Спогади про Сельських з архіву Теофілії Лінинської

В цьому році виповнилось 120 років від дня народження Романа і Маргіт Сельських. Подружжя, яке було дуже близьким до нашої сім’ї. І коли зустрінете в тексті «вуйцьо Роман» – так ми діти його називали, то не дивуйтесь – він був хресним батьком мого покійного брата Андрія.

Про Сельських багато написано, видані каталоги, особливо про Романа Сельського.

Сьогодні ж я хочу представити частинку з майбутньої книжки спогадів моєї мами. Дружини Карла Звіринського, яка була філологом французької мови і не займалась малярством, але була рівнозначною членкинею товариства. Спогади мама писала довго і важко. Плакала, згадуючи ті чарівні часи і постійно мене питала: «Кому це буде цікаво крім тебе?» Я вперто настоювала на тому щоб мама писала. І вона послушно із сльозами на очах сідала писати… Переконана, що Її спогади додадуть ще краплинку до загального образу цієї неповторної і чарівної та важливої для українського мистецтва пари.

Сельські

Сельський був вроджений аристократ і зовні, і внутрі. То був особливий чоловік як людина. Гарні вишукані манери, добрі очі, доброзичливість до всіх. Ніколи нікого не осуджував. Ніколи. Був вирозумілий для всіх. Просто справжній аристократ. Бачилися ми майже чи не щодня. Худий, високий з добрими великими очима і такою неповторною усмішкою.

Марґіта дуже дотепна, чарівна, довірлива як дитина. Щось неповторне. Без каплі упередженості чи недовір’я до людей. Не мала ворогів, як і він.

Їхній дім – то був чудесний оазис серед Сахари або суцільного болота.

Дземброня

Ми їздили разом всі в Криворівню, Дземброню. Які то були чарівні часи при нафтовій лампі. Всі вони видумували різні забави, незлобливо жартували один з одного. І безконечні розмови, дискусії, обмін новинами. Усі були дуже кольорові люди, дотепні, талановиті і дуже, дуже скромні. Зуміли відмежуватись від навколишнього злобного, зависливого, ненавидячого всіх і все світу. Вуйцьо Роман водив нас в походи дальші і ближчі. Одноденні, бо не мали палаток. Незабутнє враження. …

Вечори (в Дземброні- Х.З.-Ч) проводили на відкритій веранді, палили недалеко великий вогонь. Вечори холодні, навколо гори і гори, між ними темні провалля, де не доходило місячне проміння. А місяць наче сів відпочивати на шпиль гори. Неповторне видовище, не годен описати.

Вдень всі ходили малювати (крім мене). Кожен блукав, блукав і знаходив своє місце. Вуйцьо Роман малював хати, вориння. Пані Марґіта ходила, ходила і потім застрягала десь у високій траві. Було видно тільки кінці її шталюги (триногі мольберти – Х.З.-Ч). Час від часу з трави чулось «Boze!» і знову тихо. Вилазила під вечір з трави вся вимазана фарбами, руки до ліктів, лице, одяг. А там, де малювала залишалась купа шматок, брудних від фарби.

Часом в гаряче полудне просила: «Roman, pszunies mi wody» Роман, принеси мені води -Х.З.-Ч.). Вуйцьо Роман послушно спокійно вставав, широкими кроками йшов до жолоба з холодною водою (струмок був) ніс до неї. Її не було видно з трави, але роздавався обурений голос пані Марґіти, коли він виливав усю воду на неї: «Roman, czys zwarjowal» (Роман, чи ти зварював? – Х.З.-Ч.).

— «Margiciu, przeciez prosilas» (Марґіто, але ж Ти просила -Х.З.-Ч).

— «Idiota»- була вдячна відповідь.

Вертались на обід. Господиня завжди питала: «А ци смакує вам, паноцки?». Хором хвалили. Хоч бачили, що воду на зупу брала з струмка, де крутились хробаки.

Він дуже чистий і економний з фарбами. А вона! Як мала дитина вимазувалась і вічно викрикувала при роботі своє чарівне: «O, Boze!». Це мало означати, що не виходить їй, не вдається. Виходило, ще й як!

