Як сповіщали про тривогу у Львові в часи Середньовіччя

Наше місто піддається артилерійським обстрілам ось уже п’ять століть. Звичайно, не постійно, а час до часу, коли воєнні жахіття підкочуються під давні мури.

Так, звісно, середньовічні гармати – це не сучасні “Гради” чи “Калібри”, але, коли батареї ворога звідусіль луплять у твої стіни і гепають розривними ядрами по храмах, площах і житловій забудові, тоді – сущий плач і скрегіт зубів… І, такі обстріли давніх середньовічних міст тривали, нерідко, цілими днями а то й тижнями.

Отож, вже тоді – багато століть тому – постало питання: як сповіщати мешканців про появу ворога ще на дальних підступах, а, отже, про реальну небезпеку їхньому життю..?

Вибір, на той час, був невеликий: дзвони і лише вони.

Звичайно, всі ми знаємо, що основною ціллю запровадження дзвонів та дзвоніння при церквах було скликати парафіян на Службу Божу, виражати торжество Церкви та її Богослужінь, а також сповіщати неприсутнім в церкві про момент здійснення особливо важливих частин Служби Божої та інше. Але була ще одна функція дзвонів у наших містах – суто оборонна: калатання у дзвони тоді було чимось на зразок сучасної повітряної тривоги.

У Львові, як по всій Україні, та й християнському світу загалом до церковних дзвонів завжди було особливе відношення. У розмові навіть різні частини дзвона «олюднювали» називаючи їх – «мова», «губа», «вуха», «плече», «корона». Дзвонам, як і людям, давали імена, наприклад, «Кирило, «Іван» та ін. Взагалі, до дзвонів тоді ставилися як до живих істот, яких за провину могли покарати, відіслати на заслання, відшмагати різками. У Західній Церкві була прийнята навіть дзвонова клятва, тобто присяга, скріплена биттям у дзвони, порушення якої спричиняє жахливі наслідки.

Цікаво, що у середньовічній Європі існувало правило, згідно з яким суворо заборонялось здійснювати судовий процес без церковного дзвону. Причому, це стосувалося лише усіх кримінальних справ, пов’язаних із кровопролиттям. Ба більше, у православних країнах, за певних обставин давали, стоячи під дзвонами, особливого роду т. зв. Василівську очисну присягу, яку виголошували під удари самого дзвону.

Крім того, биттям у дзвони парафіян скликали також на відзначення особливих подій, таких як: вінчання, відспівування, врешті, сповіщали дзвоном про пожежі, які в той час дошкуляли львів’янам гірше за злого ворога.

Найзнаменитішим львівським дзвоном, який підвісили на вежу Свято-Успенської церкви на вулиці Руській, був (вилитий на замовлення Костянтина Корнякта) найбільший у той час на західноукраїнських землях, мідний дзвін діаметром до 2 м, названий «Кирилом». Він мав на собі кириличні написи і зображення святих.

Цей найгучніший дзвін православних українців, через своє голосне й чисте звучання, від якого ніде було подітися в не  такому вже й великому львівському середмісті, одразу ж став «більмом на оці» у місцевих латинян, а згодом й уніатів. І, як тільки трапилась нагода, то наприкінці ХVІІІ століття, коли порядкування церкві Успіння Пресвятої Богородиці перейшло до греко-католиків, дзвін «Кирило» перелили. А оскільки «Кирила» вдруге виливали вже не православні майстри (а під час лиття дзвонів, як відомо, читаються спеціальні молитви, за тим – урочисте освячення дзвону та ін.), то наново перелитий «Кирило», ніби сміючись над уніатською мстивістю, втратив своє колишнє звучання. Тепер відгомін його ударів линув по-іншому. Наприклад, один із найвідоміших істориків ХІХ ст. Варфоломій Зиморович записав тоді у своїй «Хроніці міста Львова» про нове звучання старого «Кирила»: «…Дзвін мідний, великий, голосний, подібний до митрополичого, одначе неприємний для вуха тих, хто має делікатний слух, бо звук його хриплий, чи, радше, дзвенить він по-сільському».

І, насамкінець, про одну цікавинку щодо вежі-дзвіниці Корнякта при Свято-Успенській церкві на вулиці Руській.

Отож, трапилася ця подія у 1704 році під час облоги Львова військами шведського короля Карла ХІІ. На ярусах вежі-дзвіниці в той час тримали оборону ставропігійні братчики і парафіяни церкви Успіння Пресвятої Богородиці. І от, як свідчать очевидці тих буремних подій, один із братчиків, стоячи під дзвоном на Корняктівській вежі, метким пострілом з лука збив капелюх з голови короля Карла ХІІ.

Одразу ж, по обидва боки міських мурів знялось замішання, і містом блискавкою пронеслась чутка, що нібито, Карла ХІІ, який в той момент дійсно, в супроводі своїх офіцерів, перебував біля Порохової вежі, поцілив православний русин. Хоч це, як згодом виявилося, було не зовсім так (стріла поцілила лише в капелюх вінценосної особи), але кожна з таких чуток обнадіювала львів’ян, які дуже вже хотіли припинення обстрілів і облоги свого міста. Тим більше, після того, як польська залога без бою здала шведам Високий Замок, настрій у городян був близьким до панічного. Врешті, шведи таки увірвались до міста через Босяцьку хвіртку (між церквою Успіння Пресвятої Богородиці і костелом Кармелітів босих, від цього і назва хвіртки) і страшним смерчем пройшлися по церквах, костелах та домах заможних городян.

Тоді, під Пороховою вежею, Карла ХІІ урятувала лише несхибна рука Божого Провидіння. Поцілила б та стріла православного парафіянина 10 см нижче капелюха короля Карла ХІІ  і… історія всієї Європи могла б піти зовсім по іншому. Але, Господь, на відміну від декого з нас, все знає, що робить: через кілька років, коли Карл ХІІ пішов походом через Україну, то, згідно з Договором між ним і Військом Запорозьким, цей шведський монарх прийняв на себе зобов’язання бути «протектором України», гарантом її безпеки і державної незалежності.

P.S.

Наприклад, арабський мандрівник Аль-Масуді ще в Х ст. писав, що «…Слов’яни поділяються на багато народів, деякі з них суть християни…Вони мають багато міст, а також церкви, де навішують дзвони, в які б’ють молотком, подібно до того, як у нас християни б’ють дерев’яним калаталом по дошці» (мається, мабуть, на увазі той факт, що Грецька Церква дзвону не знала. На західноукраїнські землі традиція дзвоніння була привнесена, правдоподібно, з Великоморавської держави. У Візантії в той час використовували «била» (вигнуті тонкі дошки, по яких вдаряли дерев’яним молотком, дістаючи особливо приємний звук) або «клепала» (металева пластина з заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах). Ці «била» перейняло подекуди й українське Православ’я. Найраніші дзвони Європа знає з VІІ ст., а папа Іван ХІV навіть встановив звичай хрещення дзвонів, під час якого дзвонові давалося ім’я одного зі святих. Саме після цього дзвін діставав чудесну здатність – відганяти Господньою силою у дзвонінні усяку нечисть, знімати недугу (У Женеві, наприклад, зберігся давній великий дзвін з написом: «Відганяю чуму, віддаляю демонів»). У східній Церкві дзвони з’явилися десь із половини ХІ ст., коли венеціанський дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгорода 12 дзвонів для новозбудованої церкви. Проте у Візантії дзвони так і не набули поширення, оскільки в них продовжували вбачати латинський обряд дзвоніння. Наприклад, у соборі св. Софії в Константинополі не було ні дзвонів, ні дзвіниці. Натомість, як зазначено в документі, «…дзвони не тримають у Святої Софії, але мале било в руці тримаючи, клеплют на заутрені, а на обідні і на вечірні не клеплют, а по іншим церквам клеплют і на обідні, і на вечірні. Било ж тримають по Ангелова вчення, а дзвони же латині дзвонять» – писав новгородський архієпископ Антоній на початку ХІІІ століття.

Все, що вище викладено – це короткі фрагменти із моєї монографії 2014 року про історію  Свято-Успенської церкви на вулиці Руській у Львові.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ

Джерело