Зміна юрисдикційної належності Почаївської лаври 1831 року

Зміна юрисдикційного підпорядкування Почаївського монастиря проходила неодноразово в його історії. Дослідники здебільшого акцентують увагу на 1712 р., коли відбувся перехід від Православної до Унійної Церкви та 1831р., коли обитель повертається в православ’я. Окрім зміни юрисдикційно-церковної, у монастирі проходила і зміна юрисдикційно-конфесійної належності в рамках однієї Церкви. З 1686 р. обитель, в складі Київської митрополії, від Константинопольської патріархії переходить у юрисдикцію московської. У 1924 р. Почаївська лавра знову підпорядковується Константинопольській, а з 1940 р. – повертається до московської патріархії.

З 1991 р. Почаївський монастир в Українській державі. Вже більше тридцяти років нашої незалежності він знаходиться в юрисдикції московської патріархії. У зв’язку з цим актуальним є питання зміни юрисдикційно-конфесійної належності 1831 р. У той час обитель  тридцять шість років (1795–1831 рр.) перебуває в підпорядкуванні Унійної Церкви, в складі російської імперії.

У цілому діяльність Почаївського монастиря від часу його заснування (кінець ХVІ ст.) і до сьогодні проходить під впливом геополітичних процесів, які значною мірою визначають належність обителі до однієї з Церков візантійського обряду. Відсутність державного утворення українського народу призвело до контролю над монастирем сусідніх держав, послаблення кожної з яких стало наслідком зміни національно-конфесійної орієнтації та юрисдикційної належності обителі. Як наголошує Е. Бистрицька: “Юрисдикційна різновекторність Почаївської обителі є яскравим прикладом її включення у геополітичні трансформації. Зокрема входження Західної Волині до складу російської держави, внаслідок поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. уможливило перетворення Почаївського монастиря на потужну опору православ’я у західному регіоні Російської імперії”. Його передача у власність російської православної церкви (рпц) у 1831 р., вважає дослідниця, “була закономірним наслідком боротьби з греко-уніатами” [1, с. 15–16].

У російській імперії почаївські василіани переважно були патріотами поділеної Речі Посполитої, відданість якій їм прищеплювалась у монастирських школах, зокрема в почаївському училищі, що діяло при обителі. Четверо викладачів цього навчального закладу підтримали Польське повстання 1830–1831 рр., учасники якого намагались відновити польську державу. Троє учнів перебувало в загонах повсталих. Двоє пізніше покинули повстанців, а Антон Камінський залишився серед них [2, арк. 10]. Відповідні події ще раз підтвердили, що ідеологічно-виховні пріоритети освітнього напрямку в василіанській Почаївській обителі залишались незмінними і після переходу Волині до складу російської держави.

Окрім викладачів та учнів монастирського навчального закладу, Польське повстання 1830–1831 рр. підтримали й насельники Успенської обителі. У зв’язку з цим у монастирі працювала судово-слідча комісія. Її документи вказують, що з початку до повстанців приєднались ієромонах Скірмонт і учень Почаївської школи Камінський, а коли повстанці покинули Почаїв, то разом з ними пішло вісім ченців. Було встановлено, що загін Й. Дверницького вітали ченці Г. Крупський, Т. Савицький, П. Камінський, П. Цєкульський. Крім того, Г. Крупський організував обід і сніданок для повстанців. Також у підтримці повстанців були звинувачені ченці Ф. Постанкевич, Г. Стародубовський, Г. Подолянський, Я. Новіцький, Ф. Козачевський і Н. Кулаковський [3, с. 70]. Серед десяти ченців, звинувачених в підтримці Польського повстання 1830–1831 рр., п’ятеро були римо-католики [4, с. 266–267].

Інкримінували підготовку повстання й настоятелю Почаївського монастиря Яну Сківському, оскільки той 1830 р. багато їздив по Волині, відвідуючи різні василіанські монастирі. На момент передачі монастиря православним, останнім василіанським настоятелем був Якинф Вешатинський. У липні 1831 р. лише на підставі підозр десятьох почаївських ченців і одного ієродиякона ув’язнили в Київській фортеці-в’язниці на Печерську [3, с. 70].

Приймальна комісія по передачі Почаївського монастиря рпц завершила процес передачі обителі 25 листопада 1831 р., зобов’язавши унійну Консисторію перевести 35 почаївських насельників у Барський, Володимирський, Загоровський, Любарський ще Кременецький монастирі. Один чернець вирішив перейти в православ’я та залишитись у Почаївській обителі [5, с. 206–207].

Майже сорокарічне функціонування Почаївського монастиря в складі Унійної Церкви, в період російської державності (1795–1831 рр.), можна пояснити не стільки толерантністю петербурга, як відсутністю вагомих причин легітимної зміни юрисдикційної належності, поява яких (підтримка представниками Почаївського монастиря Польського повстання 1830–1831 рр.) “розв’язала руки” російській владі для вирішення проблеми конфесійного перепідпорядкування Успенської обителі. На думку Р. Шеретюк, це стало одним з кроків царату, “спрямованих на подолання певної “відчуженості” правобережних теренів та надійне “прив’язання” їх до Російської імперії”, щоб “пришвидшити реалізацію “наново перероблених”, однак насправді старих планів ще Катерини ІІ скасувати Греко-Уніатську Церкву». Дослідниця вважає, що “відтак для російського самодержавства польське повстання стало не стільки причиною, скільки нагодою втілити в життя його давні наміри знищити цю Церкву як силу, що заважала остаточному злиттю Правобережжя з Росією” [6, с. 181].

Зміна юрисдикційно-церковної належності Почаївської обителі 1831 року була підготовлена суспільно-політичним поступом Волині як складової частини російської держави. “Ліквідаційна антиуніатська політика царського уряду, – наголошує Ю. Мартинів, – позначилась на долі Почаївського монастиря, який після поразки польського листопадового повстання 1830–1831 рр. був приєднаний до РПЦ” [7, с. 80]. Подальші події (Полоцький собор, 1839 р.) підтвердили, що в ХІХ ст. християнська Церква візантійського обряду підпорядкована Папі Римському не мала можливості функціонувати на території, де існують давні традиції іншої Церкви цього ж обряду, що мала беззаперечну підтримку державної влади. Ситуація нагадувала події 1596–1633 рр., коли була делегітимізована Православна Церква в Речі Посполитій.

Уніфікаційні процеси, що були притаманні політиці російської держави, стосовно новоприєднаних територій після другого та третього поділів Речі Посполитої, визначили майбутній напрямок розвитку та діяльності Почаївського монастиря. О. Крижанівський та С. Плохій переконані, це підтвердив і намір російського імператора Ніколая І, щодо Правобережної України “ввести край цей силою піднесення православ’я й елементів російських у неподільне єднання з великоросійськими губерніями”, поки ці землі “не зіллються з іншими частинами імперії в одне тіло і одну душу” [8, с. 226].

Православні обителі Російської імперії, будучи складовою частиною держави, входили до загальноімперського конгломерату, головне завдання якого полягало в утвердженні російського єднання. Аналізуючи діяльність монастирів у державному організмі російської держави, до складу якого вони входили, дослідник Г. Прошин вказує, що: “Чернеча відмова від світу могла бути декларативною, могла бути смиренною і навіть таємною…але відмовою від світу вона ніколи не була”. Чернець, продовжує дослідник, – “здійснював свої подвиги зречення в середовищі чернечої братії, братія ж входила до складу церковної організації, а церква, що загальновідомо, – була частиною державного апарату Росії” [9, с. 308]. Тому чернецтво в однаковій мірі підпорядковувалося  як церковним правилам, так і державним законам. “Монастирі, – вважає Г. Прошин, – підпорядковувались архиєрею своєї єпархії (єпископу, архиєпископу, митрополиту). Кордони єпархій майже завжди (в синодальний період з 1721 по 1917 рр. – завжди) збігалися з межами адміністративного поділу держави, частиною якого була церква” [9,  с. 11]. Саме самодержавно-синодальний устрій управління православної церкви московської патріархії, наголошує Е. Бистрицька, “передбачав втручання у справи уже Почаївської лаври з метою забезпечення підтримки урядової політики” [1, с. 16].

