Як відбувалися перші антикомуністичні мітинги в СРСР та як комуністи пробували спрямувати обурення у вигідне русло

Перший наш мітинг про який я вже писав вище (йдеться про всі спогади, ми ж публікуємо фрагмент, - ред.), - це було наше самостійне рішення. А от на проведення наступних мітингів, які відбувалися в останні роки існування СРСР вплинула подія, звістка про яку, вихором розлетілася по всій Україні.

Здається у Черкасах, вже не пам’ятаю точно, люди розлючені відсутністю у магазинах елементарних продуктів, вийшли на протест і побачивши обкомівська машину, зупинили її а після недовгої бурхливої розмови, перекинули її.

Відчинився багажник ввесь заповнений до краю різноманітними, ніколи не баченими у магазинах, продуктами та дорогими напоями. (Інша версія цих подій обкомівська машина потрапила в ДТП і в неї відкрився багажник наповнений дефіцитними продуктами, - ред.)

Мабуть обкомівський працівник тільки - но отоварився у спецрозподільнику (в часи СРСР, існували спеціальні магазини, для «слуг народу», тобто комуністичної верхівки різного рівня, - ред).

Вся Україна гуділа. Тож ми зрогуміли, що наступний наш мітинг буде велелюдним. І ми його зібрали. Так почалася серія мітингів, які збиралися в один з вихідних днів спочатку біля обкому КПУ, а потім на стадіоні. Ці мітинги збирали десятки тисяч людей.

***

Полтавський кадебіст Марчук

Коли ми готувалися до цього великого мітингу телефонує Євген Марчук – начальник Управління КДБ УРСР по Полтавській області. Відрекомендовується і пропонує зустрітись. Моє ставлення до КДБ якщо вже не таке вороже, як раніше, але й далеко не дружнє і вкрай обережне. Миттєво блиснула думка, що як і згоджуватися на зустріч, то самому не йти.

Хіба що разом з Олександром Келимом. Мало які можуть бути провокації. Так і кажу йому. Він погоджується. Пропонує зустрітися біля центрального входу до критого ринку. Сашко згоджується, і в домовлений час ми на місці.

Євген Марчук пропонує пройтися по базару, і розмовляючи, ми поволі підходимо до входу у якийсь підвал, з якого немилосердно тягне неймовірним смородом.

Двері відчинені, тож вирішуємо на пропозицію Марчука спуститися по сходах і подивитися, звідки ж той запах. Спускаємося – і перед нами жахлива картина! Усе приміщення забите гнилими тушками свинини та яловичини. «А в магазинах і пів кіла м’яса не купиш. Ось так хазяйнують комуністи», – каже головний полтавськй кагебіст.

І ми обоє із Сашком розуміємо, що цей факт є підказкою для завтрашнього мітингу. Окрім того, ми розуміємо, що ці слова означають і його підтримку нашої діяльності.

Очевидно, що він, як і поодинокі інші українські радянські чиновники з аналітичним мисленням, уже передбачав крах імперії і вибрав курс на українську державність. 1990 рік – це був рік вибору шляху для багатьох і в КДБ, і у партійних та радянських структурах, та й, зрештою, скрізь – в науці, армії, школі, вузах.

Та згадана підтримка від Марчука це хитра, прихована гра.

***

Мітинги

Тож мітинги почалися. Усі, хто хотів, могли виговоритись, що також дуже важливо, бо люди чули ту правду, про яку вони й подумати боялись. Таким чином рвалися рабські пута й відходив страх. Мітинги вели ми з Олександром Келимом. І мушу засвідчити, що це дуже нелегка справа. Коли я вже не мав сили, віддавав мікрофон Сашкові. Він робив так само.

Коли перший запал минув я зрозумів, що вплив велелюдних мітингів і безкінечних промов на схожі теми рано чи пізно вичерпається, і вони стануть буденним явищем. Мітинги ідуть один за одним, а комуністи як правили, так і правлять, Радянський Союз як був, так і є.

Мітинги ідуть один за одним, а комуністи як правили, так і правлять

Головними темами наших резолюцій на всіх мітингах 1989–1990 років були скасування шостої статті Конституції про керівну роль компартії, ліквідація привілеїв для комуністів – спецрозподільників та спецлікарень, принизливе і дискримінаційне становище української мови, соціальні права робітництва та права людини, брутальне порушення виборчих прав некомуністичних кандидатів, доступ до засобів масової інформації новостворених демократичних партій та громадських об’єднань, а з кінця січня 1990 року – відставка керівних міських та обласних органів компартії і місцевого самоврядування, що було на той час одне і те ж.

