Тернавки та Студениці є одними з найкрасивіших ландшафтів і Поділля, і всієї України.

Про те, як помирала Бакота та народжувалося Дністровське водосховище розповідає бакотянин Тарас Горбняк – автор кількох книжок про рідне село, екскурсовод, у минулому – інженер-механік.

«Я шукав дані — точно не скажу, але п'ять-шість поколінь моїх предків всі були з Бакоти. Крім однієї з бабусь, та була з сусіднього села Теремців, теж затопленого. Всі там народжувалися, жили і помирали.

Перше попередження

Перші чутки про те, що на Дністрі можуть зробити ГЕС і село, ймовірно, піде під воду з'явилися наприкінці 1950-х рр. Чи налякало це тоді? Напевно, не дуже. У селі ж було багато дітей, не так, як зараз. Люди хотіли будуватися, розвиватися. Хотіли кращого собі і дітям — так само, як і ми зараз хочемо. От і мої батьки вирішили будувати у Бакоті нову хату. І хтось тоді їм казав: не поспішайте будуватися, бо це все має бути затоплене. Це не була заборона. Це було перше попередження.

Друге попередження відбулося, коли у 1972 р. у Москві голова ради міністрів СРСР Олексій Косигін підписав постанову (про створення Дністровської ГЕС). За тих 14 років, що минули з першого, у селі приблизно кожна четверта хата була новою. Вже не на дві кімнати, а на три або й чотири. Не під соломою, а під черепицею. Хіба люди могли повірити, що рівень Дністра підніметься так сильно?

Відмінність Бакоти від інших сіл над Дністром була у тому, що вона ніколи не боялася води. Сусідні села — Студениця, Наддністрянка, Колодіївка та інші — жили просто біля води. А Бакота лежала на горбі. І хоча ширина Дністра біля нас була метрів зо 150, а глибина під монастирем була метрів зо 12, та найбільша повінь, котру пам'ятали мої батько та дід, була у 1941 р. Тоді рівень води піднявся на вісім метрів, але жодну хату не підтопило. Навіть думка про те, що води може бути ще більше, відпадала. Ще й старше покоління бачило за життя не раз, як влада щось планувала, та плани так і не були реалізовані.

Але прийшов 1972 рік. Я якраз пішов в армію — і родичі розказували, що приїхали тоді в село з району (Кам'янця-Подільського), зібрали людей і сказали: Все. Далі дороги немає.

Чи сприйняли цю звістку як трагедію? Ми тоді переважно були радянським продуктом. Нам казали, що це добре. Будуються заводи, фабрики, почалася міграція селян у міста, і всім потрібна електроенергія.

Електрифікація і розбудова

Маленькі діти і молодь вважали, що все ніби й добре: електрифікація ж має бути! Розбудова промисловості! Та все ж люди не могли ще зрозуміти, що от ті 42 новозбудовані хати так і залишаться... ну як би сказати... невикористаними.

Дійшло лише тоді, коли людям сказали: через вісім років ця долина має бути голою. Це буде дно майбутнього водосховища. Без людей. Без дерев. На весь процес влада запланувала 14 років. Вісім - власне на переселення. Ще шість — на заповнення водосховища водою.

У Кам'янці при райвиконкомі був створений відділ переселення. Під воду мали піти села або їх частини у чотирьох областях — Хмельницькій, Чернівецькій, Тернопільській та Вінницькій. І найбільше людей під переселення припало саме на Кам'янець-Подільський район — 51 відсоток. Вінницька постраждала найменше.

Зруйнувати свою хату

Найважче переселення сприймали люди старшого покоління. Тут така була ситуація: держава оцінювала майно і видавала гроші, в середньому 3,5-4 тисячі карбованців на домогосподарство. Це були значні кошти порівняно з зарплатою тодішньою, з прибутками сім'ї. Але все одно їх не вистачало — це було приблизно 35-40 відсотків від витрат на новий будинок. Лише нещодавно я дізнався, що була тоді ще й умова.

Держава утримує за собою право не віддати кожній сім'ї 15% від загальної суми до тих пір, поки родина сама не зруйнує свою хату, не зрубає дерева у своєму садку. Держава просто загрібала жар чужими руками. Нашими.

Оцінку майна зробили дуже хитро: описали все майно, вказали суму одну - умовні п'ять тисяч. Це пункт номер один, де мав бути підпис власника садиби про те, що він погоджується з тим, що це його хата виміряна, криниця, мур. Вони все описали і кажуть: Тарас, розпишися! А пункт номер два був зовсім з іншого боку сторінки, де було зазначено: держава за собою лишає право не додати кожній сім'ї 15 %.

