«Мистецтво не зупиняє кулі й не захищає людей, але воно здатне рефлексувати важкі досвіди та формувати нові цінності». Інтерв'ю з чотирма мисткинями з Івано-Франківська

Попри те, що деколи видається, що українське мистецьке життя зосереджене лише у столиці, воно також активно розвивається й у інших містах — зокрема, за останні роки важливим культурним центром на мапі України став Івано-Франківськ. Одним з головних мистецьких осередків міста є «Асортиментна кімната» — галерея сучасного мистецтва, заснована громадською організацією «Інша Освіта» у 2017 році. Основний напрям її діяльності — дослідження творчості місцевих митців та висвітлення локальних імен через сучасні мистецькі практики. «Асортиментна кімната» проводить виставки та резиденції, надаючи місцевим митцям та мисткиням простір для самовираження та трансляції важливих меседжів.

ELLE.UA поспілкувався з чотирма місцевими художницями та фотографинями, які представляють Україну не лише в рідному місті, а й за кордоном, про українське мистецтво, особливості практики, роль міста у їхній творчості й не тільки.

Весела Найденова

Художниця, письменниця, казкарка, мистецтвознавиця та викладачка. Навчалась у Прикарпатському інституті мистецтв (про який пізніше написала текст «Борделі Станіславова»). Майже 10 років перебувала в мистецькому та персональному тандемі з Ярославом Яновським, спільно з яким вони створили низку перфомансів («Жертвоприношення») та фотографічних серій («Сім Я», «День конституції»). Наразі крайня виставка Весели відбулась в 2013 році, на 2023 рік планується її персональна виставка в Гамбурзі.

Весела мріяла про те, аби бути біологом, а ландшафт є одним з ключових елементів її персональної практики («Татуювання ландшафту»). Мистецтвознавець Віктор Мельник порівнював її роботи з практикою Фріди Кало, вказуючи на прив’язаність до географії та ландшафту.

Значну роль в практиці та житті Весели займають Балкани. Вона має болгарське коріння та написану дисертацію про сакральне мистецтво Балкан. Одна з її ключових серій «Балканська спека» присвячена темі жінок під час війни в Югославії.

Що для вас сучасне мистецтво?

Мистецтво — це життя. Означає залишатися самодостатнім, коли є вплив зовнішнього середовища

З чого розпочалася ваша практика як художниці?

Малюю з дитинства, але свідома практика почалася із виставки сакральної графіки «Собор».

Розкажіть про особливості вашої практики.

Спонтанність і непередбачуваність.

Що вам дав Івано-Франківськ як мисткині?

Це була перша платформа становлення, разом з тим негативний досвід несприйняття, який спровокував агресію і заперечення та стримував вільне вираження себе.

Які найнезвичніші історії пригадуєте, пов`язані із контактом глядача з вашим мистецтвом?

По-перше, сприйняття моєї великої виставки «Інтроверсії». По-друге, скандал і «всесвітня слава» з реакцією на серію світлин «День Конституції» у межах проєкту «Лагідний тероризм» із Ярославом Яновським. По-третє, публіка була вражена перформансом «Жертвоприношення» за участі Ярослава Яновського.

Чи вірите ви в те, що мистецтво може захищати в моменти світових катастроф?

Ні, це ілюзія.

В чому головна особливість та відмінність українського мистецтва від світового?

Мені ніколи не ставили таких питань, і все ж особливість та відмінність є. Воно в мене асоціюється з птахом фенікс, що постає з попелу і відроджується. Спрадавна історично так склалося, що його знищували, нівелювали, крали і привласнювали, але Україна дала світові визначні постаті від Шевченка, Приймаченко, Башкирцевої, Горської, Білокур, Бойчука, Воргола, Малевича до безкінечності. Цими постатями і вирізняється суть, особливість і значущість нашого мистецтва на мапі світової культури. Маючи потужну енергетику від Трипілля, скіфів і загалом, на жаль, ми менше знаємо про нашу історію мистецтва, ніж про єгипетські піраміди.

Над чим ви зараз працюєте?

Розмальовую ялинкові прикраси, займаюсь ремісництвом. Але у планах — включитися в проєкт про дитинство із Анною Потьомкіною.

Який ваш найбільший страх як художниці?

Немає.

Олеся Саєнко

Фотографиня і сторітелерка, живе та працює між Львовом та Івано-Франківськом. Народилась у Луцьку, отримала звання магістра психології в Острозі, з 2017 року почала працювати фотокореспонденткою та фріланс фотографкою.