Почаївська обитель з жовтня 1831 р. розвивалась у площині загальноросійської парадигми, відхилення від якої визначав минулий спадок монастиря. Особливий поступ Успенської лаври в цей період пояснює її місцерозташування у волинському регіоні, український компонент якого, як і в попередні періоди (перший православний та унійний) відображався в діяльності чернечої братії та формуванні національного середовища.

Першим намісником відновленого православного Почаївського монастиря став єпископ Волинський і Житомирський Амвросій Морєв. 25 жовтня 1831 р. він розпочав в Успенській обителі архиєрейські богослужіння. Владика Амвросій запровадив в монастирі роботу дорадчого органу – Духовного собору. До його складу входили церковні діячі, які допомагали настоятелю управляти обителлю. У листі за № 5292, від 14 листопада 1831 р., єпископ Амвросій звертається до ректора Волинської духовної семінарії архимандрита Флавіана із завданням “заснувати в Почаївській Лаврі Собор, в який повинні надходити всі справи, що до Лаври мають відношення, як по внутрішньому, так і зовнішньому управлінню”. У цьому приписі вказувалось, що Духовний собор зобов’язаний вести листування “з усіма державними установами у справах Лаври” [10, арк. 2].

Головою новоутвореного керівного органу Почаївського монастиря був призначений ректор Волинської духовної семінарії архимандрит Флавіан. До складу Духовного собору ввійшли представники волинського духовенства. Це Кременецький протоієрей Антоній, Острозько-Дерманський намісник ієромонах Іоаникій, ієромонах Загаєцького монастиря Маврикій. Останньому доручено “в зберігання та завідування Лаврську Церкву з ризницею та начинням”. Помічником ризничного ієромонаха Маврикія “призначений Даміан Білецький, який приїхав в Лавру з Дерманського монастиря” [10, арк. 5].

В росії, де Православна Церква була елементом державного організму, важливі рішення щодо її діяльності приймались царським рішенням. Хоча монастир ще не мав офіційного статусу Лаври, але саме так вже тоді йменувавсь. 24 жовтня 1831 р. відповідний документ ухвалив Синод. Було звелено: “Почаївську Успенську обитель за великою чисельністю богомольців, пишнотою її церков, великими і величезними будівлями, заснувати православним Монастирем Першого Класу, присвоїти їй найменування Лаври, яким її відзначали й Уніати, надаючи перевагу перед усіма своїми монастирями” (ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 55) [1, с. 20].

До Почаївської обителі переїхала й православна Консисторія та Духовна семінарія. Одним з перших прибулих православних ченців був ієромонах Феодосій Карбило. Він походив з Полтави, закінчив Київську Духовну академію, був прекрасним проповідником [5, с. 210]. Відпущений до Почаївського монастиря київським митрополитом Євгенієм, Феодосій призначений єпископом Амвросієм, благочинним та виконувачем обов’язки намісника обителі [11, с. 103]. Також з Київської Успенської печерської лаври, 22 грудня 1831 р., надійшли в Почаїв посадові інструкції Духовного собору цієї обителі для складання відповідних обов’язків намісника, скарбника, благочинного та інших посадових осіб православного монастиря [12].

Наступником єпископа Амвросія на Волинській кафедрі (1832–1840 рр.) став єпископ Інокентій Сельно-Кринов. Намісником обителі (1832–1834 рр.) обрано архимандрита Антонія Рафальського. Як свідчить донесення єпископа Інокентія Священному Синоду від 25 березня 1833 р., у монастирі налічувалось 16 ієромонахів (з єпархії Курської – 4, Харківської – 2, Чернігівської – 1, Полтавської – 1, Костромської – 1, інші 7 з Волинської), 2 ієродиякона, та 37 послушників [13, с. 186–187]. До кінця 1833 р. кількість насельників Успенської Почаївської лаври склала 64 особи. Загальний штат обителі був визначений у 90 осіб [14, арк. 3].