Помешкання

Квартира і обстановка в Сельських була більше як скромна. Направо невелика кімната – майстерня пані Марґіти. Повно полотен портретів докінчених, розпочатих і в роботі. Фарби, пензлі, все вимазане фарбами. Шмати, шматки навколо, де попало, якими витирала пензлі, палітру. Мольберт, якесь старе крісло, повно сухих квітів, трав, натюрморти, гарно і смачно зроблених букетів в старих глечиках. Якийсь старий солом’яний, ще від бабці капелюх, прикрашений штучними квітами, вишнями. Привезені з гір галузки косодеревини, яка росте на самому верху (сосна) і стелиться по землі, щоб вітер не зірвав. Стелиться так густо, тісно, що пройти неможливо. Ріст – нижче мойого коліна.

Спальня була завалена книжками, повно стилажів. Не було де пройти. Мольберт, в куті полотно. Маса рослинних натюрмортів. Тіснота велика. Старий телевізор. Старий пом’ятий фотель, де запрошував сісти жінок. Було враження, що сідаєш на підлогу. Широкий тапчан, мале радіо в головах.

Все було інше, як в пані Марґіти, але той незвичайний дух творчої людини той самий. Форма інша.

Невелика вітальня. Проста стара шафа, канапа стара, пару простих стільців. Пані Марґіта йшла робити прості канапки, де було дуже грубо масла, наверха сир голандський, трохи ковбаси. Все дуже скромно.

Часто повторяла: «Я сказала комусь, що я не господиня, а той хтось потішив мене: «Господинь добрих на світі багато, а добрих художників мало». Я так втішилась».

На Новий рік вечером вуйцьо Роман запалював одну гілку і по хаті розносився чудо-запах і ми всі згадували гори, сонце, повітря. Він називав це «євшан зілля». Ностальгія була не до переборення. Ми всі мали сльози на очах. Але вуйцьо Роман нас розвеселяв своїм йому властивим оптимістичним сміхом: «Літом поїдем ще».

Коли Карло хвалив Маргіту (було за що), вона піднімала голову і такими наївними очима дивилась як дитина, недовірливо морщила ніс, робила устами також недовірливу гримасу: «Е-е-е, Кarlo, pszeciez to nic nie warte»(Е-е-е, Карло, але прецінь то не є нічого варте – Х.З-Ч). А то було варте, ще й як. Карлові її роботи більше подобались, як Сельського. Коли вуйцьо Роман малював легко, скоро, багато, вона мучилась і стогнала, малювала повільно. І завжди була незадоволена з себе. Зі страхом змішаним з повним переконанням, що її роботи «до нічого» давала на виставку. Побачивши на виставці казала: «Ten knot nie jest najgorczy» (Та картина не є найгіршою -Х.З.-Ч.).

Комусь робила дуже обережну, тактовну і дуже фахову коректу. Радше не коректу, а висловлювала свою думку, починаючи: «To jest bardzo dobre zrobjone, ale Pan nie mysli ze tszeba troszeszkie…» (То дуже добре зроблене, але чи пан не думає, що треба трошки… – Х.З.-Ч). Дуже делікатно це робила. Вуйцьо Роман трошки по-іншому це робив. Він не починав з похвал, не накидав свою думку, а дуже тактовно: «Чи Ви не думаєте, що так було би краще». Ніколи не вбивав ініціативи, і не брався виправляти самому. Лише радив і скупо. Рідко хвалив.

О, неповторні чудні вечори. За всі роки я не почула там, хоч словечка нарікання, чи невдоволення матеріальним недостатком. Їм ніколи і в голову навіть це не приходило. Якісь меблі, якесь уліпшення. Їм зовсім цього не було потрібно. Потрібні були фарби, полотна, люди, атмосфера. Атмосферу створювали самі, випромінювали приязнь, привітність, доброзичливість. Їх добрі манери були так прості, природні, що люди, навіть, з недуже доброю товариською огладою чулись там добре і затишно.

Спогади опрацьовано та подано Христиною ЗВІРИНСЬКОЮ-ЧАБАН