Львів 50-х років минулого століття

50-ті роки ХХ століття були часом русифікації і індустріалізації нашого міста, проте тоді ще цілковито не знищили побутової культури екс-європейського міста.

Про ці вже досить давні часи своїми спогадами з “Поступом” поділився його адміністративний директор Ярослав Барбара.

Ознака епохи – дефіцит

Я приїхав з батьками до Львова 1948 року з маленького, колись німецького містечка на польському Помор’ї, мені було шість років. Це був, ніби переїзд з меншого міста до більшого, але такого самого, бо схожими були архітектура, будинки, дороги, тротуари: там була Європа і тут я також відчув її.

Наша бабця мешкала в самому центрі Львова на Краківській, і мої перші два-три роки перебування у Львові пов’язані з Вірменським собором, у закутках якого я бавився зі своїми однолітками.

Повоєнні часи були дуже важкими. Всі товари були страшенним дефіцитом. Пам’ятаю, як у магазині “Тканини” на Площі Ринок біля універмагу натовп у шинелях штовхався у черзі за матерією. Розлючені “визволителі” вже напали на продавця з криками: “Ми вас асвабаділі, ми вам жизнь спаслі, а ви от нас матєріал прячете!”. Добре, що підбіг міліціонер, а то бідного продавця побили б.

З харчів усе було дефіцитом, окрім бичків у томатному соусі, пам’ятаю, що в магазині на Шевченка продавали таку дивину, як голубине м’ясо. Пригадую, у середині 50-х років мама звечора займала чергу за мукою, потім серед ночі будила нас, і ми всю ніч стояли, щоб купити цю муку.

Мій батько тоді працював на Залізничній у механічній майстерні університету і отримував заробітну платню триста карбованців. У той час, як пачка сигарет коштувала сто-сто двадцять карбованців. Можна собі уявити, як тоді люди виживали.

Коли на сходах у брамах лежали килимові доріжки

У повоєнні роки у Львові збереглося багато польських вивісок, бо поляки любили писати свої реклами на стінах. Ці реклами поступово замальовували, але тепер, коли припинили ремонтувати будинки, їх можна побачити у багатьох місцях.

Дуже добре мені запам’яталося те, як тоді, на початку 50-х років минулого століття, працювали у Львові двірники, вишкіл яких зберігався ще з польських часів. До нас довгий час приходила жінка з села з тлумаками, так званими “парашутами” за плечима і приносила молоко, сир, сметану, картоплю. Так ось вона розповідала, що в них у селі є легенда, ніби у Львові ще сніг не встиг упасти на землю, а він вже на лопаті у двірника.

Згодом ми мешкали на вулиці Шевченка, вище від трикотажної фабрики, і я пам’ятаю, що навпроти стояв будинок, збудований за Польщі, і який ще, власне, не встигли поштукатурити. А двірничкою у цьому будинку влаштувалася колишня його власниця. Треба було бачити, як вона там все підмітала, мила, сварилася з мешканцями, бо вона була впевнена, що москалі тут не надовго, через декілька років до Львова повернеться польська влада і таким чином будинок їй повернуть. Я знав також ще декількох колишніх власників, які пішли працювати двірниками у свої колишні будинки, щоби їх якнайкраще зберегти.

Не було рідкістю, коли на сходах у брамах ще лежали килимові доріжки. Львівські двірники тих часів мили цоколі будинків і натирали до блиску брами. Виникало враження, що двірники взагалі не спали, бо коли раптом вночі падав великий сніг, то зранку його на вулицях вже не було. Влітку у спеку декілька разів на день у визначені години поливали тротуари. Тоді майже на кожній вулиці стояли колонки, з яких набирали воду. Поливальні машини з’явилися вже з шістдесятих років.

Совєтсько-селянська культура знищила Львів

Львівські двірники були дуже культурними. І мешканців Сходу вражала ця культура і одягу і поведінки, а особливо те, що двірнички зверталися одна до одної “пані”. Рівень побутової культури у Львові з роками зменшувався. Всю колишню львівську інтеліґенцію – польську, українську, єврейську – знищили або розпорошили, і на середину 50-х років населення міста здебільшого складалося з приїжджих росіян і східняків. Але ще тоді прибульці бачили, яким чистим було місто, декілька разів на день виметене і поливане, і це спонукало їх дотримуватися цієї культури, принаймні брутально не смітити і не плювати на вулиці.

Коли у Львові почали будувати великі заводи, не вистачало робочих рук і на будівництва залучали людей із сіл. Були часи, коли щоранку до Львова на роботу із сіл приїздило двісті тисяч людей. Потім їм давали прописку і заселяли ними новобудови, на кшталт Сихова. Таким чином Львів почав втрачати свій міський дух. Переселенці 60-70-х років із навколишніх сіл подавали один одному поганий приклад. За Польщі вихідцеві з села смітити і захаращувати місто ніхто би не дозволив. А тут один дивиться на другого і думає: а чого й мені не можна свинячити?

