Мовознавчі баляндраси в ELLE. «Поїхали!» і… приїхали

Кажуть, стартуючи на першому пілотованому космічному кораблі, що мав назву «Восток», 12 квітня (рік цієї події знають усі — чи я погано про всіх думаю?), яке з 1997 року в Україні відзначають як День працівників ракетно-космічної галузі, а в деяких країнах, що й досі мріють про минуле й горезвісну «ковбасу по 2.10», — як День космонавтики (саме так це свято називали в найкращій країні у світі, яка обіцяла зробити щасливими робітників і селян, але так і не виконала своєї обіцянки), перший космонавт усіх часів і народів (хоча деякі факти дещо заперечують цю тезу) сказав російське «Поехали!». Для росіян та їхніх симпатиків (симпатик — «1) Прихильник якогось вчення, руху чи якоїсь партії; 2) рідко. Людина, якій симпатизує хто-небудь») це слово першого космонавта, що не загинув у численних випробуваннях перед польотом (а скільком цього зробити не пощастило), стало легендарно-фразеологічно-магічним. (До речі, не кажіть ніколи симпатизуючий (комусь), називайте ту людину симпатиком (чиїмсь) або переформатуйте речення, щоб у ньому з՚явилося дієслово симпатизувати: «Симпатик здорового способу життя»; «До фонду книгозбірні він урочисто передав один примірник книжки “Великий симпатик України і щирий друг Дрогобича” з власним дарчим написом»; «Водночас Орбан додав, що він “глибоко симпатизує Україні”».

І магічність цього слова виявилася такою великою, що наші навіть сучасні (а що вже говорити про «минулостолітніх») журналісти (та й не тільки) тулять-ліплять його майже скрізь і майже завжди, коли хочуть когось спонукати (прямо чи метафорично) до відповідної дії разом з ними: «Тоді поїхали». Я вже мовчу про те, що це слово з՚явилося навіть у назві турагентства.

Проте всі мої нахабні чіпляння до якогось там слова можна було б викинути на смітник, якби не… оте вже не раз згадуване в моїх публікаціях мавпування («абидна, панімаішь?»). Якщо для російської мови використання дієслова «поехали» як у значенні констатації («Дети поехали с отцом»), так і в значенні наказу («Дети, поехали с отцом!») відповідає всім наявним нормам, то в нашій (а ми говоримо про літературну мову, тобто зразкову) для констатації використовується одна форма («Діти поїхали з батьком» — повідомляють про факт), а для наказу — інша («Діти, їдьмо з батьком!»).

Погляньмо, як правильно грамотні журналісти використовують ці форми: «Мільйони українців поїхали від війни за кордон»; «11 нових шкільних автобусів поїхали у різні громади Рівненщини»; «29 дітей із Київської області поїхали в туристичну подорож до Азербайджанської Республіки» // «Їдьмо жити за місто»; «Їдьмо на Захід»; «Їдьмо до Запоріжжя: шлюзи, кораблик, Козацька Січ». Щоб підсилити спонукальний ефект від цієї форми наказового способу, використовують знак оклику: «Їдьмо з нами на екскурсію місцями, де зароджувалось та гартувалось козацтво!»; «Їдьмо на Десну!»; «Їдьмо з нами в «екзотичну» мандрівку!».

Ганна Черінь використала наказову форму слова їхати в назві книг «Їдьмо зі мною» (Буенос-Айрес, 1965, 237 с.) та «Їдьмо зі мною знов» (Б.м., Об’єднання Українських Письменників “Слово”, 1990, 353 с.).

Загалом же пам`ятаймо, що дієслівні форми наказового способу в нашій мові повноцінно й повноправно функціонують паралельно з формами інших (дійсного та умовного) способів: д. с.: казав / кажу / казатиму; у. с.: казав би / казали б; н. с.: кажи / кажімо / кажіть; лови / ловімо / ловіть; лети / летімо / летіть. Як просто й ефектно ми можемо наказати «1) тобі: люби / 2) нам: любімо / 3) їм: любіть». Хоча з любов՚ю це так і не «фуричить» (ну, щоб за наказом), але в плані граматики працює аж бігом.

Однак якщо вже ну зовсім не можна обійтися без ідеї отого «поїхали», то, щоб обов՚язково початок спільної дії метафорично пов՚язувати з рухом, можна сказати рушаймо чи вирушаймо. Замінниками згаданих слів можуть стати й починаймо чи стартуймо. А які варіанти пропонуєте ви?

Більше тут: