Вбивці квіткової повні / Рецензія

Твіт (Х): Одного разу Мартін спробував машину часу, але коли повернувся, виявилося, що думки з 2010 року десь зникли. Стиль та розуміння психології просто вигоріли.

Синопсис: Фільм розповість про розслідування ФБР в 20-х роках в індіанському поселенні Осадж, де було відкрито родовище нафти, що збагатило місцевих жителів, які пізніше загинули. ФБР відправляє туди агентів під прикриттям з метою розкрити вбивства…

Мені часто ставлять питання: Хто найкращий режисер? І я не можу відповісти. Доводиться використовувати універсальну відповідь: Стівен Спільберг і Мартін Скорсезе. З цими відповідями не посперечаєшся.

Спільберг мене не підводить. Не всі проєкти мені подобаються, але завжди відчувається майстерність і досвід у його роботі. Скорсезе останніми роботами розчарував мою віру в нього як у найкращого режисера. “Ірландець” і “Вбивці квіткової повні” – це фільми, які витягають інтерв’ю відомого режисера і показують тези. Саме в цих фільмах я побачив, що великий режисер втратив відчуття часу та розуміння актуальності. Його фільми хороші, але, явно, як писали відомі критики, є “батьківським кіно”.

Мене також розчарувало те, що режисер надто довго не вірить у глядача. Раніше його фільми надавали багато поживи для роздумів, не просто виконували функції енциклопедій. Навіть не дуже популярний “Хранитель часу” допоміг мені переглянути початок кінематографа з іншого ракурсу. А з “Ірландцем” кожна лінія розглядається на маленькі деталі. Як казала моя вчителька з біології: “Я все переживала, вам залишається проковтнути”. Ось тільки тоді ти не відчуваєш смаку і не розумієш принад блюда.

“Вбивці квіткової повні” просто працює з фактами й більше нагадує публіцистичний фільм, а не художнє переосмислення. Зовсім відсутня загадка та інтрига в фільмі. Кадр за кадром нам показують факти з книги. Дуже дивно таке оповідання від Еріка Рота. Сценарист любить епічне, але завжди була інтрига, загадка. Мабуть, Мартін Скорсезе зовсім не вірить у глядача і змусив Рота написати такий нудний сценарій.

Особисто для мене виникла проблема емпатії. Я зовсім не знайшов персонажа, за якого переживати. Усі дійові особи ставляться до життя в споживчому ключі, діють з можливостей і не задумуються про щось більше. Для когось жінки, для кого можливість управління, для когось ефемерне розуміння власності, а деякі просто мають доступ до алкоголю. Ніхто не думає про прекрасне в житті та майбутнє в широкому розумінні. Я от більше на стороні брата Ернеста Баркхарта – Байрона, який був чесним і з задоволенням користувався можливістю.

Ой… Забув про кіно написати.

“Вбивці квіткової повні” технічно дуже добре зроблений фільм. Ні один аспект, за винятком сценарію, не пропущений. Кожний департамент працює на повну потужність. Резервація, міста, житло, одяг — все на вищому рівні. Навіть Вашингтон виглядає справжнім, а не Ванкувером. Тут у Мартина Скорсезе можна вчитися і вчитися.

З акторськими роботами все добре. Леонардо ДіКапріо грає від душі, шкода, що ми цього не можемо почути. Роберт Де Ніро виправляється за всі погані комедії й навіть за фільм “Ірландець”. Лілі Гладстон гарно грає, але їй не дали можливості розгорнутися.

Фільм, який для мене незрозуміло отримує позитивні відгуки та відгуки. Я цього не бачу. Гарний фільм, який знятий у старому епічному стилі з неуважністю до глядача. В інших аспектах чудовий фільм.