Про пікантні трафунки в кінотеатрах Львова

Про цікаві трафунки в кінах часів польського міжвоєнного періоду розповідає історик Андрій Козицький. Чи не найпопулярнішими кінотеатрами тоді були «Пасаж» і «Утіха» у неіснуючому тепер пасажі Міколяша, що з’єднував вулиці Коперника і Вороного. Величний і розкішний засклений торгівельний центр з обігрівом та ілюмінацією, з престижними магазинами і представництвами світових фірм, з часом став місцем прогулянок, як толерантно висловився львівський путівник, для «сфер менш вишуканих, особливо солдатів і кухарок», тому логічно, що й тамтешні кінотеатри перетворилися на «гадючники».

Обидва кіна належали до приміщень так званого «кишкового» типу, позаяк містилися в дуже вузьких витягнутих залах (кіно «Утіха» в народі називали «братрура», тобто «духовка»). Приміщення більшості кінотеатрів «для плебсу» у Львові були видовженими і вузькими, маючи в основі прямокутну форму, і виглядали радше як коридори, тунелі чи вагони, аніж як театральні чи концертні зали. В задній частині кінотеатру стояли м’які крісла, так звані резервні місця, де роїлись блохи і звідти гуляли по всьому залу. Незважаючи на таку незручність, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх «панянок». Глядачами «Пасажу», який спеціалізувався здебільшого на ковбойських і пригодницьких фільмах, були «кіндери», тобто дрібні кримінальники, хоча сюди частенько приходили й гімназисти. Між цими соціальними групами часто виникали конфлікти, іноді бійки спалахували під час перегляду фільмів. Заворушення провокували батяри, котрі щиро ненавиділи «скубентів». Головних правил поведінки у «Пасажі» було три: сховати гроші якомога далі у внутрішню кишеню, надійно защіпнути її англійською шпилькою, тримати під пахвою шапку, аби не вкрали, і найголовніше, постійно тримати руки в кишенях верхнього одягу. Вкраденою у темряві шапкою батяри любили бавитися як м’ячем, перекидаючи її з ряду в ряд. Тримати руки в кишенях потрібно було тому, що однією з улюблених розваг завсідників «Пасажу» було справляти малу нужду до кишені якогось новачка-роззяви. Робилося це за допомогою спеціальних гумових трубок, але віртуози своєї справи могли влаштувати атракціон без жодної трубки.

В «Утісі» крутили фільми переважно еротичні. Перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдонімом Ґера Івнінґ. У цьому кіні був лише один проектор, тому раз у раз сеанс
переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відкривали двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка очікувала на цей момент під дверима, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки, аби виявити «зайців». Аби розмова із «зайцями» виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів. Коли на початку тридцятих років з’явилися звукові фільми, їх демонстрували двома проекторами, тож потреба у перерві відпала і безбілетники не могли проникнути в зал, тому білетери-спортсмени зникли. Однак з’явився інший сервіс — працівник кінотеатру ходив по залу і розпиляв над головами рідину — «лісову свіжість».

Бійки в «Утісі» були таким самим звичним явищем, як і в «Пасажі». Виявилося, що демонстрація жіночих принад (треба сказати, що тодішня «еротика» не справила б на наших досвідчених сучасників ані найменшого враження) заохочує самців до агресії анітрохи не менше, ніж бойовики. Коли власникові «Утіхи» увірвався терпець, він найняв «вишибалу», який під час сеансу стежив за порядком. Засобом впливу на нечемних глядачів був довжелезний канчук, але перш ніж когось вперіщити, охоронець попереджав про свій намір. Якщо погроза не діяла, тоді точним ударом понад головами глядачів «вишибала» заспокоював бешкетника. Розповідали, що «чоловік із канчуком» ніколи не помилявся і завжди точно влучав у того, кому призначався удар. Утім, згодом поліція арештувала охоронця порядку в кінозалі, позаяк виявилося, що він пограбував провінційний банк.

За часів розвинутого соціалізму перегляд кінофільмів у Львові теж мав свої цікаві особливості. Пити під час сеансів пиво чи дешеве вино, плямкаючи, їсти морозиво чи кукурудзяні пластівці, лузати насіння, залишати під стільцями гори лушпайок, папірці від морозива чи пусті пляшки, а згодом приліплювати жуйки до крісел було в порядку речей. Тоді в СРСР існувала екзотична традиція примусового перегляду ідеологічних фільмів, як-от «Ленин в Октябре» чи «Ленин в Польше»: бідолашних студентів змушували дивитися цей «відстой», погрожуючи поганими оцінками і незаліками. Найбільш лякливі йшли на сеанси, людей у залах на таких фільмах було вкрай мало, тож знаходилися такі спритники, що використовували ситуацію для власної насолоди. Найбільш сміливі парочки, яким, як тоді жартували, «було з ким, але не було де», сідали у місця на порожніх балконах і під мудрі ленінські промови займалися петтінгом, оральним, а часто-густо і реальним сексом.

Для львівських пацанів 60-х років минулого століття походи до кінотеатру були дуже популярною розвагою: хлопчаки відвідували кіно, аби подуріти. У дитячі роки вони стріляли зі самопалів по «фашистах» на екрані, лишаючи на білому полотні чорні дірки від гільз. Однією з атракцій було стріляння з рогатки «шпонками» (кавалками закрученого дроту) і видування з металевих трубок пластилінових кульок у голови глядачів на передніх рядах. Подорослішавши, пацани пили під час сеансу «чорнило» (дешеве вино), а в кінотеатрі «Піонер» пусті пляшки кидали з балкону в партер. Хлопці частенько робили «культпоходи» на вечірній сеанс: брали найдешевші квитки за двадцять копійок у два перші ряди, але сідали на два останні. Особливим шиком вважалося в перерві між декількома ковтками «чорнила» з пляшки просто у глядацькому залі ще й закурити дешеву «дитячу» сигаретку популярних тоді марок «М’ятні», «Ментолові», «Душистые» і «Ароматні» за шістнадцять чи «Мир» або
«Новость» за вісімнадцять копійок.

Квитки на популярні фільми у радянські часи були дефіцитом, за ними доводилося вистоювати у чергах біля кас годину чи навіть дві. Це були добрі часи для касирів, які, приховавши квитки на хороші місця, потім мали непоганий «навар». А найдовші черги
спостерігалися у Львові на початку 90-х, коли за квитками на стрічки, які донедавна були в СРСР заборонені, люди стояли до десяти годин.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.