Богдан Весоловський – творець галицької естради та перший український джазмен

У другій половині 1930-их років на Західній Україні засяяли дві зірки нового українського джазу і танго: самобутній композитор Богдан Весоловський і його муза, співачка Ірена Яроcевич. Чи не повсюдно закохана дівчина співала: “Серце тобою тільки мріє, серце тобою лиш живе…” 

Однак Друга світова війна змусили їх піти різними шляхами. Він виїхав до Канади, де продовжував створювати сучасну українську танцювальну музику. Вона стала відомою під сценічним псевдонімом Ренати Богданської (взято від імені її незабутнього Богдана), як польська співачка й актриса. Ірена ніколи не забувала про Україну, про її славетний рід, родину, Львів, навчання в музичному інституті. Вона іноді з’являлася в українській катедрі Лондона, приходила на службу Божу, яку, скоріш за все, чула голосом свого українського батька-священника. Не пропускала українських концертів та інших подій і заходів. Не забувала й про перше світле почуття. Приємно, що ім’я Богдана Весоловського і Ренати Богданської та їхня творчість повернулися в Україну. Велику роботу зробив професор Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка Олександр Зелінський. Не менш важливу працю провів британець українського походження, журналіст Богдан Нагайло (теперішній шеф-редактор “Kyiv Post” – найстарішої української англомовної щотижневої газети).

Богдан (Бонді)

1930-ті роки. Середній на зріст, з лагідним та усміхненим виразом обличчя, на якому світилися добрі великі очі, дотепник Богдан Весоловський був кумиром галицької молоді. Його впізнавали на вулицях, зустрічали і проводжали закоханими очима львівські панянки, сміливіші підходили і просили на згадку автографи. Ще не було телебачення, не надто розвинута радіомережа, але те, що показували на екранах кінотеатрів, описували у новітніх романах та повістях, було так співзвучне з Богдановими піснями: “Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, прийде ще час, коли згадаєш наші дні, може, тоді любов ти зрозумієш мою і, може, за ту любов вдячна будеш мені…”

У кожному творі домінували танцювальні ритми танго, фокстроту чи легкого вальсу. Окрім музики, Бог подарував Богданові ще й талант писати такі ж гарні вірші. У любовній ліриці він проявив себе як новатор, неперевершений майстер-архітектор чуттєвих інтриг-сюжетів про вічне і скороминуче, розділене і нерозділене, комедійне і трагічне кохання.

Під час навчання у музичному інституті обдарований студент писав романси і поважну фортепіанну музику (“музику для слухання”, як її сам називав). Він як творець галицької естради був у авангарді тогочасного музичного естрадного мистецтва, йшов у ногу з новими течіями європейської музичної культури. На жаль, бездержавність українського народу не давала сповна реалізувати композиторові свої потенційні можливості у себе на Батьківщині.

Ази музичної освіти Богданові Весоловському заклала у рідному Стрию вчителька з гри на фортепіано пані Іваницька. А у Стрийському філіалі Вищого музичного інституту вишкіл продовжив видатний галицький композитор Зиновій Лисько. Під його керівництвом Богдан написав перші пісні ще 1934-го, коли мав 19 літ. А вже у Львові, у музичній “централі”, Весоловському пощастило навчатися у галицьких корифеїв – Станіслава Людкевича, Володимира Барвінського, Миколи Колесси. Пісенний доробок Богдана Весоловського сягає понад 130 творів. У довоєнній львівській естраді 1930-их років він був композитором номер один.

Ірена (Рената Богданська)

Ім’я цієї легендарної жінки не лише для широкого людського загалу, але навіть для професійних музикантів довгі роки залишалося невідомим, адже радянською владою надовго його викреслила з української історії. Ця вродлива, життєрадісна і талановита українка народилася, навчалася та творчо зростала у найскладніші для України часи, коли знищувалося все українське (зрештою, а коли нам було легко!?).

…Куди лишень не закидала примхлива доля греко-католицького священника Миколу Яросевича (1873-1957) та його дружину Олену. Чоловік (уродженець села Бедриківці, що у Чортківському районі Тернопільщини) кілька років служив капеланом українських вояків у австрійській армії. Знався добре не лише на релігії, а й на мистецтві, багато читав, багато розповідав своїй пастві. Додавало йому знань й постійне спілкування з дружиною. Їмость походила з музичного священицького роду Нижанківських. Олена була рідною сестрою визначного українського диригента, композитора і громадсько-політичного діяча Остапа Нижанківського (1863-1919), якого розстріляли поляки. У молодого подружжя Яросевичів 25 травня 1917 року народилася донька, яку назвали Іреною (первістком був старший син Анатоль, 1911 року народження). Трапилося це у містечку Фройденталі (нині – місто Брунталь у Чехії), де Микола Яросевич мав свою священицьку працю в 1916-1917 роках.

У червні 1918 року, напередодні розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки, родина Яросевичів повернулася в Прикарпаття, де отець Микола був капеланом Українських січових стрільців у Коломиї, а потім повторно парохом у Сапогові і Бриневі неподалік Галича.

1926 року Яросевичі переїхали до Львова, де отець Микола отримав працю в церкві однієї з львівських лікарень. В’юнка і весела Iрена належала до Пласту, який сприяв всебічному патріотичному вихованню і самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. А її брат Анатоль дружив зі Степаном Бандерою i Романом Шухевичем, був у Чорноморському курені. Наприкінці 1920-их років переїхав у Прагу, яка тоді була центром українського політичного життя.

Яросевичі зростали в родині, де плекали мистецькі традиції та звичаї. Здібна і талановита Ірена з натхненням навчалася в школі, потім у греко-католицькій гімназії сестер  Василіанок, а також відвідувала уроки в Українській торговельній школі. У неї виявилися неабиякі музичні задатки – справжній Божий дар. Й не дивно, що батьки віддали доньку набиратися фаху в Львівський Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка. Ірена з величезним успіхом навчалася спочатку в фортепіанному класі свого двоюрідного брата – Нестора Нижанківського (1893-1940), успішного композитора і піаніста з віденською та празькою освітою, а потім у вокальних класах видатної української оперної співачки, у минулому примадонни харківської опери Марії Сокіл та Лідії Улуханової. Однокурсником Ірени по фортепіанному класу був Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича, майбутнього головнокомандувача УПА).

“Ябцьо-джаз”

Студент музичного інституту скрипаль Леонід Яблонський (коротко “Ябця”) зібрав власну команду “Ябцьо-Джаз”. Склади за всі роки існування (1930-1938) змінювалися, проте зоряним став, коли були разом з Яблонським, піаніст Анатоль Кос, акордеоніст і головний композитор Богдан Весоловський, солісти Степан Гумінілович та Ірена Яросевич. “Вони були з інтелігентних сімей із високим державним інтересом, – визнає музикознавець і дослідник творчості Богдана Весоловського Олександр Зелінський. – Ці оркестри хлопці організовували чітко для того, щоб пропагувати українську музику”.

“Ябцьо-джаз” мав великий успіх у ресторанах та кав’ярнях Львова, потім перейшли на музичні вечори, новорічні карнавали. Також молоді музиканти грали на виїздах. Першим хітом капели стало танго “Прийде ще час” 1937 року. Був він у чоловічій та жіночій версіях тексту. Популярність була така, що її було чути звідусіль. Спочатку музики грали в карпатському курортному містечку Гребенів, неподалік Сколе, для рафінованої публіки. “Ціле літо могли провести, наприклад, у Черче, бо там публіка оновлювалася, і не треба було дуже часто змінювати програму, – розповідає Олександр Зелінський. – Їх там дуже любили”.

Одним із співзасновників курорту в Черче (неподалік прикарпатського Рогатина), та його директором протягом 1931-1939 років був Левко Лепкий, який “горів, і яснів, і страждав” за українську справу. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Коли б Левко не написав більш нічого, окрім “Чуєш, брате мій” на вірш Богдана Лепкого, то цього вистачило б, щоб його ім’я було навічно вписано золотими літерами в історію української музичної культури. Щороку на літні відпустки в Черче з Кракова приїжджав Богдан Лепкий. Цікаво, чи знали брати Лепкі Богдана Весоловського та Ірену Яросевич? Скоріш за все, так. На жаль, реальних спогадів досі не знайшли.

Саме на чергових курортних гастролях у Черче до капели приєдналася Ірена Яросевич. З тих гастролей закипіла шалена пристрасть: Весоловський закрутив роман з вродливою солісткою, яка мала найкрасивіші очі у Львові. Їй було 20, йому – 22. Вона співала його пісні, їх єднало почуття першого справжнього кохання. З’являлися один за одним вічні творіння. Нині складно сказати скільки з народженого Богданом було присвятою для Ірени. А, може, й всі. Принаймні, цей період для обох був чи не найщасливішим у їхньому творчому (може, й не лише) житті.

Примхлива доля не звела закоханих докупи: безтурботний спокій міжвоєнного періоду закінчувався і всім стало не до музики, не до джазу.

1938 року на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, постає автономна Карпатська Україна. Охоплений патріотичними почуттями, Богдан рушає туди. Ірена залишилася у Львові. Капела Яблонського тихо розвалюється. Вона побачиться зі своїм першим коханням аж через кілька десятків років, а поки що приєднується до “Тео-джазу”, і вони навесні 1941-го вирушають у гастролі радянським союзом. А потім починається червень 1941-го, і повертатися їм уже нікуди.

“Це була велика любов. Але коли Весоловський пішов із Західної України до Закарпаття, він уже не міг повернутися. Кордони були закриті. Вони розлучились фізично назавжди, доля розвела їх у різні сторони, але та симпатія, перша любов залишилася”, – стверджує Богдан Нагайло.

Під час виступів “Теа-джазу” в Києві, 1941 року, Ірена Яросевич вийшла заміж за Гвідона Боруцького – популярного співака довоєнної Польщі. У 1948-му вона одружується вдруге. Її обранцем став славетний генерал Владислав Андерс (йому було вже 56, їй – 31), і вони переселилися до Великобританії. У них народилася донька Анна-Марія.

Богдан одружився на кілька місяців раніше від Ірени. Його майбутня дружина завагітніла, тож довелося одружуватися. 27 лютого 1941 року у Відні його благовірною стала Олена Залізняк, донька політичного та громадського діяча Миколи Залізняка. 12 липня 1941 року Олена народила сина Остапа, а 13 жовтня 1944 року – сина Юрія.

Богдан. Канада

1949-го Богдан емігрував до Садбері, але потім переїхав до Монреаля, який на той час був найбільшим містом Канади. Працював у відділі українських програм Канадської телерадіомовної корпорації (CBC). Він готував новини і часто був радіоведучим міжнародних програм, що транслювалися на радянську Україну. Усі в Монреалі знали його та його музику.

Якщо львівський творчий період Весоловського означений написанням пісень на власні вірші за еталоном тогочасної західної естрадної музики (танцювальні ритми в нього домінували: “Ти з любові собі не жартуй” (фокстрот), “Як тебе не любити” (повільний вальс), “Гей-га” (танго-серенада), “Не плачте, рожі” (танго-пісня), “Добраніч, кохана” (вальс), то в Канаді, завжди спраглий до гарної ліричної поезії, в 1960-их роках композитор написав чимало пісень на вірші Володимира Сосюри (“Спи, моя кохана”, “І ти прийшла”, “Чи винен я?”, “Помах білої руки”, “Скільки рік, скільки гір”), Максима Рильського (“На білу гречку впали роси”), Олександра Олеся (“В кафе”, “Хтось не прийшов у вечірній час”), Павла Тичини (“Сонячні кларнети”), Василя Симоненка (“Море радості”), Платона Воронька (“Я люблю”).

У Канаді Весоловський створив мелодії на вірші Михайла Ткача “Марічка” і Миколи Петренка “Намалюй мені ніч”, які в Україні мали шалений і заслужений успіх з музикою композиторів Степана Сабадаша та Мирослава Скорика. Богдан Весоловський був першим українським композитором, котрий у пошуках пісень легкого жанру звертався до вже знаної поезії поважних авторів. До тієї поезії, що стала золотим фондом нації.

Весоловський організовував оркестри, сам брав участь у них як акордеоніст, піаніст та співак. Видавав ноти і займався грамзаписом власних творів. Він своєчасно зрозумів, яке велике значення для долі музичних творів має грамзапис. Успіхи вражали. Його творчий естрадний доробок українською мовою зафіксовано на далекому американському континенті у альбомі платівок на 78 обертів, кількох платівках-гігантах – “Зірка”, “Верба”, “Мрії”, “Як тебе не любити”. До останнього подиху працював і писав пісні.

Повернення Ірини Яросевич (Ренати Богданської) в Україну

Двічі Господь давав можливість, щоб Ірена знову повернулася до українського репертуару. Щоб її чарівний голос залишився записаний на сучасних носіях. Для майбутніх поколінь. Із вдячності до України, до землі її батьків та до Богдана. У 1960-их вона неперевершено зінтерпретувала дві пісні Богдана Весоловського (“Я знов тобі” на вірш Ганни Чубач та “Було високе чисте небо” на вірша Лесі Тиглій) для його авторської платівки-гіганта “Мрії”, а також взяла участь у формуванні платівки “Мій рідний край”, на яку наспівала колискову “Ой ходить сон”, пісню Романа Купчинського “Човен хитається серед води” та у складі тріо з Володимиром та Лесею Луцівими популярну тоді в Україні пісню Олександра Білаша на вірш Дмитра Павличка “Чорногора”. Організацією українських записів у Лондоні займався саме Володимир Луців, з яким Ірена була добре знайома.

Співаючи знайомі слова, була вдячна рідній Україні та її славетному синові Богдану Весоловському. Думала весь час про них. Не могла не думати, коли співаєш шедевр з такими пронизуючими серце словами і щемливою мелодією, яка завжди зачіпатиме за живе кожне жіноче серце. А її – й поготів! “Я знов тобі, я знов для тебе, і хай простить мене земля, мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…”

Богдан Нагайло, відшукавши українськомовні записи співачки, уривки з фільмів і досі невідомі фотографії, презентував свій документальний фільм “Рената Богданська”, який став значним внеском для повернення імені Ірени Яросевич на рідну землю. “Не хочу її оцінювати з політичної точки зору. Це були складні часи. Вона – жінка при тяжких обставинах. Батько – греко-католицький священник, а в Західну Україну прийшли радянські війська. Зрештою, пригадайте її оточення. Тим більше, Весоловського вже не було, – каже Богдан Нагайло. – Тож і вона шукала спосіб не тільки себе врятувати, але якось жити і розвиватися в нових умовах. Цікаво те, що вона не поверталася відверто до свого українства і своєю мовчанкою заперечувала свою приналежність до України. Розумієте, вона була у складному становищі. Це була жінка генерала Андерса і була лояльна до нього. Невідомо, чи це була любов, чи порядність, але такою вона залишилася до кінця свого життя, вибравши ту роль на сцені життя. Але ми не можемо відкинути те, що вона зробила в 1970-му записи пісень Богдана Весоловського. Її донька Алла-Марія, котра живе у США, казала, що мама ніколи не розповідала про своє українське походження, але не заперечувала, що вона зі Львова і частково – з української родини. Тому я відкрив їй інше бачення і розуміння мами. Думаю, що в родині було велике напруження, оскільки брат Анатоль, як і Весоловський, був з патріотичних націоналістичних кіл, і напевно їм не було вигідно згадувати, що Ірена Яросевич перейшла в польський табір. Але чи вона перейшла туди в сенсі антиукраїнському чи в іншому, то це вже інше питання. Але я не бачу жодної заяви проти українців і не думаю, що Ірена Яросевич відреклася повністю – вона просто одягнула іншу маску і ввійшла в іншу роль. Вона – актриса, а це людина сцени. У неї не було дороги назад. Вона уже ввійшла в те оточення і не могла то все перекреслити і опинитися, скажімо, в таборі для біженців у Німеччині”.

