5 найкращих фільмів з оскароносною Ґлендою Джексон

19 жовтня в українських кінотеатрах вийде фільм «Великий утікач», головну роль в якому виконав двократний лауреат Премії «Оскар», володар трьох «Золотих глобусів» і двох Премій BAFTA Майкл Кейн. Його колегою на знімальному майданчику виступила легендарна британська акторка Ґленда Джексон — одна з небагатьох володарок «потрійної корони акторської майстерності» — трьох найвищих нагород в американських кіно, телебаченні й театрі — «Оскар», «Еммі» й «Тоні» (у випадку Джексон це два «Оскари», дві «Еммі» та одна «Тоні»).

«Великий утікач» — заснована на реальних подіях стрічка про британського ветерана Другої світової, який тікає з будинку для літніх людей, щоб потрапити до Франції — на роковини висадки військ союзників. Ґленда Джексон утілила дружину головного героя, і ця роль стала для акторки фінальною появою на екрані. Вона померла в червні 2023 року, через дев`ять місяців після завершення фільмування.

Акторка зіграла низку знакових і новаторських ролей протягом своєї зіркової кар`єри, що тривала десятиліттями. Від ролі сексуально розкутих, незалежних жіночих персонажок, у той час, коли жінок широко зображували як невибагливих і покірних, до знаменитої відмови від ролі М у бондіані Пірса Броснана через те, що вона була «нудною», Джексон рішуче кидала виклик очікуванням та обирала нестандартних героїнь.

Готуючись до перегляду останнього фільму великої акторки, у цьому матеріалі ми згадуємо її найвидатніші перформанси, якими вона запам’яталася глядачам та критикам.

«Закохані жінки» (1969)

Джексон стала відомим секс-символом артхаусного кіно завдяки ролі Ґудрун Брангвен у фільмі «Закохані жінки» режисера Кена Рассела. Картина розповідає про двох сестер — Ґудрун і Урсулу — та їх коханих чоловіків, які розчарувалися в житті та в любові до жінок.

Стрічка вийшла на екрани, коли сексуальна революція та рух за права жінок набирали обертів, а героїня Джексон — непередбачувана, розумна та емоційна жінка — випромінювала тонку сексуальну впевненість, яка ідеально характеризувала цю епоху.

У той час жінки з підкресленою сексуальністю у фільмах  представлялися здебільшого як задоволення примх чоловіків. Але у випадку «Закоханих жінок» героїня Ґудрун сама вершила своє майбутнє і твердо стояла за кермом своєї долі. Ця роль принесла Джексон її перший «Оскар» за Найкращу жіночу роль, а критики оцінили її героїню як ту,  що значно випередила свій час. До слова, сама акторка була вагітна під час більшої частини знімань.

«Елізабет Р» (1971)

Під час фільмування масштабного шестисерійного проєкту для BBC Ґленда Джексон пройшла через масу випробувань. Для ролі королеви Елізабет акторка навчилася їздити верхи в боковому сідлі та стріляти з лука, вона також сім місяців носила костюми, які були настільки важкими та громіздкими, що їй часто було важко дихати та рухатися. Грубий матеріал, обраний для 200 костюмів, сильно натирав плечі Джексон, а сама акторка також поголила голову для ролі та приходила на майданчик задовго до початку зйомок, ще на світанку, і гримери годинами наносили на неї відповідний макіяж і не тільки. Перформанс, який зображує життя королеви Єлизавети I від дівчинки-підлітка до старої жінки, вважається визначальною роллю в кар’єрі Джексон, а за свою мистецьку відданість акторка була нагороджена премією «Еммі». 

«Неділя, проклята неділя» (1971)

Англійська письменниця та кінокритикиня Пенелопа Ґілліатт одного разу описала Джексон як «єдину Офелію, яку здатна зіграти Гамлета». Власне, у стрічці «Неділя, проклята неділя» Джексон і грає «сучасну Офелію» Алекс Ґревіль —  жінку, яка вступає в романтичні стосунки з нерішучим бісексуалом Бобом Елкіним, при цьому усвідомлюючи, що він також має близькі зв’язки з чоловіком.

У своєму витонченому перформансі Ґленда Джексон тріумфально грається з усіма аспектами акторської майстерності, демонструючи сталеву рішучість своєї персонажки, яка відмовляється миритися з нерішучістю її коханця. Режисер Джон Шлезінгер зізнавався, що спочатку розглядав на роль іншу акторку, оскільки боявся, що Джексон буде «стоїчною та сценічною». Але вона підкорила його на прослуховуванні та в результаті отримала не тільки роль, а й номінацію на «Оскар» та премію BAFTA за свою гру.

«Стіві» (1978)

У середині своєї кар`єри Джексон зіграла кілька історичних постатей, зокрема Сару Бернар («Неймовірна Сара» 1976), Патрицію Ніл («Історія Патриції Ніл» 1981) та Єлену Боннер («Сахаров» 1984). Однак вона чітко ідентифікувала себе з поетесою Стіві Сміт. У фільмі «Стіві», який є адаптацією сценічної п`єси Г`ю Вайтмора, акторка з лаконічною грацією передає дотепність, людяність і прийняття себе. Сама ж Ґленда Джексон бачила поетесу Сміт наживо, зокрема, як та виконувала пісню «Not Waving but Drowning» на поетичному вечорі. За словами Джексон вона впізнала у ній «дуже сильну жінку, загартовану в досить жорстокому вогні», яка «багато разів пройшла крізь пекло».

За словами одного з критиків, Джексон «гостро поєднала у цій ролі чуттєвість з проникливістю».

«Бізнес як завжди» (1988)

В одній зі своїх останніх найпомітніших стрічок Джексон зіграла менеджерку ліверпульського бутика, яку звільнили після того, як вона звинуватила регіонального менеджера своєї компанії в сексуальних домаганнях. Фільм досліджує боротьбу за рівні права та проливає світло на сексистське ставлення до жінок, які наважуються висловитися. Цей перформанс також мав і політичне забарвлення — Джексон використала цю роль аби кинути виклик ментальності Маргарет Тетчер, адже стрічка чітко відображала як це: бути робітничим класом в Англії за часів британської політичної діячки. Для більш реалістичного перформансу Джексон спиралася на свій реальний досвід роботи у магазині Boots. 

Цю роль акторки тепло зустріли як її шанувальники, так і критики. «Лос-Анджелес Таймс» написав, що «чіткий, теплий образ Бабс з ліверпульським акцентом є символом досконалості з поміж всіх перформансів у фільмі».