Волинський архиєрей, у відповідності до покладених на нього обов’язків, давав доручення, рекомендації та координував роботу монастирського дорадчого органу. 7 січня 1832 р. єпископ Амвросій доручив Духовному собору на основі опису друкарні переглянути оцінку вартості її обладнання. За п’ять днів, 12 січня, було затверджено нову оцінку [15]. 15 квітня 1833 р., вже єпископ Інокентій рекомендував членам Духовного собору проводити засідання щосуботи, а по понеділках ознайомлювати його з прийнятими рішеннями “у справах важливих, що вимагають негайного виконання”, і проводити “зібрання в той же самий час, коли справи ці трапляться” [10, арк. 7].

Після більш як вікового перебування Почаївського монастиря в юрисдикції Унійної Церкви повернення до православ’я вимагало толерантного ставлення до василіанської спадщини. Це найкраще усвідомлював єпископ Волинський і Житомирський Інокентій, який застерігав православне духовенство: “З причетом, парафіянами своїми і особливо з усіма уніатами поводитись привітно і миролюбно, щоб не зневажати ніким, входити з щирою участю при зустрічах і побаченнях в положення кожного, і тим здобути любов та прихильність всіх їх. При можливих розмовах і судженнях про релігію доводити уніатам з лагідністю та розсудливістю старовину статутів нашої Православної Церкви, котрі свято виконувались їхніми дідами. До того ж уникати всіляких образливих аргументів, які не переконують, а тільки дратують і озлоблюють заблукалих” [16, с. 52].У Почаївському монастирі всіляко віталось бажання місцевих уніатів прийняти православ’я. Один із василіанських ченців, який вирішив залишитися в обителі, на початку 1832 р., у зв’язку з приєднанням до православ’я отримав зняття річного покаяння, призначеного йому 1831 р., ще у василіанську добу [17, арк. 28]. Жителі Почаєва також звертались до Духовного собору з проханням не лише “зарахувати їх до Лаврських селян, а й приєднатися до православної Греко-Російської Церкви” [17, арк. 100].

Процес виокремлення унійного минулого в православній Почаївській обителі проходив досить непросто. Це було пов’язано з тим, що монастир, закономірно, жив багато в чому за рахунок фундушів та пожертв, власники яких мали різну конфесійну приналежність. На це зверталося увага в указі Синоду від 24 жовтня 1831 р.: “З передачею Почаївського монастиря у підпорядкування православного духовенства увійти в розгляд того, які з належних цьому монастирю…духовних обов’язків і фундушів покладені на цю обитель православними, а які – уніатами та римо-католиками”. Все це мало робитися задля розподілу цих обов’язків [18, арк. 2]. Духовний собор, на нагадування про це із санкт-петербурга, відповідав, що пожертви, зроблені в православний та унійний період, складають єдиний монастирський фундуш “з відсотка якого, за розпорядженням Верховного уряду, нинішня Почаївська Лавра зобов’язана підтримувати свої величезні будівлі, утримувати штатну кількість ченців, без всякої вже з боку казни на предмет цього допомоги…Далі підкреслювалося, що “такий поділ духовних обов’язків призведе в серцях Католиків і Уніатів повне охолодження до Православної Церкви, так, і ті з них, які тепер прибувають до Почаєва для поклоніння Чудотворної Ікони Божої Матері, перестануть відвідувати Почаївську Лавру” [18, арк. 6]. Наголошувалось на необхідності збереження загального народного поклоніння монастирським святиням, що з часом призведе до поєднання віри. “Подібним чином діяли в свій час, й самі Уніати”, – зауважували члени Духовного собору, в листі-відповіді Синоду   [18, арк. 6 зв.].  Становлення монастиря як відновленої православної обителі проходило не просто. Державна влада підтримувала запровадження православних звичаїв та традицій, утвердження яких відбувалось паралельно з поступовою ліквідацією на Почаївській горі “духу” уніатства. На початку своєї діяльності в православній обителі монастирська друкарня не випускала релігійну літературу. Її початковими друками були розпорядження керівника Російської держави. Так, ще в листопаді 1832 р. на монастирському папері були надруковані 100 царських указів та 1000 маніфестів з нагоди народження великого князя Міхаіла Ніколайовіча [19, арк. 19].