“Прийде ще час…”

Помер Богдан Весоловський 12 грудня 1971 року в Монреалі. Його твори ніколи не покидали рідної України. Те, що написав ще у 1930-их, залюбки співали і досі співають у галицьких родинах. Шкода, що мало вони звучали та звучать з великих сцен і з вуст визначних співаків. Але ще восени далекого 1937 року композитор сам собі напророкував “Прийде ще час…” Дай Боже, щоб це здійснилося.

1991 року Олена Весоловська виконала заповіт чоловіка, і урну з прахом Богдана Весоловського поховали у Стрию в родинному гробівці, неподалік місця вічного спочинку визначних діячів краю Остапа і Нестора Нижанківських, Ольги Бачинської.

Ірена двічі поверталася до Львова: уперше на початку 1990-их відвідала могили своїх батьків на Личаківському цвинтарі, вдруге – в середині 2000-их. Ірена Яросевич (Ірен Андерс) померла 29 листопада 2010-го, 93-літньою, від інфаркту. 21 травня її прах було поховано на італійському кладовищі в Монте-Кассіно поруч з могилою чоловіка Владислава Андерса.

Вона ніколи й ніде не приховувала, що є українкою, але одруження з відомим польським діячем, довголітнє перебування в таборі польської військової еміграції, що співпало з піком загострення українсько-польських етнічних конфліктів, характерних для першої половини ХХ сторіччя, звузили коло її спілкування з українцями, яке почало відновлюватися лише в останній період її життя. За рік до смерті Богдана Весоловського, 1970-го, в Лондоні, Рената Богданська взяла активну участь в запису його альбому “Мрія” (чи випадкова ця назва, хто зна…), де були твори, народженні від їхньої любові.

Р.S.

Після розпаду “Ябцьо-джазу” Леонід Яблонський, Богдан Весоловський, Степан Гумінілович та Ірена Яросевич, які зробили українську пісню у тодішній польській Галичині модною, емігрували. Єдиний Анатолій Кос залишився у Львові, його знали як викладача консерваторії, в його класі починав навчання 1972-го Володимир Івасюк. “Варто сказати, що всі документи чоловіка, починаючи зі свідоцтва про народження, були на ім’я Анатоль, у розмовній мові з наголосом на другу букву “а”. Це вже “совєтська власть” зробила з нього Анатолія. З дому він мав прізвище Кос. А творчий псевдонім Кос–Анатольський придумали його колеги-музиканти ще у студентські часи, жартуючи: “Косів у світі багато, а Анатоль – лиш один. Отже, Кос-Анатольський!” Так було з 1954-го. Хоч за паспортом залишався Косом, – каже Надія Кос, вдова митця. – Анатоль часто згадував той щасливий життєвий період, коли він навчався музики, як народжувалися перші мелодії, незабутні часи з Богданом Весоловським і роботу в “Ябцьо-джазі”. За два роки до смерті Богдан навідався до Львова і Анатолю пощастило повернутися спогадами в те їхнє вічно молоде львівське ретро. Було це 1969 року. Можна лише уявити яким святом для Анатоля була його зустріч з Богданом Весоловським. Вони обидва повернулися в свою молодість. А які там були мелодії! Слава Богові, що тепер все це повертається знову до людей.

Михайло МАСЛІЙ

Джерело: https://ukrainianpeople.us/

Висловлюю вдячність за допомогу в написанні тексту Олександрові Зелінському, Богданові Нагайлу і Надії Кос.