Київський тиждень критики: Переможці Канн та Берлінале, нове польське кіно, дебют Філіпа Сотниченка

Один із найцікавіших і найбільш своєрідних українських кінофестивалів, які підняли на новий рівень публічне представлення та обговорення фільмів у вітчизняному просторі, знов у важких умовах воєнного часу пропонує поціновувачам мистецтва кінодобірки останніх фестивальних хітів, нових українських стрічок та класичних картин, відібраних провідними кінокритиками країни. Фестиваль проходитиме з 12-го по 19-те жовтня у кінотеатрі «Жовтень».

До основної міжнародної програми Сьомого Київського тижня критики – the best of останнього кінофестивального сезону – увійшло сім картин, серед яких найбільш титулованою, мабуть, можна назвати «Анатомію падіння» француженки Жюстін Тріє, яка стала володарем «Золотої пальмової гілки» Каннського МКФ та приза глядацьких симпатій кінофестивалю у Локарно.

Судячи з відгуків критиків, художні достоїнства поєднуються у цій стрічці з напруженим сюжетом, що цілком відповідає заявленому жанру судового трилера. На лаві підсудних, перед судом присяжних і глядачів, опиняється письменниця середніх років, чий чоловік знайдений мертвим біля стін свого будинку після того, як він випав із вікна – чи то за власним бажанням, чи через необережність, чи ставши жертвою чужого наміру. З'ясування обставин інциденту стає дослідженням шлюбного союзу, що так трагічно розпався, і деякі подробиці виявляються настільки несподіваними, що здатні затьмарити у свідомості приголомшеного глядача питання про винність героїні.

Інший каннський лауреат, який отримав приз журі (а також став кращим фільмом 2023-го року за версією ФІПРЕССІ), стрічка Акі Каурісмякі «Опале листя», розповідає про куди менш драматичні відносини, втім, також не вільні від негараздів. Чоловік і жінка, типові для картин фінського класика жителі міських низів, соціально невлаштовані, розчаровані, але такі, що зберегли гідність та душевну чуйність, закохуються буквально з першого погляду, проте життєвий багаж кожного з них не дозволяє їм віддатися почуттям із належною безоглядністю.

Примітно, що ця універсальна історія про наше прагнення подолати самотність і про складність цього завдання, яке не завжди дозволяє досягти навіть найпалкіший потяг до іншої людини, вписана у сучасність завдяки своєрідно відображеному політичному фону: радіопрограми, чия трансляція супроводжує зустрічі героїв, присвячені подіям російсько-української війни.

У «Химері» італійки Аліче Рорвахер (яка знайома завсідникам Тижня по картині «Щасливий Лазар»), що брала участь разом з «Анатомією падіння» і «Опалим листям» у Каннському конкурсі, крізь основну дію, що розгортається у 1980-х роках, раз у раз проступає реальність, віддалена від наших днів на два з половиною тисячоліття. Герої фільму, що підтримують своєрідний зв'язок з античним минулим, його знавці й поціновувачі – «чорні археологи», – ніби уособлюють наших сучасників, які паразитують на культурних звершеннях минулих поколінь.

Злободенності рідної країни присвячено режисерський дебют відомого американського оператора Шона Прайса Вільямса «Солодкий схід», який отримав приз журі на кінофестивалі у Довілі. Разом з головною героїнею оповіді, старшокласницею, що відстала від шкільної екскурсії, щоб вирушити у власну подорож у пошуках Америки, глядач знайомиться з прихильниками найхимерніших поглядів (що представляють, можливо, не тільки США, а й сучасну цивілізацію в цілому), від білих расистів, яким і Трамп здається надто ліберальним, до прихильників Ісламської держави.

«Прісцилла» співвітчизниці Вільямса Софії Коппола (чий фільм «Фатальна спокуса» був представлений в рамках ще першого Тижня критики) присвячена більш віддаленим часам. Як можна здогадатися з назви, фільм розповідає про взаємини Елвіса Преслі та його дружини (Кейлі Спені, яка удостоїлася за цю роль «Кубка Вольпі» на Венеціанському МКФ) з точки зору Прісцилли, книга якої стала літературною основою картини.

У «Тотемі» Ліли Авілес, лауреаті призу екуменічного журі Берлінського кінофестивалю, розповідається про святкування дня народження підлітка з великої мексиканської родини, який може стати для нього останнім через важку хворобу. Герої, що приховують свої переживання, прагнуть напередодні близької розлуки висловити ту безумовну любов рідних, яку неможливо ні заслужити, ні втратити, над якою не владні ні відстані, ні образи, ні смерть.

«Знамення» конголезця Балоджі, яке здобуло нагороду «Новий голос» у конкурсній програмі «Особливий погляд» Канського МКФ, здається, найбільше здатне порадувати тих синефілів, які прагнуть відшукати щось таке, подібне до чого вони ще не бачили. Фільм присвячений молодому уродженцю Кіншаси, котрий багато років благополучно живе у Бельгії та напередодні народження своєї дитини вирушає на батьківщину, щоб отримати благословення батьків на створення сім'ї. Однак подорож у рідний край обертається небезпечною і захопливою мандрівкою чи то забутим, чи то зовсім незнайомим світом таємничих ритуалів, печерних забобонів і чарівництва.