Їі дебютна виставка, яка відбулась у 2020 році за кураторства Анни Потьомкіної, мала назву «Want to know a secret» та стала детективним розслідуванням, накладеним на роздуми про дорослішання. Наступна персоналка в Асортиментній «Верифікація паранормального феномену вампіризму у вимірі прикарпатського міфотворення» за кураторства Антона Усанова в 2023 році була вже сайт-специфічною та досліджувала локальну міфологію про франківського вампіра, ставлячи його в один ряд з пропагандиськими міфами.

Членкиня Ukrainian Women Photographers Organization та MYPH / Миколаївської школи Молодої Фотографії. Її фото публікували в PHROOM, Reporters.media, F-Stop magazine, Kiosk of democracy, Liberation.

Займається документальною та концептуальною фотографією, веде документальний фотощоденник. Її практика рухається на межі між документалісткою та фікцією з критичним фокусом на феномени постправди та пропаганди. Художниця бере на себе роль архіваріуски і трікстерки, часто послуговуючись іронією, але не переходячи в зону сарказму. Маніпулюючи глядачем та навмисно заплутуючи свої художні оповіді, Олеся розмірковує про взаємозв`язки тем архіву та пам’яті.

Що для вас сучасне мистецтво?

Це актуальне мистецтво з пошуком нової візуальної мови, в якому зміст важливіший за форму.

З чого розпочалася ваша практика як художниці?

У мене зʼявився інтерес до фотографії ще у підлітковому віці, тому важко сказати, що брати за відправну точку. Оскільки професійної художньої чи фотографічної освіти не маю, мої перші кроки у фото були в комерційній галузі, згодом перейшла у фотожурналістику. Тоді ще жила у Луцьку й прийшла в локальне видання спробувати себе як фотокореспондентку, і в мене запитали, чи можу писати. Я відповіла: «Ну так…». «Тоді ось тобі рубрика, пиши, ну і фотографуй паралельно». Так я почала занурення у документальну фотографію, а згодом — почала стирати межу між документальною і концептуальною, маніпулюючи глядачем і створюючи мистецькі висловлювання.

Розкажіть про особливості вашої практики.

Балансую між документальною і концептуальною фотографією. Моя практика зосереджена навколо фікції, постправди, що є логічним продовженням моєї журналістської роботи. Я намагаюся маніпулювати глядачами, аби викликати у них сумнів у побаченому. Але думаю, що моя практика ще на етапі розвитку, є бажання експериментувати.

Що вам дав Івано-Франківськ як мисткині?

Можна навіть сказати, що я тут народилась як мисткиня у тому вигляді, в якому існую зараз. З переїздом у 2020 році я активніше почала працювати, також тут відбулась моя перша персональна виставка у «Асортиментній кімнаті».

Які найнезвичніші історії пригадуєте, пов`язані із контактом глядача з вашим мистецтвом?

Глядачі пили вино на відкритті з «елементів» інсталяції.

Чи вірите ви в те, що мистецтво може захищати в моменти світових катастроф?

Не дуже.

У чому головна особливість та відмінність українського мистецтва від світового?

Мені воно видається більш наївно-чесним.

Над чим ви зараз працюєте?

Кілька проєктів, насправді ж хочу зупинитися, можливо впасти на зиму в анабіоз, аби все спокійно переосмислити, відрефлексувати і рухатися по-новому.

Який ваш найбільший страх як художниці?

Їх багато, і в кожному проєкті якийсь новий. Не хочу оголювати їх, але скажу, що зазвичай рухаюся туди, де страшно, намагаюся досліджувати ту зону страху (мені здається вона межує із зоною розвитку) і працювати із нею.

Марія Русінкевич

Українська художниця, живе та працює у Івано-Франківську. Вивчала малюнок в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. У своїх графічних роботах зосереджується на поєднанні антропоморфних та зооморфних елементів, звертаючись до метафоричності, абсурду та гротеску. Брала участь у таких проєктах: «За деревом дерево» (2023), «Увага! краса та жах, виставка» (2022), «Аліса в Країні Чудес» (2021), «Болото» (2021), «Сором та Позор» (2019) спільно з Кріс Войтків. Перша персональна виставка художниці відбулася 2021 року у «Асортиментній кімнаті».

Що для вас сучасне мистецтво?

У мене не було ніколи чіткої дефініції, що саме це таке. Я вірю в те, що мистецтво — це форма, яка дає друге життя тому, що вже сталося або має статись.

