“Я перестала ображатися на парочки”. Як вдови захисників переживають втрату через арт-терапію

Намалювати горе. Картини, представлені на виставці, та їхні авторки

На стінах галереї висять написані олійними фарбами картини. На багатьох зображені жінки. Вони самотні, сумні, часто дивляться в далечінь на лоні природи. Іноді на картинах зображені жінки з чоловіками, що тримають їх за руку чи обіймають.

“Уявила себе на Лисій горі, куди мене водив чоловік”

43-річна власниця приватної школи у Києві Юлія Мовчан - струнка приваблива блондинка з розпущеним волоссям і в легкій сукні. Намалювала дві картини. На одній – дівчина в синьо-жовтому одязі дивиться на гори.

"Уявила, що це я на Лисій горі в Києві, куди мене водив чоловік. Моя дівчина підняла догори руки. Я одна, бо мій чоловік десь в небі. Вся галявина – в квітах сон-трави. Якось у школі вчитель розказував нам про сон-траву, що вона дуже рідкісна. Потім я знайшла її кущик в нашому селі на галявині. Постійно весною бігала на нього дивитися. Розказала цю історію чоловікові. Якось він узяв мене за руку і відвіз на Лису гору. Завів на всіяну сон-травою галявину. Не можу передати емоції, які відчувала. І не можу передати емоції чоловіка, коли він побачив моє щастя. На другій картині – ми на острові Джарилгач. Там ми побували під час весільної подорожі".

Юлію дуже захопив процес малювання, особливо - змішування фарб. Збирається намалювати вже третю роботу.

"Малювання – саме те, що було мені потрібно, – каже вона. – Сльози нікуди не зникли, але з'явилося щось нове – позитивні емоції, наприклад, теплоти, розуміння інших людей. Я перестала ображатися на парочки, які ходять за руку. Бо у мене був період відчуття несправедливості – чому вони можуть це робити, а я – ні. З'явився смак до їжі, бо він зник, як під час коронавірусу".

З чоловіком Юлія познайомилася 15 років тому, у 2008-му. Тоді її сестра, яка тримала кіоск, попросила її замінити на кілька годин. Олексій з колегами прийшов за кавою. Коли повернувся, сказав їм: "Ця жінка буде моєю". Вони лише посміялися.

"Якось він запропонував зустрітися, – згадує вона. – Але потім виникла якась проблема. Він прийшов до кіоску, залишив троянду і записку, просив зателефонувати. Ми розмовляли майже дві години. Я відчула рідну душу. Але тоді не склалося. Через три роки, у 2011-му, він знайшов мене у соцмережах.

Відтоді я почувалася найщасливішою людиною у світі. Він допоміг подолати страх. Я пірнула з аквалангом, почала стріляти з рушниці і відкрила власну школу. Олексій власноруч робив у ній ремонт.

Він вирішив піти на війну 24 лютого. Раніше воював в зоні АТО, займався боротьбою без правил. Мав воєнний досвід, був командиром взводу. Він загинув 1 травня на Донеччині. Його група врятувала 11 осіб і котика з-під завалів на околиці села Велика Новосілка. Але потрапила в засідку. Олексій загинув. Йому було 48 років.
На найближчу відпустку мав два обов'язкові пункти - збільшити обручку, яка стала замалою і здати біоматеріал для штучного запліднення. Пара хотіла мати дітей. Також планували всиновити дитину, яка втратила батьків через воєнні дії.

"Жінка змінюється після втрати. Вона не має очей”

45-річна Ольга Дзизюк працювала над своєю роботою у Львові під опікою місцевого художника.

"Це було так, що ти занурюєшся в себе і починаєш шукати такі струни, до яких не торкаєшся у звичайному побуті. Переходиш на ті вібрації, які поєднують тебе з минулим. І в цих спогадах відновлюєшся, - каже Ольга.

На її полотні – українка в вишитій сорочці, з головою ляльки – мотанки, яка замість очей має перехрещені нитки.

"Це жінка, яка попри все має берегти те, що нам дали наші чоловіки. Я намалювала безмежну вдячність чоловікові. Він нас дуже любив. Я намагалася показати, що жінка змінюється після втрати. Вона не має очей. Багато чого не має. Але треба якось жити", – каже Ольга.