Надалі більшість видань почаївської друкарні все ж таки мали церковне спрямування. У березні 1833 р. члени Духовного собору продовження друкарської справи в монастирі вбачали в тому, “щоб тут аж ніяк не друкувати нових книг, видання яких вимагало б попереднього розгляду цензури, а обмежувалось тільки передрукуванням в необхідній кількості… для Церковного вживання…Катехізисів, Скороченої Священної Історії та Букваря” [20, арк. 2]. Також передбачалось продовжити започатковане василіанами тиснення на атласі ікон. Цього вимагали “прибулі в Почаївську Обитель Богомольці які звикли отримувати ікони, надрукуванні…на атласі та папері…, – їх друк мав проходити, –…по погодженим нашою Церквою зразкам” – відзначали члени Духовного собору [20, арк. 1 зв.–2].

У доповіді монастирського друкаря Василія Міхневича Волинському єпископу Інокентію від 1 червня 1833 р. про друк двох публікацій: “1. Про оповіщення жителів Волинської Єпархії, що в 28 день серпня має бути святкуватися кожного року в Почаївській Обителі набуття Мощей Преподобного о. Іова Ігумена почаївського; та 2. Про поділ парафій Волинської Єпархії на три розряди” [19, арк. 6]. 15 червня цього ж року Міхневич доповідає в Духовний собор уже про друк книг: “В Лаврі надруковано 2000 екземплярів розлого Катехизу, 3000 екземплярів Російського Букваря…по зразкам та повністю дійсно з Московським Синодальним друком” [19, арк. 6]. Вони стали першими об’ємними виданнями монастирської друкарні православного періоду. Початок її роботи був подібним до попереднього, в унійну добу, коли початкові друки також були дрібними та передували виданню книг,  необхідних для потреб власної Церкви. Відмінним від перших друків василіан став випуск православними видань для потреб держави.

13 жовтня 1833 р. була підготовлена “Доповідь Урядового Синоду”, згідно якої видано царський указ, про надання Почаївському монастирю вже офіційного статусу Лаври:

“- Почаївську Успенську обитель…заснувати православним монастирем 1-го класу, присвоївши їй найменування Лаври.

– По цьому займати їй в в порядку православних обителей після трьох існуючих Лавр четверте місце.

– Священно-Архимандриту Лаври бути завжди Волинському Єпископу.

Царське село 14 жовтня 1833 р.” [21, арк. 1 зв.].

В указі також наголошується, що офіційна назва “Лавра” надається в зв’язку з чисельністю богомольців, вишуканістю монастирських храмів та великої кількості споруд. Він повторював документ ухвалений Синодом 24 жовтня 1831 р., про найменування Почаївського монастиря Лаврою. Так був легітимізований та на державному рівні затверджений новий статус Почаївського монастиря. Справді, назва “Лавра” віддавна побутувала в його найменуванні. Про це говорить митрополит Іларіон Огієнко, припускаючи, “що Почаївський монастир звав себе “Лаврою”, ще у першу православну добу та продовжує так йменуватись в часи василіан”, на що вказується в книзі “Народовіщаніє” (1768 р.), яка була видана “коштом Монахів Святої чудотворної Лаври Почаївської” [5, с. 113]. Вже вказувалось, що до офіційного отримання статусу “Лавра”, ченці, які з’являються в обителі після  1831 р., називають її саме так. Як свідчить “Повний реєстр за 1832 рік”, у якому фіксувались документи, що поступили для розгляду Духовного собору, Почаївський монастир іменується “Лаврою” [17].