Цього року програма «Фокус», що будується як спільний кураторський проєкт українських кінокритиків з іноземними колегами, складається з трьох українських та трьох польських фільмів (своєчасна данина поваги кінематографу країни, яка виступила таким вірним і діяльним союзником України).

Безпосереднє відношення до драматичної сучасності має фільм добре знайомої нашим глядачам Агнєшки Голланд «Зелений коридор», присвячений ситуації з біженцями на білорусько-польському кордоні, яких Лукашенко використовує у своєму протистоянні з Заходом. Втім, ця стрічка, що отримала спеціальний приз журі на Венеціанському МКФ, оповідає не стільки про політичне підґрунтя, скільки про трагедію простих людей, які біжать від тиранії та воєн, що знищують їхній рідний край, та стають заручниками іноземної диктатури, і про громадян Польщі, від активістів-правозахисників до польських прикордонників, що вагаються між виконанням службового обов'язку та проявами співчуття.

Чи не перед гіршою дилемою стоїть герой фільму Малгожати Шумовської та Міхала Енглерта (в український прокат виходила їхня чудова стрічка «Снігу більше не буде») «Дівчина з…», для якого борг перед близькими суперечить його власній природі. Він, хоча збоку й здається цілком пересічним батьком сімейства, усе більш виразно усвідомлює неприязнь до свого тіла, до своєї соціальної та сімейної ролі, до своєї звичної для оточуючих ідентифікації, яка зовсім не відповідає його справжнім відчуттям і потягам.

Центральним персонажем стрічки найстарішого класика польського кінематографа Єжи Сколімовського «Іо», яка отримала приз журі Каннського кінофестивалю та номінацію на «Оскар» у категорії «Найкращий іноземний фільм», виступає ослик, котрий після закриття цирку, де він був головною зіркою арени, змушений блукати дорогами Польщі та Євросоюзу. Подібно до свого одноплемінника Бальтазара з класичної стрічки Робера Брессона – а також давньогрецької героїні, що обійшла весь заселений світ, на честь якої, ймовірно, ослик Сколімовського й отримав своє ім'я, – Іо зі своєю беззахисністю та довготерпінням виявляється своєрідним тестом для зустрічних, які виявляють стосовно нього свої найкращі та свої найгірші якості.

До української частини програми увійшли найкращі ігрові вітчизняні стрічки останнього часу, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, про яку ми писали у матеріалі, присвяченому Одеському кінофестивалю, та повнометражний дебют одного з найобдарованіших молодих українських режисерів Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», який отримав приз ФІПРЕССІ на МКФ у Роттердамі. Серед досить численних останнім часом картин, присвячених українським 90-м, фільм Сотниченка, разом з «Носорогом» Олега Сенцова, найбільш виразно відображає не лише минулу епоху, а й її непереборну присутність у сьогоденні, чиї конфлікти так часто виявляються наслідком драм, які не знайшли належного завершення у попередні десятиліття. У формі детективної історії, спробах судового психіатра та його друга-слідчого перевірити винність людини, заарештованої за вбивство їхнього товариша, Сотниченко оповідає про жах, що таїться в далеких кутах і темних щілинах повсякденності, про зловісні загадки, повз які легко пройти і повернутися до безпечної рутини.

1990-м присвячена й менш вдала стрічка Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди», своєрідна історія дорослішання старшокласниці, яка бореться з потягом до дуже поганих хлопців і виплутується з проблем, пов'язаних із поразками у цій боротьбі.

Ретроспективний блок сьомого Тижня складається з двох програм, «Жіноча роль» та «Людина з кіноапаратом». «Жіноча роль», організована спільно з Довженко-Центром, складена з шести українських картин, прикрашених виконанням видатних акторок, від Лідії Островської-Кордюм («Джальма» 1928-го року, знята її чоловіком Арнольдом Кордюмом і присвячена негараздам чеченської дівчини, яка опинилася в українському селі, де традиційна ксенофобія загострена протистоянням більшовикам, що знищують віковий уклад) до Раїси Недашківської («Голос трави» Наталії Мотузко 1992-го року про літню чарівницю, яка вирішила передати свої знання та навички недосвідченій і необачній шукачці таємного знання). «Людина з кіноапаратом» складена з шести славетних фільмів, присвячених кінематографу, що досліджують природу творчої одержимості художника і нашу часом хворобливу завороженість світом екранних мрій, фільмів, що розкривають хиткість, прохідність кордону, який розділяє вигадку та реальність.

Опис усіх фільмів та розклад показів представлений на сайті фестивалю.

Олександр Гусєв. Київ

 Перше фото: Jens Kalaene/dpa