Ольга, як і її чоловік Олексій – родом із Запоріжжя. "Ми разом навчалися на біологічному факультеті в Запоріжжі, – розповідає Ольга. – Познайомилися на гуртку юних орнітологів, яким керував Олексій. Після закінчення навчання одружилися і оселилися в селі Верещиця на Львівщині, де він працював у мисливсько-рибальському господарстві. Згодом став директором. Разом були 24 роки, маємо двох доньок. Олексій Дзизюк був місцевим депутатом, активістом. У 2014-му брав участь у Революції Гідності. Повернувшись з Києва, постійно рвався на війну.

– Він постійно говорив: "треба тих москалів гнати, – згадує Ольга. – Я казала, що все одно наші народи мають якось жити поруч і знайти спільну мову. Він повторював: "Олю, ти не розумієш, москаль - це не та нація, яка може спокійно жити.

Врешті у 2017-му він Олексій поставив сім’ю перед фактом: підписав контракт. Сказав: "я інакше не можу. Якщо ми їх не зупинимо, вони будуть у Львові".

Служив у 24-й бригаді ім. Короля Данила. Його мали комісувати, перевести в резерв, бо зірвав спину. Востаннє родина його бачила 16 березня 2021 року. Загинув 22 березня біля Попасної. Перед тим зателефонував дружині, сказав, що має йти на позицію Але 16 березня 2021 року він поїхав знову на війну, і тоді ми бачили його востаннє".

У віці 46 років Олексій загинув біля Попасної 22 березня. Перед цим зателефонував дружині. Сказав, що має йти на позицію.

"Я сказала: "Тільки бережи себе", - "Не переживай, ти ж знаєш, що зі мною все завжди буде добре", - відповів. Але з наступного дня він вже не вийшов на зв’язок”. Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні, з соцмереж. Відкрила Фейсбук, а там вся стрічка в співчуттях.

Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні, з соцмереж.

Картина як сімейна реліквія

Виставку в Києві організував благодійний проект "Жива. Справжні історії кохання« – щоб допомогти вдовам українських захисників разом пережити втрату. Учасниці проекту не лише малюють, але й займаються екібаною чи роблять колажі.

"Я не психолог, але маю власний досвід переживання втрати чоловіка 15 років тому, – розповідає засновниця проекту Олена Сокальська. – Він загинув в автокатастрофі. Тому знаю, які результати дає арт-терапія. Тому й взялась за цей проект. Адже дехто з учасниць – вже рік на антидепресантах, і це не допомагає. А наш проект працює через спілкування з людьми, які розуміють і підтримують. Через знаходження в собі сил на творчість і, власне, через результат цієї творчості. Також дівчат надихає створення картини-історії як сімейної реліквії. Тут вони виносять на полотно почуття, думки, мрії з минулого, щоб поставити крапку і розпочати нове життя. Також за час реалізації проекту вони весь час спілкуються, розповідаючи про своїх близьких – з журналістами, з друзями, з колегами. Від цього дійсно стає легше".

Юлія Мовчан, "Сон трава". Чоловік Олексій Мовчан загинув 1 травня 2022 року на Донеччині.

Ольга Дзизюк. Чоловік Олексій загинув 22 березня 2021 року біля Попасної.

Віта Каганюк, "Почуття". Чоловік Петро Каганюк загинув 18 березня в селищі Буди Чернігівської області. Вперше пішов захищати Україну 2015 року.

Світлана Солонська, "Остання зустріч". Чоловіка Владислава востаннє бачила 22 лютого 2022 року. Тоді його викликали на базу "Азова", де служив з 2015 року. Загинув в Оленівці.

Юлія Шубіна, "Самотність". Чоловік Ігор Корчак пішов на війну 2014 року в складі "Правого сектору". Загинув 24 березня 2022 року.

Яна Яненко, "Дівчина Санта Муерте", "Минуле Майбутнє Сьогодні". Втратила чоловіка через два роки від їхнього знайомства. Павло Івашкевич загинув від осколкового поранення 10 квітня 2022 року.

П'ятигорець Анжела, "Мій Ангел", "Наші тіні". Її чоловік, полковник Національної Гвардії України Сергій П'ятигорець, загинув на війні п'ять років тому. Пара була разом 26 років, мають двох синів.

Надія Литовченко, "Колискова буття". З чоловіком познайомилися 2015 року на військових курсах для цивільних. Того ж року вдвох поїхали на війну як добровольці-парамедики. 12 липня 2022 року 33-річний Андрій загинув від поранення в голову на Харківщині.

Наталія Шпакович, "Бавовна". Чоловік Євген загинув під Бахмутом.