Зміна юрисдикційної належності монастиря в першій третині ХІХ ст. відбулась в іншій формі, ніж проходив відповідний перехід на початку XVIII ст. (1712 р.). Це можна пояснити тим, що суспільно-політична ситуація була різною в ці два періоди конфесійного перепідпорядкування Почаївської обителі. Іншою була і монастирська атмосфера. На початку XVIII ст. почаївські ченці ні духовно, ні ментально не усвідомлювали себе частинкою державного організму російської держави. Входячи в той час до київської митрополичої області на правах закордонного, Почаївський монастир не міг пов’язувати себе з сусідньою державою й тому після втрати її впливу на Волині в результаті виходу з цієї території російської армії, почаївські ченці 1712 р. досить спокійно прийняли юрисдикцію Унійної Церкви, яка підтримувалась чинною владою на відмінну від Церкви Православної, котра в цей час перестала легітимно функціонувати на Волині – території розташування обителі.

Важливим чинником зміни конфесійної належності Почаївського монастиря на початку XVIII ст. стала ліквідація православної єпархії, якій підпорядковувався монастир. Добровільний перехід почаївських насельників від православ’я до унії був підготовлений усім перебігом суспільно-політичного життя Правобережної України та Волині, зокрема. Попередня орієнтація на москву була обумовлена відсутністю державного утворення українців, що змушувало господарів Почаївської гори шукати захисту тих можновладців, які були представниками законної державної влади та сповідували православ’я. Новий козацький стан почаївські ченці не розглядали як владну силу, тому що він не мав державницьких повноважень. Хоча саме українські козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним 1620 р. сприяли відновленню Православної Церкви в Речі Посполитій, серед ієрархів якої був митрополит Софійський Неофіт – колишній перший ігумен Почаївського монастиря (1597–1617 рр.) [22].

Становлення Почаївської обителі в першій третині ХІХ ст. проходило у контексті розвитку тогочасних суспільних подій. В. Ричко підкреслює, що “дієва підтримка учасників польського повстання 1830–1831 рр. насельниками Почаївського василіанського монастиря стала не стільки основним фактором, як підставою зміни його підпорядкування в першій третині ХІХ ст. Відповідним указом вищих кіл Російської імперії він був не лише скасований та переданий у відомство духовенства Російської Православної Церкви, але й набув гідності лаври з метою посилення її позицій у регіоні” [23, с. 102–103].

Нове церковне підпорядкування обителі не було волею чернечої братії, а держави, на території якої розташовувався монастир. Звинувачення його представників у підтримці Польського повстання фактично стало лише приводом юрисдикційної зміни. Так російська влада використала дану ситуацію для легітимізації власного рішення. Перехід Почаївського монастиря від унії до православ’я проходив за участю нового складу ченців. Їхня діяльність відбувалась в руслі функціонування власної Церкви та в суспільному середовищі, яке в більшості було іноконфесійним. Основою, на якій розбудовувалась православна Почаївська лавра, були надбання василіан: будівлі, друкарське обладнання та монастирські фундуші, які вона не розділяла за конфесійним принципом. Закріплення офіційного статусу Лаври сталось також завдячуючи розбудові обителі в попередню унійну добу її існування.

Зміна юрисдикційної належності Почаївського монастиря 1831 р., як і попередні, була пов’язана із зміною впливу на територію розташування обителі того чи іншого державного утворення. Входження 1795 р. Волині до складу Росії та наступна повна ліквідація польської державності, визначили подальшу долю Почаївського монастиря. Перехід в юрисдикційне підпорядкування православної церкви московської патріархії відбувся майже через сорок років перебування Волині в російській імперії. Саме спроба відновити державний устрій Речі Посполитої, відразу “вирішила” дане питання. В результаті, з осені 1831 р. Почаївська обитель починає вбудовуватись в конструкцію рпц, що функціонувала, як інституція державна. Православний монастир з самого початку влада використала, схиливши до друку політичних матеріалів. В подальшому Почаївська лавра закономірно стала палким захисником держави, складовою частиною якої і була імперська Православна Церква.