За цих вісім років люди повинні були визначитися, хто хоче будуватися, хто купити готову хату, хто хоче квартиру. Квартири вибирали переважно староушицькі (мешканці затопленого селища Стара Ушиця, котре перенесли на вище місце). Вони були типові міщани, не звикли до роботи на землі. Самотнім стареньким держава будувала будинки, не видаючи ніяких грошей.

Куди переселитися

Тим, хто хотів будувати хату, давали ділянки. Місце можна було вибрати самому — в Гораївці, Колодіївці або Старій Ушиці. Люди йшли на оглядини — подивитися, чи вода є, чи криниця є. І майже всі землі, які були на генеральних планах назначені для переселенців, були не дуже й придатними для життя. Майже скрізь були мочарі. Люди приходили, дивилися: О, два метри до води. Не беремо, бо вода буде у льосі.

Далі треба було написати заяву, голова сільської ради її підписував, і наступного дня вже було рішення: такому-то виділити таку-то ділянку.

Влада мала свої приблизні плани на переселення. Наприклад, планувалося, що мешканці Бакоти переїдуть до Старої Ушиці. Але наше село розділилися на кілька частин. Перша — ті, хто купили хати. Не тільки на Поділлі: хтось купив на Львівщині, хтось на Полтавщині, у Криму.

В Криму було легше купити: там попиту не було, попит був тут, недалеко від Бакоти. За хату, що ледве стояла, вже розвалювалася, почали просити 5-6 тисяч. Добра хата ближче до Кам'янця вартувала до двадцяти тисяч. Для тих часів це фантастична сума.

Три карбованці за дерево

Я знав людей із затопленої Студениці, у котрих були дуже добрі сади. А плодові дерева високо цінилися, за кожне давали 3 крб. Мав 100 — от тобі 300 карбованців. За такі гроші в колгоспі треба було рік працювати! І у Студениці дехто мав і 9 тисяч, і навіть більше 10. Але навіть цих коштів не завжди вистачало.

Друга група бакотян відправилася у Лісові Гринівці біля Хмельницького — там радгосп спеціалізувався на лікарських рослинах, так само, як і у нас. Люди думали: “О, ми ж знаємо, як ромашку вирощувати. Поїдемо туди!”

Ще одна група з сусіднього села переїхала на Дніпропетровщину. Почули, що там гарні колгоспи, великі поля, є трактори, комбайни — ще й безкоштовно давали житло. А про те, що там питна вода вся привозна, і не знали. Дехто звідти повернувся таки назад на Поділля.

Всі зрубані дерева змусили спалити

Сам я, студент кам'янець-подільського аграрного інституту, теж рубав свій сад. На «допомогу» бакотянам тоді прибули бригади робітників, у котрих були новенькі бензопили «Урал» і «Дружба» - селянам купити такі було практично неможливо. Та цих з бензопилами люди до села не пускали, робили все самі. Потім всі зрубані дерева змусили спалити. Бо ж наша ГЕС зроблена за радянським проєктом, без шлюзів. І це все у іншому випадку несло б на ГЕС – і там би воно застрягло.

Каміння з розібраних нових хат вивозили як будматеріали. Саманні хати з глини так і лишали там. Хтось будував нову хату з кроквами, знятими зі старої.

Чомусь це вирубування садів я сприймав тоді як якусь перспективу. Діди та баби мої померли ще у Бакоті. Батьки переїхали до Колодіївки.

Будувати, руйнуючи

Ті переїзди простими ніхто б не назвав. В жодному документі я не знайшов, що люди мають право взяти хоча б один робочий день на те переселення. От і виходило: ти одночасно ходив на роботу, руйнував свою хату та будував у іншому селі нову. А руйнувати власне родинне гніздо – це жах. А не зруйнуєш – недоотримаєш суму, рівнозначну трирічним заробіткам у колгоспі.

Тоді ж власного транспорту у людей практично не було. Ти наймаєш з автоколони автомобіль, платиш за цілий день — але ж сам ти все не завантажиш. Люди почали гуртуватися, як у колишні часи, у толоки. Часто родини будувалися на нових місцях поруч. Так зробили родичі з боку моєї мами у Колодіївці.

Сьогодні неможливо сказати, скільки хат було зруйновано, скільки садів та виноградників вирубано. Одна цифра точна — 16 тис га родючих земель під водою.

Чи протестував хтось проти переселення? Люди були навчені 1930-ми роками. Спробуй лише сказати, що ти проти — Соловки чекали з радістю, але квиток був в один бік. Зараз я часом чую, як розказують, що хтось там не хотів їхати, кидалися під бульдозер... Не було такого. Був бульдозер у селі, але ніхто під нього не кидався.

Кредитували переселенців під якийсь відсоток, таке було, але хто тоді мав гроші щоб оплатити кредит? Тим більш, у селі.