З чого розпочалася ваша практика як художниці?

Моя вже стійкіша праця відбулась тоді, коли я відчула співпереживання з твором і собою — не окремо, а разом. І якщо ця робота чи історія вміла залучати глядача, тоді я розуміла, що рухаюсь туди, де мені потрібно бути.

Розкажіть про особливості вашої практики.

Моя практика постійно змінюється відповідно до контекстів й того, як я змінююсь та формуюсь протягом якогось відрізку часу. Контур мого бачення постійно був змінний, іноді було дуже важко ухопитися за щось, але чим більше напрацьованості та осмислення, тим чіткіше видно основу для майбутнього, тому для мене є важливим інтегрувати свої рефлексії через мистецтво.

Що вам дав Івано-Франківськ як мисткині?

Івано-Франківськ для мене як маленький затишний прихисток. Через таку локальність легко набути відчуття дому, окрім цього, в останні роки тут активно почали розвиватися мистецькі інституції міста, які провадять зв`язок між маленьким і великим центром, тому мені важливо залишатися і працювати саме тут.

Які найнезвичніші історії пригадуєте, пов`язані із контактом глядача з вашим мистецтвом?

Мені подобається спостерігати за тим, як глядачі та гості виставок реагують через власний досвід на мої роботи. Коли глядач розповідає, як він усвідомлює ту чи іншу роботу, я іноді відчуваю себе так, наче я залізла в якусь інтимну історію, не запитавши. Але якщо про незвичне, то я час від часу помічаю, що підсвідомо постійно притягую себе до якихось образів, про які писала, коли мені було десь 14. Я писала для себе всілякі верлібри і в дорослому віці хотіла перечитати їх, і помітила, що деякі з робіт збігаються візуальним чином з віршами, бувало що на сто відсотків.

Чи вірите ви в те, що мистецтво може захищати в моменти світових катастроф?

Я думаю, що культура необхідна в складні часи, це важливі процеси. Коли суспільство травмоване тим чи іншим, воно потребує культурних заходів, для кожного важко освоювати інформаційний потік, а мистецтво може привернути увагу як і на нагальні проблеми всередині суспільства чи країни, так і дати відчуття надії, яке особливо важливо підтримувати в кожному.

У чому головна особливість та відмінність українського мистецтва від світового?

Раніше я цікавилась скоріше світовим класичним мистецтвом, але зараз мені подобається спостерігати за українськими митцями. Розуміти та підтримувати культуру та історичний контекст є дуже важливим у практиці — так вона набуває ширших сенсів. Так само і для художників з інших країн — спершу потрібно почути історію про те, чому все саме так, і тоді воно набуває своїх значень.

Над чим ви зараз працюєте?

Я зараз працюю в колаборації разом з франківським митцем — він творив у досить складні для вільного мистецтва часи, і мені цікаво, як пройде наша спільна робота. Ведемо діалоги та намагаємось дивитись через оптику різних поколінь.

Який ваш найбільший страх як художниці?

Найперше це — війна, з цим зараз борються абсолютно всі, кожен зі свого фронту. Як таких інших страхів, які б мені якось перешкоджали, немає. Можливо, вони є, але ріст — це безперервні помилки, тож якщо навіть і з`являється страх, то я повинна щось з цим зробити.

Анна Потьомкіна

Народилась у Миколаєві, вивчала історію та теорію мистецтва у Львівській академії мистецтв та у Познанському університеті мистецтв, живе та працює в Івано-Франківську. Як художниця працює з відео, тілесними й перформативними практиками та текстом.

Брала участь у серії музичних та мистецьких подій «Gosti» як відео-художниця в 2020 році. У 2023 році була частиною резиденції «Sparks in the Dark» в Тімішоарі, де разом з Машею Леоненко реалізувала перформанс «Як не перетворити затемнення на затьмарення». Пізніше взяла участь у резиденції та виставі «Синя Борода», організованою Memory Lab, у межах якої створила відеопоетичну роботу.

Анну цікавить питання колективної та особистої пам’яті, що розміщується і лишається у тілі, співвідношення тіла та ландшафту, а також феномен периферії з його соціокультурними проявами.

Що для вас сучасне мистецтво?

Я часто порівнюю мистецтво з наукою, де постійно виробляється нове знання. Лише у мистецтві це більше стосується винайдення нової мови. Є такі роботи, які я не розумію, але так само я можу щось не зрозуміти у фізиці чи хімії, якщо погано орієнтуюсь у цих системах. А є такі роботи, які, через свою універсальність, напевно, зрозуміє будь хто. І те, і інше може бути сучасним мистецтвом.