Тепер, дай Боже, щоби хоча щодесятий мешканець нашого міста був справжнім львів’янином. Більшість з тих, які сюди приїхали, вважають Львів лише місцем, де вони живуть і заробляють гроші – це не їхня Батьківщина. А вихідці з села не мають перед собою гідного прикладу, і саме галицьке село багато втратило за совєтських часів через політику Москви. Усіх культурних людей, усі традиції знищили. Де ті товариства “Просвіта”, товариства тверезості, які були за Польщі? Сучасна “Просвіта”, фактично, перетворилася на “фількіну грамоту”, і її осередки не провадять жодної діяльності.

Газони перетворилися на затоптану землю

Зі свого дитинства пам’ятаю, що мені дуже подобалися львівські газони вздовж тротуарів: усі вони були загороджені акуратними металевими парканчиками. Ніхто тоді газонів не топтав, там росли трава, квіти, кущі, і це все мало європейський вигляд. Ці парканчики були низенькими, близько тридцяти сантиметрів, їх легко можна було перескочити, проте вони мали, радше, моральне значення, і ніхто за них не переступав.

Згодом, у шістдесяті роки, коли постало питання, що Львів не виконує плану зі збирання металобрухту, якийсь партійний керівник на рівні області дав указівку ці всі огорожі зняти і здати на металобрухт. Буквально за кілька років газони перетворилися на затоптану землю.

Справжнім дивом здавалося у Львові велике зображення Тараса Шевченка, викладене з живих квітів на місці теперішнього пам’ятника Грушевському. А під мурами Бернардинського собору, коли ще не було реставровано брами з боку вулиці Личаківської зі входом на подвір’я, стояв великий годинник, повністю викладений квітами, причому стрілки на ньому рухалися і завжди показували точну годину.

На початку п’ятдесятих Львовом ще їздили фіри з трофейними німецькими кіньми (їх називали бітюги), які з пивзаводу розвозили бочки з пивом. На фірах підвозили до крамниць продукти, але найбільше їх приїжджало з села.

У ті часи Краківський базар був розташований в іншому місці: на площі Теодора за теперішнім “Міленіумом” і туди приїздило багато селян і просто з фір продавали свої товари. Транспорту у ті часи на вулицях Львова було вкрай мало і тому, напевне, частково через те й були вулиці і тротуари такими впорядкованими.

Пригадую, як ми, малі хлопчаки, взимку сідали на великі сани, згори вулиці Шевченка з’їжджали аж до колишніх міських кас, і за цей час вулицею не проїхала жодна машина чи трамвай.

У ті часи у Львові всі вулиці були викладені винятково бруківкою. Наприклад, на усьому теперішньому проспекті Чорновола аж до Замарстинівської була бруківка. Львів почали масово асфальтувати з шістдесятих років.

Лівий бік проспекту Чорновола, забудований потім висотними будинками, був тоді здебільшого пустирем зі ставками на тлі індивідуальної забудови вулиці Варшавської. За Оперним був заболочений став Місто тих часів виглядало трохи інакше. На місці сьогоднішнього готелю “Львів” за якихось сто метрів від Оперного до початку 60-х років був заболочений став, зарослий очеретом.

Від батьків я чув, що колись на теренах Львова було близько 60-ти водойм, які потім майже всі були знищені і на їхньому місці поставали забудови. У кінці вулиці Шевченка в бік Кам’янки і Рясної з лівого боку були ставки, в яких ми ловили рибу, зараз там залишилися тільки невеличкі болітця. Потім на цьому місці видобували торф, а припинили цей видобуток лише у дев’яності роки.

За мехсклозаводом на вулиці Шевченка у мої дитячі роки до вулиці Золотої тягнувся так званий “попівський” сад. Ми перелазили через паркан і під самим парканом росли такі великі абрикоси, які тепер лише привозять з Півдня України. Вище від церкви за вулицею Скляною аж до Золотої тягнулося велике міське сміттєзвалище, на місці якого люди собі потім поробили городи.

Зараз на Львівщині огірки і помідори ростуть лише під плівкою. А тоді в абсолютно природних умовах виростали у Львові чудові огірки і помідори. Раніше, вочевидь, кращою була селекція, та й клімат був зовсім іншим: зими у Львові були морозними, а літо жарким.

Знаменита львівська барахолка в кінці вулиці Шевченка неподалік Рясної існувала від повоєнних часів. Все, чого бракувало в магазинах, можна було купити на барахолці. У неділю на барахолку приходило і приїздило тисячі людей. Ще у кінці сімдесятих років Рясна була дуже популярним районом, і там можна було вигідно продати чи обміняти квартиру, тому що навпроти будинків була барахолка.

Теперішній район Рясне-1 – це була Рясна Польська, а Рясна Руська розташована далі на території Яворівського району біля кільцевої дороги. На місці новозбудованого мікрорайону Рясне-2 була колись заболочена місцевість і пасовиська.

Записав Ілько ЛЕМКО

Джерело