З першого мітингу я завжди говорив про здобуття Української держави як абсолютну передумову всіх демократичних перетворень та підвищення добробуту громадян, і вже весь 1990-ий рік тема Незалежності звучала на повний голос і на мітингах, і на круглих столах, у публікаціях нашої газети «Гомін», словом, скрізь.

Треба було шукати подальших кроків для реалізації цих вимог, зменшення впливу комуністів та дискредитації їхнього правління як колаборантів російських загарбників.

Треба було загострювати ситуацію, постійно її актуалізувати

Треба було загострювати ситуацію, постійно її актуалізувати. У тому ж році я організував видання газети полтавських організацій Товариства української мови та Руху «Гомін».

До речі, цікава історія з друком газети. Друкували ми її, і сміх, і гріх сказати, у якомусь київському підпільному підвальному приміщенні, заваленому порнографічними виданнями, на яких ці видавці заробляли швидкі грубі гроші.

Уже не пам’ятаю, хто мене на них вивів, та роботу свою вони робили справно, і газета наша розходилася по Полтаві.

Але вже з перших мітингів стало зрозуміло, що все йде не все так гладко як би хотілося. Комуністи спідтишка намагалися перехопити ініціативу, спрямувати народний порив у потрібне їм русло.

Нам доводилося постійно вираховувати провокаторів, постійно стежити за виступами промовців, припиняти, якщо говорив довго або бовкав несусвітні дурниці.

Часто люди кричали: «Хай говорить!» Як правило, так кричали промовцям-провокаторам з ультрарадикальною, ультрареволюційною риторикою, яких влада впроваджувала у суспільну свідомість як незламних борців за свободу з тим, щоб, ставши популярними, вони протистояли нам і понижували наш авторитет у громадян, а ввійшовши у керівні органи Руху й «Просвіти», розвалювали їх або спрямовували у потрібних владі напрямках.

Довгі рукави

Таким був Віктор Педченко, який своїми яскравими і сміливими виступами замакітрив нам із Сашком голови так, що ми його рекомендували обрати у керівні органи крайового Руху. Насправді він виявився кримінальним злочинцем, двічі судимим за тяжкими статтями. Коли роздивилися, то виключили його з організації.

Палкий правдоруб і активіст виявився кримінальним злочинцем

Таким був і Володимир Гнітько, також кримінальний злочинець, який видавав себе за політв’язня. Ми його виключили з «Просвіти», з Руху, а на зборах Полтавського Товариства політв’язнів та репресованих, до якого належав і я, одноголосно і з членів цього Товариства. Тоді влада створила та зареєструвала неіснуюче обласне Товариство і поставила головою Гнітька.

Про рівень його свідомості можна судити з його пропозиції мені розсилати від імені обласного Товариства за моїм та його підписом листи у різні українські еміграційні установи з проханням фінансової та речової підтримки Товариству. Мовляв, тебе ж там знають, ділитимем усе на двох!

Гнітькові його господарі дали завдання на всіх публічних заходах обливати нас з ніг до голови усяким брудом. На одному з мітингів він рвався до мікрофону, репетуючи, що він політв’язень.

Олександр Келим, який вів мітинг, не розгубився і в мікрофон почав вимагати від нього засукати рукави сорочки. Серед спеки він завжди був у сорочці з довгими рукавами, бо всі руки у нього були у татуюванні з кримінальною символікою. Довелося Гнітькові вшитися.

Іншим разом під час нашої кампанії зі збору коштів та ліків для Литви, коли СРСР запровадив економічну блокаду цієї республіки, після того, як Вільнюс оголосив про відновлення незалежності, він перекинув столик і скриньку для збору коштів.

Мене ж Гнітько переслідував з особливою затятістю. Чи завдання таке мав, чи зненавидів мене за те, що відкинув його підлу злодійську пропозицію дурити людей, чи все разом.

Де б я не був, там завжди був Гнітько і влаштовував провокації. Чи на якомусь літературно-мистецькому вечорі у філармонії, який я вів, чи на зустрічах з людьми на площах, вулицях, чи у приміщеннях міста під час виборчих кампаній, чи під час якоїсь лекції перед робітниками, студентами. Мене це ні дратувало, ні нервувало. Я навчився не реагувати або ж реагувати їдким влучним дотепом про нього і його завдання.

З обранням Віктора Ющенка Президентом Гнітько замовк, а як прийшов Янукович, знову відновив свої провокації. Було очевидно, що отримав від СБУ чи міліції, грець їх розбере, ті самі завдання, що й при Кравчуку та Кучмі.

Пишу я про це так довго, щоб читач зрозумів, у яких умовах ішли наша діяльність і наше життя українських патріотів у незалежній Українській Державі, яку ми, рухівці, здобули. Навколо кожного з нас крутилася купа провокаторів від влади, від яких щомиті можна було чекати чого завгодно.

***

Позначки на квартирах євреїв

Розповім інший, складніший випадок.

Не знаю, у яких кабінетах зародилася ідея ще однієї провокації і хто безпосередньо був її виконавцем, але було так. Часи пізнього СРСР. Уночі хтось позначив квартири, у яких жили євреї, шестикутною зіркою, і серед полтавського єврейства почала ширитися паніка, мовляв, рухівці будуть влаштовувати єврейські погроми.

почала ширитися паніка, мовляв, рухівці будуть влаштовувати єврейські погроми

Владна агентура уміло підтримувала ці чутки, сіючи страх, непевність і ненависть до нас, рухівців, і не тільки серед євреїв.

Я негайно з допомогою наших прихильників і членів Руху – євреїв за національністю зібрав якомога більше єврейських родин, представників усіх демократичних патріотичних сил, і, звинувативши комуністичну владу у ганебній провокації, ми всі рішуче її засудили та заспокоїли єврейську меншину Полтави.

Колишній будинок політосвіти був заповнений людьми вщерть, і нам вдалося не тільки переконати присутніх у своїй непричетності до провокації, а й переконати їх підтримати нашу боротьбу за українську державність, яка єдина зможе їх захистити від російського шовінізму.

+++

Вибори народного депутата СРСР

Опишу ще один типовий метод боротьби з рухівцями, який комуністична влада застосовувала по всій Україні, і він їй повністю вдався на Полтавщині. 1989 року полтавські активісти демократичних перетворень в Україні дуже різних напрямків, що пізніше оформилися у різні партії, зійшлися на постаті Олександра Келима й висунули його кандидатом у депутати СРСР. Що робить влада?

Вона створює легенду з такого собі мешканця Кременчука, колишнього міліціонера Миколи Куценка, нібито борця за правду, якого влада незаконно тримає в КПУ (камері попереднього утримання).

На всіх великих підприємствах промислового міста, особливо на КрАЗі, кагебешні та міліцейські оперативники, таємна агентура день і ніч товчуть людям про великого правдолюбця і непримиренного борця з клятою партійною номенклатурою та корупцією і врешті люди організовують страйк на КрАЗі (Кременчуцький автозавод) з вимогою звільнення Куценка.

Куценко з тріумфом прямо з КПУ з’являється на багатотисячному мітингу страйкарів на заводі і виголошує полум’яну промову, через яку червоною ниткою проходить неймовірно смілива для тодішньої української радянської людини фраза: «М’якота, собірай чемодани, я за табой пріду» і далі у такому ж дусі. М’якота тоді був першим секретарем обкому КПУ.

Ми ж у цей час готуємо великий мітинг на підтримку Олександра Келима на стадіоні «Ворскла» у Полтаві, де він мав виступити з передвиборчою промовою. У виборчий округ входила всі Полтавська область, а Кремечук і Полтава це два найбільші міста. Людей на нашому мітингу в Полтаві тисяч тридцять, а може й більше. І тут з’являється Коля Куценко, колишній капітан міліції, з якого влада ліпить безстрашного борця з корупцією.

І тут з’являється Куценко, колишній капітан міліції, з якого влада ліпить безстрашного борця з корупцією

Люди ревуть у захваті від його сміливості, а він, довівши їх до найвищого емоційного рівня, заявляє: «Да, нам нужєн Рух, но нє етот бандєровскій, как во Львовє і Палтавє».

Усі ж бо знали, що Келим – голова оргкомітету Руху на Полтавщині. Ми не приховували цього, а навпаки, цим підкреслювали значущість його постаті, його мужність і принципову демократичність, як і значення створення НРУ для майбутнього України.

Завдав збитків Куценко нам чимало. У своїй суті це людина недалека, неосвічена й безкультурна, таких зараз називають ватою.

Повністю прочитати спогади Миколи Кульчинського ви можете замовивши книжку в автора. Для цього пишіть на мейл mykolakul@gmail.com