Олександр БУЛИГА

1. Бистрицька Е. Православне облаштування Почаївської лаври у другій третині XIX ст. Українське релігієзнавство. Науковий релігієзнавчий бюлетень. 2020. № 92. С. 13–41.
   2. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 59. 15 арк. Листування лаври з Волинським архієпископом і губернатором про наведення довідок з питання прийняття василіанами в Почаївський монастир кліриків, звинувачених у повстанні. 31 березня 1834 р.
   3. Карліна О.М. Репресії щодо василіан на Волині після Листопадового повстання 1830 року та “стирання пам’яті” про них. Національна та історична пам’ять: зб. наук. праць. Київ, 2013. Вип. 6. С. 69–76.
   4. Лось В.Е. Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013. 300 с.
   5. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
   6. Шеретюк Р.М. Греко-Уніатська Церква в контексті етноконфесійної політики Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII–ХІХ ст.). Рівне: Волинські обереги, 2012. 432 с.
   7. Мартинів Ю. Правове становище та фінансово-господарська діяльність Почаївської лаври у 1831–1914 рр. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю00.01 історя України. Терн. Нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка, МОН України. Тернопіль, 2018. 312 с.
   8. Крижанівський О.П. Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Колективна моногр. Київ, 1994. Кн. 3. 335 с.
   9. Прошин Г.Г. Черное воинство: (Русский православный монастырь. Легенда и быль). 2-е изд., доп. Москва: Политиздат, 1988. 351 с., ил.
   10. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 2. 9 арк. Листування лаври з Волинсько-Житомирським єпископом про організацію в Почаївській лаврі Духовного собору. 14 листопада 1831 р.–16 березня 1833 р.
   11. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
   12. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3 Спр. 1. 38 арк. Інструкції Духовного собору Почаївської лаври про обов’язки лаври згідно інструкції Києво-Печерської лаври. 2 грудня 1831 р.
   13. Амвросий архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям (далі ВЕВ). Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с.
   14. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 63. 7 арк. Рапорт (звіт) архієпископа і архімандрита лаври Інокентія про кількість монахів і послушників, які знаходяться в Почаївській лаврі. 13 травня 1834 р.–28 грудня 1834 р.
   15. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 3. 57 арк. Листування лаври з Синодом, обер-прокурором Синоду і Волинським єпископом про претензії уніатів-василіан на винагороду в сумі 12.000 карбованців за друкарню і книги, які залишилися в монастирі Почаївської лаври. 24 листопада 1831 р.–14 червня 1833 р.
   16. История Свято-Успенской Почаевской Лавры. Почаев, [б. г. изд.]. 89 с.
   17. ЦДІАЛ України. Ф. 684. Спр. 3274. 177 арк. Книга протоколів розгляду вхідних паперів на засіданнях так званого Собору Почаївської лаври за 1832 р. 10 січня 1832 р.–24 грудня 1832 р.
   18. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 55. 84 арк. Справа про виконання духовних обов’язків, покладених на Почаївську лавру Католицькою Церквою. 3 лютого 1834 р.–24 червня 1837 р.
   19. ДАТО. Ф. 258. Оп. Спр. 446. 31 арк. Листування Лаври з Волинською консисторією, рапорти лаврського друкаря про друкування у Лаврі указів, відомостей та інших матеріалів для Волинської Духовної консисторії. 6 квітня 1833 р.–30 квітня 1834 р.
   20. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 44. 28 арк. Справа про синодальний дозвіл на друкування церковних книг в Почаївській друкарні. 29 березня 1833 р.–4 жовтня 1835 р.
   21. ЦДІАК України. Ф. 2098. Оп. 1. Спр. 5. 2 арк. Доповідь Синоду імператору Ніколаю І про влаштування Почаївської обителі, що повернулась в православ’я та надання їй титулу Лаври. 1833 р.
   22. Булига О. Лист митрополії софійської князю Острозькому в контексті історії Почаївського монастиря. Острозький краєзнавчий збірник. Державний історико-культурний заповідник м. Острога; Острозьке науково-краєзнавче товариство “Спадщина” імені князів Острозьких. Вип. 11. Острог ФОП видавець Свинарчук Р.В., 2019. С. 39–48.
   23. Ричко В.С. Почаївська лавра: її історична рольта етнічна ідентифікація у сучасному українському суспільстві. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 031 релігієзнавство. Рівненський державний гуманітарний університет, МОН України.  Рівне, 276 с.