10 пісень мого дитинства

Давно помітив: варто мені почути якусь давню пісню, як пам’ять миттєво малює в уяві картинку – чи про час, коли вперше почув цю пісню, чи про щось, з нею пов'язане. І виявилося, що кожне десятиріччя життя покладене на якісь мотиви.

Особливо, коли йдеться про шкільне дитинство, яке припало на 60-і роки минулого століття. Ріс я в російськомовному оточенні й чув здебільшого або радянсько-патріотичні пісні (по дротовому радіо) або блатні (від старших хлопців під гітару біля багаття).

Було багато російської естради, яку зараз не на часі згадувати. Але найбільш яскравими здавалися українські пісні – може через мелодійність, через те, що їх авторами були ще молоді, але страшенно талановиті композитори. А можливо, через метафоричність, акварельність текстів, які розбурхували дитячу й підліткову уяву...

Ось ДЕСЯТЬ із цих пісень.

1. “Марічка”. В уяві малюється київське метро, яке вистрибує з-під землі на станції Дніпро і зупиняється на високій естакаді. Далі – широчезний Славутич, мосту Метро ще немає...

Розгадка образу проста. На початку 1960-х на телебаченні вийшов кіноролик про перші станції київського метро – дівчат, що відправляли поїзди, і молодого машиніста, який пильно вдивлявся в лівий берег, на якому тоді лише зрідка миготіли вогники, пробиваючись крізь масив лісу.

І все це відбувалося під пісню зі словами: “А на тому боці, там живе Марічка, в хаті, що сховалась у зелений бір...”. І в мене, малого, жодних сумнівів не було, що на тому боці живе дівчина машиніста, за якою він сумує. І якби був метроміст над Дніпром, він би миттєво до неї приїхав... Тож я підганяв час, щоб швидше настало те фантастичне майбутнє, коли лівий і правий берег з’єднає міст...

А написана “Марічка” була зовсім не про Дніпро і не про Київ. Це – один студент-медик приїхав на практику в районну лікарню десь на Буковині, і йому посмакував гуляш в місцевій їдальні, приготований 16-річною куховаркою Марічкою. Студент швиденько написав і подарував їй вірша. Минув час, і хлопець, а звали його Михайло Ткач, став відомим українським поетом, сценаристом, шевченківським лауреатом.

На початку 1960-х композитор Степан Сабадаш поклав вірш про Марічку на музику – й українці отримали справжній хіт.

2. “Треба йти до осені!”. Після школи, в стражданнях над домашнім завданням, я вмикав дротове радіо (щоб було веселіше) і часто чув цю пісеньку, яка привабила віртуозною римою: “Сіножаті скосяться і пшениця вижнеться... Дзвонить осінь в Косові, дзвонить осінь в Вижниці, перестиглі яблука нам несе”.

Церковний передзвін і червоні яблука під деревами довго стояли перед моїми очима. А через 50 років я таки побував у Косові, бачив яблуні й чув переклик дзвіниць на пагорбах. І аж здивувався: настільки реальна картинка відповідала змальованій піснею.

“Треба йти до осені” стала путівкою молодого тоді поета Степана Пушика у творче життя. З роками він став відомим письменником, ученим-етнологом, багаторічним дослідником “Слова о полку Ігоревім” і навіть народним депутатом України. Музику до пісні написав композитор Олександр Білаш, уславлений своїми “Двома кольорами”.

3. “Білий сніг на зеленому листі”. Це ще одна культова пісня 1960-х років, написана на слова Михайла Ткача, і ще один хіт композитора Олександра Білаша. Мелодія її швидко стала вірусною, а метафора “ранній сніг на зеленому листі” оселилася в серцях тогочасної юні як символ нерозділеного кохання.

Найкращим виконавцем пісні, на мою думку, був Віктор Женченко, талановитий оперний співак, актор, поет, перекладач. Він прожив довге життя, і покинув цей світ лише два роки тому після ускладнень ковіду.

4. “Не топчіть конвалій”. В шістдесяті пісня стала своєрідним феноменом. Це був “хуліганський” експеримент молодих на той час – композитора Мирослава Скорика і поета Ростислава Братуня. Вперше прозвучала у виконанні ансамблю “Веселі скрипки”, зібраного зі студентів та викладачів Львівської консерваторії тим таки Скориком. Окрім скрипок, в ансамблі були духові інструменти, так звана “ритм-група”. Сам пан Мирослав грав на роялі.

У сучасному виконанні “Не топчіть конвалій” можна почути в стрічці “Заборонений” про життя Василя Стуса. По сюжету фільму міліція розганяє компанію, яка танцює під цю пісню заборонений в СРСР буржуазний танок – ”твіст”.

На той час радянські учні вже знали, що є такий танець – легендарне “Let`s Twist Again” Чаббі Чеккера грали й співали всі, хто міг розжитися на дешеву шестиструнну гітару.

“Не топчіть конвалій” у темпі твіста я почув по тому ж таки дротовому радіо. Й одразу подумав; “Це – те, що треба!”. Однак, марно чекав, що вона зазвучить знову. Натомість у якийсь комсомольській радіопрограмі вийшла нищівна рецензія, де “Конвалії” обізвали епігонством низькопробної західної культури.