Поцілували землю

Коли вже повністю оголилося село і нічого не лишилося, бакотяни зібралися на останній, як казали у селі, празник – на Покрову, 14 жовтня 1980 р. Навіть музики були з сусіднього села Теремців – там люди вважалися переселенцями другої категорії і туди пізніше мала прийти вода. Зібралися, музика... Ніби й танці, а ніби й ні. Потім хтось сказав: «А йдемо до центру села?» Всі гуртом йдуть і йдуть, уже темніє. Позаду їде наш колгоспний шофер, інвалід Парасюк, підсвічує фарами. Музика вже не грала. Запала тиша. І у тій тиші раптом всі опустилися на коліна і поцілували землю…

Через 10 днів запрацювала Новодністровська ГЕС.

Вода піднімалась поволі, три роки йшла до нас ті 50 км від ГЕС. Вже коли я працював інженером у Гораївці, то мав підлеглого, водія автобуса Григорія Левченка. Він розказував: як вивозив жінок на поле рвати ромашку чи м’яту, і поки вони працюють, мав вільний час. Їздив за півтора кілометри від поля – поглянути, як там, на місці села. А вода вже піднімається. Одного дня каже: «Вода вже там, де у сусіда Василя хата була. Моя хата далі – у мене остання надія: а раптом?.. Раптом вода далі не піде? Я ту недобудовану хату в Гораївці готовий залишити – і повернутися. Бо все моє щасливе життя було у Бакоті».

Раптом вода далі не піде? Я недобудовану хату в Гораївці готовий залишити – і повернутися.

Через кілька днів знову поїхав поглянути, як там. Приїхав – і лише мовчки махнув рукою. Знаєте, як у Ліни Костенко: «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там».

Бакотяни

Що до цього часу вирізняє моїх бакотян – що ми в будь-який момент готові допомогти одне одному і зустрітися. Тримаю в руках зараз запрошення за 27 червня 2010 р. Ми тоді зібралися у тридцяту річницю знищення села – майже спонтанно. Взимку сіли розсилати запрошення, підраховували, скільки ще людей залишилося серед живих, хто куди поїхав. Помилилися на одну людину лише. Зібрати село через 30 років після його смерті здавалося неможливим. А ми зібралися.

За прогнозами погоди тиждень до зустрічі і тиждень після були суцільні дощі. А того дня жодна краплина не впала! А сліз було… Ми продумали три запасних варіанти на випадок негоди: староушицький будинок культури, клуб у Гораївці або у саду біля насосної станції. Цей останній варіант і врятував зустріч.

Всім селом працювали – хто що вміє. Той возив дошки, той складав, той будував шалаш великий. Приїхали люди також із затоплених Теремців, Наддністрянки, Кривчан. Запросили Хмельницький муніципальний духовий оркестр, грали місцеві музики. Запросили районну владу на зустріч, та єдиний, хто приїхав – голова сільради Василь Мацьков, бо у нього самого мама була з Бакоти. Більше ніхто.

Вінки на воду

З Устя за 50 км від Бакоти приплив катер, який зробив безкоштовну прогулянку Дністром для літніх бакотян. Хтось на зустріч привіз квіти – і я попросив своїх онуків наплести з них віночки. Їх вручили старожилам. Я був ведучим тієї прогулянки на катері. Та вистачило мене хіба на 200 метрів маршруту. Нереально щось розповідати, коли вся група плаче.

Хтось каже: «А он тамо моя хата була. Там криниця стояла – і грушка була. Я там воду пив. Мені обіцяли краще життя, але я так нічого кращого за Бакоту і не побачив». А потім вони почали кидати вінки на воду.

Нереально щось розповідати, коли вся група плаче

Суцільний чорнозем

…Туристична кар’єра Бакоти почалася десь у 1990-х, зі створенням НПП «Подільські Товтри». У вісімдесяті був якийсь момент, коли здавалося, що люди розгубили одне одного, забули всі стежки. У церкву ж ходити забороняли. Та кожного Маковія у монастирі була служба. І люди потроху почали на неї збиратися. Розказували про Бакоту дітям своїм, онукам. Цікаво так: там ще коли той монастир був, але ж так і називають ті кілька печер «монастирем».

Його розвалили у 1964-му, мені 10 років було. Пам’ятаю його ще до руйнації, мене туди бабка за руку шестирічного приводила.

Часом дивлюся на цю воду і думаю: а якою була б Бакота зараз? Люди хочуть комфорту, а сюди ж навіть рейсового автобусу не було. Я в школу в Грушці ходив, за сім км, і все нагору. Щоб до інституту дістатися, мусив йти в гору кілометри два з половиною – до Гораївки. Туди з 1970 р. ходив автобус з Кам’янця. Але для нас тоді це було абсолютно нормально, ми звикли були ходити.