З чого розпочалася ваша практика як художниці?

Ще працюючи кураторкою в «Асортиментній кімнаті» я почала займатись відеороботою на запрошення подруги Кріс Войтків. Тоді вона робила серію музичних подій «Gosti» і хотіла більше включати візуальну складову. Наступні кілька відео були створені для тих самих подій протягом шести місяців. Це були відео, де я багато експериментувала, досліджувала інструментарій, тому всі вони не подібні одне на одне. Але саме тоді я зрозуміла, що відео цікавить мене як медіа. Далі на якийсь час моя мистецька діяльність зупинилась і відновилась вже коли для цього було більше простору й часу – на початку 2023 року.

Розкажіть про особливості вашої практики.

Моя мистецька практика розпочалась досить недавно, тому вона ще в процесі формування. Але з того, що помічаю, це інтерес до тем тіла, руху, пам’яті. Головні медіуми, з якими я працюю, — це відео і перформативність.

Що вам дав Івано-Франківськ як мисткині?

Жіночу спільноту художниць, кураторок, перформерок, та простір «Асортиментної кімнати», через який я можу знайомитись з митцями й мисткинями інших міст через виставки і резиденції.

Які найнезвичніші історії пригадуєте, пов`язані із контактом глядача з вашим мистецтвом?

Не можу нічого такого пригадати. Але раз один мій друг подивився мою відеороботу і сказав, що йому дуже не сподобалось, що дивитись було майже неможливо. Мене це спочатку трохи зачепило, але пізніше я зрозуміла, що у кожного свої фетиші і тригери — в будь-якому разі бурхливі реакції багато про що говорять.

Чи вірите ви в те, що мистецтво може захищати в моменти світових катастроф?

Ні, на жаль, мистецтво не зупиняє кулі і не захищає людей. Ми у цьому впевнились за останні півтора роки. Але мистецтво і культура здатні впливати на політику в довгостроковій перспективі. Задавати найбільш незручні питання, рефлексувати важкі досвіди та формувати нові цінності. Якщо говорити про короткострокові ефекти та про творчість як саму практику, то, звісно, тут присутній вагомий терапевтичний ефект, який може допомагати справлятись з травматичним досвідом. 

Так, наприклад, під час боснійської війни в 1990-х роках групою артистів, зокрема, С’юзан Зонтаг, які приїхали до Сараєво, було виконано відому постановку «В очікуванні Ґодо» Семюеля Беккета. Ця вистава була символом мистецького та людського опору, оскільки відбувалася в місті в облозі та в жахливих умовах. Жителі Сараєво, які брали участь, зазначали, що вистава для них мала великий терапевтичний ефект, бо це було вперше, коли вони змогли подивитись на себе зі сторони, тобто прорефлексувати, зайняти хоч якусь дистанцію. Впевнена, що під час російсько-української війни подібних прикладів є багато.

У чому головна особливість та відмінність українського мистецтва від світового?

Думаю, найбільша відмінність в історичній недослідженості через наш колоніальний досвід. Навіть відповідаючи на попереднє питання, я автоматично пригадувала західно-європейські або американські приклади з історії мистецтва. Якщо говорити про ситуацію останніх десятиліть, тобто того, що ми називаємо сучасним мистецтвом, то це велика увага до політичних і соціальних питань. Українське сучасне мистецтво більш незалежне від академічного та інституційного впливу, (бо це щось, що лише формується), а значить більш гнучке, низове, менш зафіксоване та описане. Так принаймні мені здається.

Над чим ви зараз працюєте?

Нещодавно мене запросили у проєкт діалогів між митцями і мисткинями різних поколінь. Разом з франківською художницю Веселою Найденовою ми працюватимемо над власними роботами, які входитимуть у діалог. Обидвох нас цікавить тема дитинства. Камера, на яку я знімаю зараз, такої ж моделі як і та, на яку мене знімали в дитинстві. У мене також зберігаються мої архівні дитячі відео. Планую попрацювати з цим матеріалом. Це про продовження архіву, про повернення у місця і міста, де я виросла.

Який ваш найбільший страх як художниці?

Страхи у мене з’являються тоді, коли я прокрастиную, дивлюсь на чистий аркуш і не можу нічого почати. Як тільки робота почалась — страху нема.