Сьогодні “Конвалії” Скорика знають як перший український твіст. Але існує стійка версія, що це був перший твіст на теренах всього СРСР. Бо написаний, наче б, на півроку раніше, ніж популярні “Білі ведмеді” з “Кавказької полонянки”.

5. “Намалюй мені ніч”. Цю пісню вперше почув від мого шкільного товариша – двієчника, але талановитого поета, який співав під гітару власні пісні. “Послухай, – сказав він, – яке неочікуване прохання – “Намалюй мені ніч”. Спочатку замислюєшся: як це – намалювати ніч? А потім з’являється образ...”

Слова шедевру, як це часто буває, написані 1962 року Миколою Петренком мимохідь і присвячені художниці Генріетті Левицькій, яка саме малювала портрет поета.

Мирослав Скорик поклав слова на музику. Як писав він сам, часи “відлиги 60-х” дали доступ до західної музики, і він вирішив експериментувати.

Знавці вважають, що піснею було започатковано новий для вітчизняної естради стиль “танго-блюз”. Згаданий уже ансамбль “Веселі скрипки” разом із Любов’ю Чайковською став першим виконавцем.

У тому виконанні, запис якого можна знайти в інтернеті, навіть мене, який слабо розбирається в музичних напрямах, і досі заворожують джазові варіації рояля, за клавішами якого, судячи з усього, був особисто маестро Мирослав Скорик.

6. “Ми дівчата з Києва”. У 60-ті роки було обмаль українських пісень про життя містян, в директивних органах вважали, що головну увагу композитори-пісенники мають приділяти радянському селу. Тому пісня Ігоря Поклада “Ми дівчата з Києва!” у виконанні вокального ансамблю “Мрія” швидко стала популярною.

І хоча якимось проривом в українській естраді тих часів її не назвеш, але заключні слова приспіву: “Від наших – до ваших сердець!” із часом стали, як би ми нині сказали, мемом, і нещадно експлуатувалися як телевізійниками у музичних заставках до передач, так і газетярами – в заголовках публікацій.

7. “Зоряна ніч”. Пісня (музика й слова) написана відомим українським композитором, автором симфоній, опер і музики для балетів, музикознавцем Анатолієм Кос-Анатольським у 1965 році. Виконана ансамблем “Мрія” під керуванням Ігоря Поклада, вона теж сприймалося (нами, підлітками, в усякому разі) як щось авангардне, “західне”.

8. “Київський вальс”. Пісня, відома за першим рядком “Знову цвітуть каштани”, написана композитором Платоном Майбородою на слова Андрія Малишка. Народилася вона в 1950 році, ще до моєї появи на світ, але супроводжувала мене з колиски. Бо мелодія її приспіву була позивними української радіостанції “Промінь”, і я немовлям міг чути її по декілька разів на день.

Тривалий час її плутали (та ще й зараз плутають) з іншим вальсом, присвяченим столиці: “Як тебе не любити, Києве мій...”, авторства Ігоря Шамо і Дмитра Луценка, написаним десятьма роками пізніше. Це – дві різні пісні, хоча схожі. Але пізніша витіснила “Київський вальс” у змаганні називатися гімном міста. А шкода.

9. “Червона рута”. Про шедевр Володимира Івасюка написано стоси досліджень. Але для мене ця пісня примітна насамперед тим, що під неї я вперше у житті танцював так званий “шейк”, більш пізнє ніж твіст віяння “загниваючого Заходу”. Причому танцював не під спів “легендарної “Смерічки” чи Софії Ротару, а під гру самодіяльного рок-гурту, зібраного з учнів нашої школи. Музиканти “запалювали” так потужно, що були змушені на вимогу шкільного загалу повторити її разів 20.

У чому секрет успіху “Червоної рути”? Музикознавці назвуть безліч причин. Але тоді, 53 роки тому, нас у ній, знову ж таки, вабила близькість до західної естради. Під “Червону руту” просто шикарно було танцювати ритмічні, так звані “швидкі” танки, ставши в коло й змагаючись у креативі. Виявилося, що українська пісня ні чим не гірша, аніж схожі польські, румунські й югославські та навіть заборонені в Союзі британські виконавці.

10. ”Гей наливайте повнії чари!”. Пісня на завершення цього хіт-параду – зовсім з іншої опери, аніж попередні. А точніше, вона єдина з усіх – з опери. Співали її батьки й діди, коли наша вулиця з київської околиці збиралася на якесь спільне застілля. А ми підспівували.

Тоді вважали, що музика й слова в ній народні. Але який там народ, коли в пісні стільки лицарського, аристократичного драйву!

Інтуїція мене не підвела. Дізнався, що з’явилася пісня ще в 1942 році як частина лібретто до опери "Данило Галицький" за однойменною поемою Миколи Бажана. Йому ж приписують і авторство тексту пісні. А автором музики і до опери, і до пісні вважається Богдан Крижанівський – диригент і композитор, уродженець Львова, випускник Кайзерівської музичної академії та колишній солдат Української Галицької армії.

На нашій вулиці жили люди різних національностей – українці, росіяни, євреї, переселенці з Середньої Азії. Але співали її всі. Бо слова: “Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося” сприймалися як гімн життю і перемозі...

... Я давно вже їх не слухав, тих пісень у первісному виконанні. Та от слухаю знов, і розумію: ті мелодії й ті слова нікуди не зникали з мого серця. І житимуть у ньому, допоки живий я.

Євген Якунов
FB