Тим, у кого був тоді транспорт, з’їхати до нас було цілою проблемою. Значно легше було дістатися до Комарівців на бесарабському березі Дністра, на Чернівеччині: туди і пором був, аж поки його під час бурі десь не зірвало і не віднесло, і на човнах переправлялися на ярмарки – за каструлями, за посудом туди їздили. Такса переплисти на інший берег була 5 копійок.

І це ще ми жили у Бакоті, звідки можна було кудись вийти! У зовсім тупиковому місці було містечко Студениця. Воно у яру – і з одного боку гора на Рогізну, з іншого – гора на Бакоту. Ні автобусом, нічим туди не доїхати було. А бакотяни у Студеницю ходили пішки – бо там лікарня була. Я ті 6 км, пам’ятаю, велосипедом долав, коли моя бабуся лежала у лікарні. А за гачками для вудок хто їхав, а хто й ішов до Старої Ушиці – за 12 км.

Студениця ж ніби і близько, а була зовсім іншою. І не лише тому, що це давнє єврейське містечко, а й тому, що у них там на долині майже не було орної землі. Коли у них утворили колгосп, вони користувалися землею вже нагорі, значно вище. А Бакота була серед всіх сусідніх сіл одна така, що мала аж 1000 га поля.

Професор Чернівецького національного університету Богдан Рідуш розказував мені, що тоді, коли кам’янецькі археологи копали Бакоту, він був тут грунтознавець, робив шурфи, вивчав склад грунтів. У Бакоті було до метру суцільного чорнозему. Родючість наших земель вражала.

Недоладності

Чи потрібна була ГЕС? Вважаю, і так, і ні. Ми використовуємо електроенергію, Кам’янець – питну воду з Дністра. Але ж не можна забувати про сейсмологічну зону Вранча – вона не дуже далеко від ГЕС. Це постійний фактор небезпеки. Казала мені одна жінка, що читала заключення екологів перед будівництвом ГЕС – там був крик душі. Але його ніхто не почув. Про ще, що та ГЕС не потрібна, намагався пояснити у високих кабінетах і секретар райкому з Нової Ушиці, сусіднього райцентру. Не почули.

Про те, що це катастрофа, зрозуміли вже після розпаду СРСР. Тоді повилізали всі ті недоладності. От у Гораївці збудували насосну станцію, котра мала качати воду для охолодження реакторів Хмельницької АЕС. До якої 220 км. Насосну звели – а труби туди так ніколи і не проклади.

Нещодавно дізнався, що у 1980-му, коли села наполовину вже не було, сюди приїхав хтось з Міністерства водного господарства СРСР, а саме під його егідою і створювали ГЕС. Він і молодий начальник насосної станції зупинилися там, де зараз стоїть хрест біля оглядового майданчика – і побачили унікальну долину, вже без села.

Трикілометрова дамба висотою у 40 м врятувала б родючу долину

І виникла думка: а давайте це все перекриємо дамбою – від Колодіївки до Бакоти. Що для СРСР було зробити трикілометрову дамбу висотою у 40 м? Це врятувало би родючу долину.

На території колгоспу у Колодіївці вже було виділено 15 га землі для 1500 одиниць техніки, яка мала будувати греблю.

Кажуть, вони з цим планом поїхали в Москву, а там стали рахувати. Виходило, що вода до Бакоти прийде у 1983 р., греблю добудувати не встигнуть, треба ще хоча б рік.

Історична довідка

У XII-XIV ст. Бакота була столицею Пониззя (так називали територiю мiж Днiстром та Пiвденним Бугом, сучасне Поділля). Захищене від вітрів місце біля великої ріки, оточене родючими луками, було слов'янським містом у складі Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств.

Навіть потужна уява не справиться із завданням побачити, якою ж була та столиця Пониззя у часи, коли про Кам’янець ще й не чув ніхто. У 1255 р. місто захопили та спустошили монголо-татари, скориставшись зрадою тодiшнього намiсника Бакоти Мiлея. У 1259 р. зайди зруйнували міський дитинець. Столиця Пониззя на сто років потрапила у татарське ярмо.

З 1331 р. Литва, а ще за дев’ять років Польща починають претендувати на Бакотську землю. В 1362 р. пiсля перемоги над вiйськом Подiльського улусу на Синiх Водах Бакота відходить до Литви у складі Подiльського князiвства. Правили князівством чотири брати Коріатовичі.

Бакота вже не була столицею, але була містечком. Потужний землетрус 1620 р., через який відкололася частина Білої скелі, що нависала над Бакотою, змінив долю поселення. З того часу це було вже село, малоцікаве літописцям і картографам тих часів.